Наталя Кляшторна ■ РЕПОРТАЖ ■ №23, 2014-06-08
Чи думали люди, які народилися за 20 км від витоку Дністра, що їх виженуть з рідного краю і поселять за 20 км від лиману, в якому зупиняє свою течію та ж сама ріка? І що вже на новій землі, неподалік садиб, раптово проляже нова лінія кордону – як новий фактор напруги. Потім їхньою долею знову стане життя біля кордону.
По розніженій під південним сонцем степовій околиці, помережаній ярами та яругами, тягнеться справді екстремальна дорога: яма на ямі, автомобільні колеса з одного провалля потрапляють до іншого. І так – кілька кілометрів до міжнародного пункту прикордонного пропуску. Село зустрічає всіх відвертими написами над залізничним мостом: «Де дороги? Де асфальт?»… Дорогою біля парканів видніють вивіски: «вино, сир, бринза, риба».
Земля тут світла, піщана. На городах, крім садів, великі плантації полуниць і виноградники.
– У нас клімат дуже подібний до закарпатського, як у Мукачеві. Є винзавод, а завод з виробництва соків у сезон працює на три зміни… Як-не-як, а роботу люди мають, – розповідає мій провідник Олег, корені батьків якого – у Телешниці над горішнім Сяном, а тепер батьки живуть на Одещині, за 12 км від кордону України і невизнаної Придністровської Молдовської Республіки (ПМР).
Після похмурого Києва сонце видається особливо немилосердним. З пагорба вже видніється заграниця, але промені не дають добре розгледіти лиману, обрисів Молдавської державної районної електростанції (ДРЕС) і міста Первомайська.
– Нема там чого роздивлятися, – заспокоює Олег. – Ви бачите бідну, невизнану світом країну. Вони живуть з того, що працюють в Одесі на будовах. Купують-продають завдяки кордону, торгують цигарками і горілкою. Росія щось їм кидає, але до себе не бере…
Ставлення українців до мешканців квазідержави чимось нагадує ставлення поляків, які живуть біля українського кордону, до українців, котрі гендлюють у Польщі.
Страсбурґ не хоче до Cтрасбурґа
На придністровсько-українському кордоні на півдні Одещини спокійно. На прикордонному пункті в Кучурганах старшини виписують і приймають «бігунки», за шлагбаумом – перевіряють документи й оглядають баґажники. Щоправда, командир наголошує, що кордон охороняють у посиленому режимі. Прикордонну службу зміцнено новими мобілізованими, котрі мешкають у наметовому містечку, яке видно відразу за пропускним пунктом.
За кількасот метрів від пункту пропуску мирно пасуться корови й коні. На базарі – традиційне весняне пожвавлення: розсада, квіти, полуниці. Пенсіонери мізкують над шаховими партіями просто за столиками обабіч дороги.
На дорозі між Роздільною та аж до самого кордону – жодного блокпоста чи загону Самооборони. Ніщо не нагадує про те, що 2 травня бойовики саме з Придністров’я їхали розстрілювати одеситів. І все ж – жалоба, бо з жодного кафе і навіть з базарних яток не долинає музика. Напередодні 9 травня – жодної «колорадської» стрічки (йдеться про георгіївську стрічку – російську імперську символіку чорно-жовтого кольору, яка нагадує колорадського жука – ред.), проте й української символіки не видно. Хоч ні, на маршрутках, які приходять з Одеси, традиційно два прапори – прапор України і прапор Одеси, міцно з’єднані скотчем і прикріплені до лобового скла.
Одесит, водій маршрутки, просить передати всім, що Одеса – це Україна. А от у самих Кучурганах та інших прилеглих до кордону селах, як зізнається, ситуація складніша. Місцевій учительці, яка демонструвала проукраїнські погляди, хтось на воротах намалював свастику. Про приїзд активістів одеського Автомайдану, які привезли прикордонникам гостинці, закопали Топір війни і посадили Дерево миру, тут згадують як про візит бойовиків Правого сектору.
– Чи в селі багато прибічників Януковича і прихильників Росії? – допитуюся.
