(гс) ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №47, 2015-11-22
Українська історія, російська політика та європейське майбутнє, Тімоті Снайдер, Дух і літера, Київ 2014, С. 232
Минає два роки від початку Революції гідності, яка повалила режим Віктора Януковича. Американський історик Тімоті Снайдер пояснює, чому Москва і друзі постійно дискредитують цей український порив.
З поглядами Т. Снайдера можна ознайомитись у виданій минулого року в Україні книжці «Українська історія, російська політика та європейське майбутнє». Це добірка статей історика в українському перекладі, які в 2013–2014 рр. друкувалися в різних світових виданнях.
Головна теза, яку обстоює Снайдер, це те, що Владимір Путін послідовно намагається виконати план щодо знищення Європейського Союзу. Це має не лише ідеологічний, але й практичний вимір. Після розвалу ЄС напевно легше стане торгувати з окремими державами енергетичними ресурсами й багатіти, а водночас використовувати їх як засіб зовнішньої політики. З цією метою Путін будує конкуренційний і прямо ворожий до ЄС проект Євразійського союзу, знаходячи інспірації в минулому: «[…] як Сталін очікував, що Гітлер допоможе йому руйнувати окремі держави, а з ними і систему суверенних держав, так і Путін укладає союз з європейськими ультраправими, сподіваючись знищити Україну та Європейський Союз», – пише Снайдер, вказуючи на сучасних головних друзів московського аґресора. Засобів у цій боротьбі не бракує, а головне «паливо» постачає кремлівська пропаґанда. Снайдер розкриває її абсурдність і просто брехню, хоч мусить визнати ефективність. Чи не найкраще вона віддзеркалюється в ярлику, мов це фашисти скоїли в Україні переворот і перебрали владу. Як відзначає Снайдер, цей пропаґандистський засіб – не новинка. Вже у 30-ті рр. радянська влада називала аґентами нацистської Німеччини всіх, хто згадував про Голодомор в Україні. Тоді також укріплювалася модель, у якій фашизм означав усе погане, а антифашизм – добре. Записуючи себе до тих других, Путін намагається й далі використовувати такий підхід. Тому й російська пропаґанда сьогодні вибирає з часів ІІ Світової війни співпрацю українців з Гітлером і затирає їх участь у рядах Червоної армії. Світ має засвоїти, що від фашистської трагедії звільнив його виключно російський солдат. «Переважна кількість українців брала участь у цій війні на боці Червоної армії. Під час боротьби з Вермахтом убито більше українців, аніж американських, британських і французьких солдатів разом узятих. […] Якщо Червона армія є російською, то українці мали бути ворогом. Таку логіку мислення винайшов наприкінці війни сам Сталін. Ідея Великої Вітчизняної війни мала три мети: вона починала відлік подій не від 1939-го, а 1941-го р., щоб люди забули про нацистсько-радянський альянс; вона ставила Росію в центрі подій, хоч насправді головним осереддям війни була Україна; і, нарешті, у такий спосіб цілком іґнорувала страждання євреїв», – пише Т. Снайдер про факти, які заперечують російську пропаґанду.
Поміщені у книжці тексти – це також «гарячі» коментарі до подій в Україні. Снайдер зафіксовує як цинічну гру В. Януковича та попередню стриманість В. Путіна, так і пасивність Заходу. На думку Снайдера, Заходові потрібно було діяти відразу, коли Євромайдан проявив свою детермінацію, треба було розробляти і проголошувати такі ініціативи, як фінансова допомога і знесення візового режиму. Водночас історик звертає увагу на те, що кожна декларація підтримки з боку Росії супроводилася загостренням ситуації. «Донор» нервував та очікував негайних реакцій. Наприклад, інформація про кредит від Кремля у розмірі 15 млрд. євро довела до прийняття режимом Януковича авторитарних законів, а обіцянка виплати першого 2-мільйонного траншу передувала масовим убивствам на Майдані. Цього не можна забувати, тим більше, що друзі Москви, на жаль, також у Польщі, час від часу згадують про насильне повалення леґітимно обраної влади. Для них, зрештою, весь Євромайдан – це затія радикалів, інспірованих і підтримуваних «згнилим Заходом» та США. Тут Снайдер пригадує, що українські протести – це типовий низовий рух захисту прав і гідності людини. На це вказує хоча б склад протестувальників. Вони були з різних реґіонів держави, різних національностей, віросповідань та суспільних класів. За одну справу стояли духовні особи, феміністки та представники сексуальних меншин. Якраз вони першими творили «гарячі лінії», куди телефонували протестувальники й повідомляли про потреби. Снайдер пригадує, що Майдан радикалізувався щойно тоді, коли режим почав викрадати людей, тортурувати і стріляти в них. Це, в оцінці експерта, однозначно перекреслило леґітимність тієї влади. У своїх статтях історик ставить також запитання про те, чому Європа відвертається від подій в Україні і чому так багато зрозуміння для поведінки Росії? Снайдер вважає, що така перспектива просто дозволяє «нічого не робити». Разом з тим він наводить ряд арґументів, які вказують на те, що саме політика Путіна має
фашистський родовід.
Факти і логічний зв’язок історії, сьогодення і майбутнього, який демонструє в текстах Снайдер, знімають завісу з путінської пропаґанди та її прихильників, зокрема й у Польщі. Тут до парламенту потрапляють націоналісти, а нещодавно на День незалежності Польщі відбувався марш під кличем «Польща для поляків, поляки для Польщі!». Тому тим більше варто почитати про справжні джерела радикалізму в сучасному світі…