– Та ні, – відповідає, – тут діло не в політиці. Просто за 20 років люди звикли до того, що тут границя і можна жити з нелеґальної діяльності. Всі бояться, що в Києві нова влада наведе порядок. І цю діру в кордоні закриють. А вони ж по-іншому жити не навчені. І подивіться, які газети читають, які в них телеканали.
Через дорогу від маршруток – з пресою кіоск, в якому також можна оформити страховий поліс на авто. Кіоскерка тьотя Маша стенографічним стилем доповідає про ситуацію: – У нас всьо спокійно, машини їдуть, люди переходять, і не надо тут паніку создавать. Бо война, смерть – зачем і кому, ми тоді ні страховки, ні газети продать не можем!
Української преси в тьоті Маші немає. Бо її «ніхто не просить». Про україномовну – й мови нема. Бо українською тут хоч і говорять, проте читати звикли «Комсомольскую правду в Украине», «Известия в Украине», а ще – «Жизнь, как она есть»… В кіоску стоїть телевізор, налаштований на російські та придністровські канали.
– От вам хрест! Нема з придністровського боку ніяких танків. І про українську пресу ви перша за всі ці роки спитала, – жінка хреститься двічі.
Російська мова в цьому селі зазвучала щойно під час війни. На початку ХVІІІ ст. німці-переселенці зі Страсбурґа заснували тут німецьку колонію і назвали її на честь своєї батьківщини Страсбурґом. Німецькими були також усі довколишні села. З вибухом ІІ Світової війни німців депортували, село назвали Кучурганами на честь ріки, тож тепер про засновників нагадує хіба що рівний ряд кам’яниць уздовж центральної вулиці. Нема кому боротися за відновлення історичних назв чи хоча б перейменувати вулицю Леніна на Страсбурзьку…
Бендерівці замість бандерівців
Чим далі від границі і ближче до Одеси, то щораз більше українських прапорів і твердої визначеності в українському виборі півдня країни – Одеса не здається окупантам і терористам. Аж 8 блокпостів стоїть на під’їздах до області та 5 блокпостів – до південної столиці. Саме блокпостові на 7-му кілометрі, який прикриває Одесу з боку Придністров’я, тут приділена найбільша увага. Після подій 2 травня придністровським фактором тут не нехтують.
Представник Молдови при ООН Влада Лупан ще в березні висловив занепокоєння активністю російських військ на території Придністров’я. За його словами, російські миротворці підвищували свою боєготовність паралельно з загостренням ситуації в Криму. За даними групи Дмитра Тимчука «Інформаційний спротив», від початку березня і до кінця квітня на територію Придністров’я прибували підрозділи МВС і Головного розвідувального управління (ГРУ), козаків та ультранаціоналістичних організацій з Росії. «Лякали бандерівцями, а приїхали бендерівці (мешканці придністровського міста Бендерів)».
Після кривавої п’ятниці 2 травня в МЗС України прийшли до висновку, що групи озброєних бойовиків були формовані й перекидалися в Одесу саме з Придністров’я. До цієї ж версії схиляються і в СБУ.
Крім цього, саме до Придністров’я утік одіозний заступник начальника міліції Одещини Дмитро Фучеджі, за спиною якого, як зафіксували відеоматеріали, диверсанти розстрілювали одеситів. Брат Фучеджі був міністром внутрішніх справ Придністров’я… Отже, невизнана республіка – це ще й притулок для злочинців та підозрюваних.
Керманичі невизнаної республіки з населенням півмільйона, яке належить до 35-ти національностей, дійсно спрямовують погляд, насамперед, на Кремль. Ще 18-го березня голова ВР ПМР надіслав голові Держдуми РФ звернення з проханням передбачити в російському законодавстві можливість входження Придністров’я до складу Росії. Варто згадати, що 2006 р. на референдумі за приєднання Придністров’я до складу Росії проголосувало 97,2% виборців. Проросійські настрої тут традиційно сильні не лише тому, що більшість населення складають не молдавани і гагаузи, як на решті території південної Молдови, а росіяни (30%) та українці (28%). Річ у тім, що люди з російським громадянством є власниками ключевих підприємств квазідержави. Серед них – колишні заводи військово-промислового комплексу (ВПК) СРСР і Молдовська ДРЕС, яка забезпечує електроенергією не лише Молдову і Придністров’я, але й частину Балкан. Склади зброї колишньої 14-ї армії збройних сил СРСР в Колбасні (село на кордоні з Україною) також фактично в розпорядженні Росії. Їх охороняє оперативна група чисельністю 2 тисячі осіб, що їх Росія ще 2000 р. на саміті в Стамбулі зобов’язувалася вивести, однак залишила над Дністром. Та не російська присутність, а перспектива бути оточеним державами з європейською митною і торговельною юрисдикцією – ось що лякає тамтешню владу. Придністров’я – це вузьке пасмо уздовж течії Дністра, затиснуте від заходу Молдовою, а від сходу – Україною. «Асоціація держав-сусідок з ЄС призведе до блокади республіки», – заявляють у Тирасполі. Не буде контрабандного руху товарів – не буде баришів у корумпованої влади, а прості люди зубожіють ще більше.
Раніше сіра зона ПМР асоціювалася на півдні України хіба що зі злиденністю і контрабандою, та коли звідти в Одесу на замовлення проросійських сил прийшли наймані вбивці, прийшло теж усвідомлення, що від невизнаного світом сусіда можна чекати ще більших неприємностей. «Після війни, на початку 90-х, на Придністров’ї залишилося повно зброї», – говорять люди, побоюючись, що контрабандними стежками її можуть переправляти разом з бойовиками в Україну. Якщо же в сусіда керує «старший брат», то…
«Ми не готовилися до війни»
На кордоні з Придністров’ям, у прикордонних тепер районах, у десятці сіл мешкають виселені 1951 р. з околиць Устрік-Долішніх бойки (у рамках тодішнього обміну ділянками державних територій між Польщею та СРСР). На Одещину тоді спрямували понад 10 тисяч людей.
Анастасії Балик, уродженці села Сикавця біля Затварниці Ліського повіту, за кілька літ виповниться дев’яносто. Так сталося, що більшу частину свого життя вона прожила в Катаржині на Одещині, хоч про рідне село та події в ньому переповідає дуже впевнено. «Най Бог боронит пережити таке, що ми пережили в 39-м і 44-м роках, коли приходили москалі», – згадує старенька про події 70-ти і 75-річної давнини. Переконує, що правдивий кордон був на Бескиді, як іти на мадярський бік. Саме через нього колись носили тютюн, переганяли овець. Але війни завжди все змінюють: перша провела кордон по Бескиді, друга – вже по ріці. «Ми тоді війни не ждали. І тепер люди не готові, і таке саме тоді. Але що зробиш? Німці зайшли з одного боку, совіти з другого. Ми жили над Сяном, і по Сяну протягнули границю. Хто би в таке повірив… Тямлю, як в 35-м році збудували міст, такий красивий, великий, через Сян – від Сикавця до Затварниці. Єпископ приїхав посвячувати, люди прийшли з усіх селів. А коли границю встановили – вже того моста не треба, бо нас роз’єдинили. Ніхто й слухати не хотів, що в Затварниці у нас є родини, поле…»
Мешканці Сикавця опинилися на радянському боці. Жили в сусідстві з заставами. Спізнали вповні серйозність нових порядків. Жінка згадує, що в сусідніх селах, на кордоні, були перестрілки, гинули люди. Але Сикавець такі нещастя оминали. «То було по-різному. Кордон переходили молоді хлопці, які не хотіли жити під комуністами. Вони втікали, переходили через Сян групами. Якщо не пощастило втекти, їх затримували й арештовували. Мало хто з них вертався з Сибіру домів. А ще було багато таких, котрі в перші місяці не могли поняти, що то таке границя, що то так серйозно, що переходити не можна. Вони йшли до рідних і не вірили, що будут в них стріляти. А пограничники стріляли».
Близькість до кордону невдовзі обернулася новим випробуванням для всіх. Перезимували в Сикавці всі, крім людей з хутора Оболоня, тих виселили відразу восени. А вже навесні 1940 р. усіх з села вивезли в колишню німецьку колонію в Добромильському районі. виконували постанову: щоб не було жодних поселень у 500-метровій зоні.
«Я не нарікаю, там під Добромилем хати були файні, поля засіяні. Бо і нас заставили лишити поля засіяні, але вже за рік німець пішов на москаля, і ми мусіли з тої колонії втікати. Прийшли домів – ні вокен, ні дверей, хіба що дах над головою. Тато пішов майструвати, аби ми мали де жити».
Від 1941 по 1944 р. у Сикавці почали забувати про прикордонну смугу і заставу. Будувалися над Сяном, як і давніше.
«Прийшли в 44-м році москалі німця гнати. То виженіть і вступайтеся. Так ні – лишилися, границю будут зноваль робити. Застава, комендатура, пси. Сиди, як в тюрмі, нигде ходити не вільно…», – зітхає пані Анастасія.
Незабутній епізод в її біографії – дорога до Середнього Малого, до вуйка. «Ми з невістов йшли на Середнє, на друге село. Хто знав, що то треба мельдуватися, мати документ. То всьо було на єднім боці, де совіти. Але ні, в Середнім була своя застава, в Сикавці – своя… Їмили нас і посадили на гауптвахту – за порушення границі. Цілу ніч сиділи ми в підвалі, аж на рано нас випустили».
В умовах прикордоння сикавці прожили неповні 4 роки. Бо 1948 р. їх знову виселили, та вже тепер у сусідні села того ж Нижньоустріцького району Дрогобицької області, Поляну і Розсохатий. Причина та ж сама – село потрапило в прикордонну смугу, яка, за новими правилами, сягала вже 800 метрів, а не 500, як до 1941 р.
«В Поляні я вже вийшла заміж, з Поляни вже везли нас на трете літо в Одеську область», – розповідає жінка про останнє своє переміщення 1951 р. уже в рамках обміну державними територіями між СРСР і Польщею. Потім жінка пропонує порахувати, скільки разів вона була виселена, – аж тричі!
Така ж доля спіткала і рідне село Марії Бердель – Лобізву. У селі Єреміївці на Одещині 88-річна жінка згадує про пережите: «Нашому селу дуже не повезло, бо границя між Україною і Польщею пройшла поперек села. Тих, які попали на радянський бік, виселяли, підселяли по кілька родин в хати до односельців або в Телешницю. То було дуже трудне життя. Потім ще й землю забрали до колгоспу. Наприпослідку виселили з Лобізви і привезли сюди у степ під Одесу, де хат для нас теж не було»…
Близькість до кордону співрозмовниці вважають великою незручністю. Життєвий досвід підказує їм, що під час конфліктних ситуацій саме в прикордонній зоні більший шанс наразитися на неприємності.
«Через нас йде старий шлях на Тираспіль. Цим шляхом йшли в усі часи. Навіть 14-та армія, арсенали якої досі біля нашого кордону. Раптом щось – і ми будемо в епіцентрі, як наші батьки і діди у Карпатах під час світових воєн», – бідкається А. Балик.
Отже, навіть найменше заворушення позбавляє спокою мешканців прикордонних районів – там, де в селах 63 роки тому були розселені бойки. Більше того, якщо Молдова увійде до ЄС, не вирішивши придністровського питання, на західному кордоні України, на південному його відтинку, залишиться оця діра, зона впливу Росії і джерело нестабільності. З цим треба щось робити, заявляють люди, яким до Тирасполя ближче, ніж до Одеси, не кажучи вже про Київ…
Тільки здається, що ціна питання надто висока, якщо його не можуть розв’язати майже чверть століття, відколи мешканці цього краю виявили незгоду підкорятися молдовській владі, а росіяни підлили олію у вогонь.
У розсіянні – промисел Божий
«Нема такого злого, щоб на добре не вийшло». Ця стара приповідка має своє новітнє розшифрування: «В тому, що нас розметали 1951 р. по Одесі, Херсоні, Миколаєві і Донецьку, був промисел Божий. Бо де є наші люди, там колоради не пройдуть». Такі висновки роблять бойки на Одещині після новин з Красного Лиману на Донеччині, де терористи не змогли захопити управління міліції, а база їх була знищена. Вигнали бойовиків з Олександрівського району тієї ж області, де також розселені кілька сіл Устріччини. Траєкторія лінії напруги керується чітко у східному напрямку. За іронією долі, вона проходить по місцях компактного розселення бойків. Тепер зрозуміло, чому так важко впоратися на Луганщині, бо там мало «наших».
Років десять тому я часто чула на Одещині і Миколаївщині, що правдива Україна тут починається від Кривого Озера. А все, що далі на південь, то вже сильні бессарабські впливи. Нині постулюють – всюди Україна, треба тільки вміти її побачити. Здається, градус толерантності до різноманіття реґіональної самобутності в Україні раптово підвищився. Спільне горе довело, що упередження й розмежування лише на користь загарбникам. Примусово переселені з західних земель люди, котрі ще вчора нарікали на пережиті ними та їхніми батьками приниження й утиски з боку місцевого населення, сьогодні братаються з усіма, хто їздить з українською стрічкою на автомобілі. А що вже робиться на душі, коли хтось з місцевих називає себе «бандерівцем»… Та після перегляду хроніки з Криму і Донецька стверджують: «Для окупанта всі ми будемо мішенню, без розбору».
Ділити – невдячна справа, та й з кожним роком ділити щораз важче і важче. Змішані родини, асиміляція. Але й аналогій насправді можна знайти чимало. І якщо вже слово Бандерія (кіннота), від якого ймовірно пішло прізвище Бандера, має волоське походження, а Карпатський реґіон від Одещини і Бессарабії віддалений хіба що платом Бирлад і Центральномолдавською височиною, то чи не можна бодай припустити, що оті леґендарні волоські пастухи мандрували зі своїми отарами і тут, і там. Бо ж і відгінне вівчарство, і бринза, і кошлаті гуні – спробуй перелічити – все спільне. Тільки в інформаційному полі, в якому живуть люди на обох берегах долішнього Дністра, акценти розставлені зовсім по-іншому: у всіх бідах винні міфічні бандерівці, зловісна трійка Київ-Кишинів-Бухарест. То ж про жодне нагадування єдності культурної спільності, яке би формувало ідентичність, мова не йде.
Харчування у школах невизнаного Придністров’я організоване на російський кошт. Тому тут, щоб не відволікати уваги від Катерини, Потьомкіна і Суворова, забувають, що територія їхнього краю колись належала до Галицько-Волинського князівства, Великого князівства Литовського, Гетьманщини і аж до ІІ розбору – до Речі Посполитої. Подібно як економіка краю – на російській голці, так само й інформаційний голод утамовують російськими продуктами. Державна символіка – зі серпом і молотом, назва безпекарів – КДБ.
Південна Україна, нехай навіть і надто повільно, але все ж змінюється. Наприклад, у селі Червонознам’янці, де живуть переселені з Поляни, Сикавця і Телешниці, після Революції гідності спромоглися покінчити аж з трьома постаментами Леніна в їхньому селі. Пишаються, що зняли цивілізовано, без варварства і зайвого галасу. В багатьох селах прийшли до висновку, що на часі створювати загони місцевої Самооборони. Проте, чи можна з голими руками ефективно протистояти озброєному до зубів бойовику?
Нащадки бойків уже побачили на мапі, що коли умовно поділити Україну на схід і захід, то вони опиняються на західному кінці. Крім того, ріка Дністер бере свій початок у Карпатах, на Бойківщині. Отже, рівняються на захід у всіх сенсах цього слова. Запевняють: «Мучитись так, як Придністров’я, ми не хочемо! Вже й місцеві люди це зрозуміли».
Природа сама свідчить про цю землю та її історію красномовніше, ніж будь-які аґітки. Під синім небом – жовте поле ріпаку або біля синього плеса ставка – самі кульбаби. Картопля вже зійшла рівними рядочками. Значить, до боротьби з колорадськими жуками готові усі. На цілинних шматках із зеленню різко контрастують срібні тонкі пасма ковили (вид степової трави – ред.), здається, навіть трава тут передчасно посивіла з жалю за невинно загиблими в Києві та Одесі. Зате плантації дикого маку розцвіли обабіч ґрунтових доріг наче на замовлення. Насправді ці квіти тут дуже тендітні і гублять пелюстки майже відразу після того, як їх зірвеш. Так само помережена ярами земля Причорномор’я буде менш вразливою, якщо збереже зв’язок зі своїм корінням, і, не в останню чергу, завдяки тим, хто знає ціну такої втрати. ■
