Розмовляв Степан Мігус ■ ПОДІЇ ■ 2009-08-21
Розмова з професором ПЕТРОМ КРАЛЮКОМ – проректором з наукової та навчально-виховної роботи Острозької академії
Українська національна свідомість – це складна проблема для самих українців в Україні. Охарактеризуйте, будь ласка, як протягом сторіч та останніх десятиріч ця українська свідомість, тотожність формувалася.
-Можна говорити про те, що в Україні існувало кілька свідомостей, кілька тотожностей. Довгий час переважала так звана руська свідомість, а українці називали себе русинами або руськими. Цей термін був поширений і поза межами України. Навіть можна мовити про те, що в Польщі переважно в ХІХ та й у ХХ сторіччі українців швидше називали русинами або руськими. Також в Україні сформувалася своєрідна малоросійська свідомість, оскільки довгий час терени України іменувалися саме так – Мала Росія, Мала Русь, Малоросія. Представниками малоросійської свідомості були й деякі відомі діячі української культури: це і Григорій Квітка Основ’яненко, це і Іван Котляревський, ну і, звичайно, Микола Гоголь. Ці люди були цілком лояльні щодо Російської імперії.
{mosimage}
Вони вважали, що треба дотримуватися законів цієї держави, не треба бунтувати проти неї, а Мала Русь є частиною великої імперії. Що стосується української свідомості, то, як на мене, вона починає формуватися вже в нові часи, хоча сам термін “Україна” був відомим ще в ХVІ-ХVІІ ст. Зокрема, він фіґурує у творі Гійома де Боплана “Опис України”. Але слово це часто вживалося на позначення території сучасної Центральної України, тобто Наддніпрянщини. Навіть у Тараса Шевченка ми бачимо своєрідне протиставлення України Волині чи Поділлю. Наш Кобзар говорив, що, наприклад, на теренах України ми не бачимо замків, це місце козацьких вольностей, а на теренах Волині і Поділля, мовляв, уже зустрічаємо їх як ознаки маґнатського деспотизму. Тарас Шевченко все ж таки вважав, що на всіх тих землях живе один народ, але навіть він не називав його українським народом. Швидше він використовував термін “Малоросія”. Однак саме завдяки Шевченкові термін “Україна” починає фіґурувати дуже часто.
Вже його наступники, побратими з Кирило Мефодіївського товариства, виступали носіями саме української етнічної національної свідомості. Вони починають широко вживати терміни “Україна”, “український”, “українці”. Таким чином, цей термін починає домінувати. Хоч, наприклад, у Михайла Грушевського ми бачимо наукову історичну працю, яка називається “Історія України-Руси”. Тобто Україна і Русь виступали фактично як синоніми.
Українська національна свідомість творилася в нелегкі часи, в основному в період неволі, за винятком козацької доби. Однак тепер уже 18 років маємо незалежну українську державу. Хоч це небагато для історії, то все таки протягом отих 18-ти років виросло зовсім нове покоління українців, не затавроване радянщиною. Чому саме тоді зміцніло українство на українських землях?
-Вважаю, що за радянських часів існувало три типи свідомості. По перше, була українська національна свідомість, яка виникла ще в ХІХ ст. і продовжувала своє існування за часів Радянського Союзу, а навіть можна сказати, що дещо зміцніла. Але поряд існувала й радянська свідомість. І до сьогодні ще є в Україні люди, які ідентифікують себе як представників радянського народу. Крім того, сформувалася досить аморфна свідомість жителів міст, яку я іменую свідомістю космополітично проросійською. Тобто, це люди, які розмовляють російською мовою та зорієнтовані на російську культуру, хоч не обов’язково є росіянами – це можуть бути русифіковані українці. Водночас вони можуть бути своєрідними космополітами. Вони бо вважають, що не так важливо, до якої нації ти належиш. Головне, щоб був доброю людиною.
Названі типи свідомості по суті продовжили своє існування і в умовах незалежної України. Проте, незважаючи на те, що в Україні все відбувається далеко не так, як ми хочемо, я б сказав, що все таки йде зростання української національної свідомості. Особливо помітний цей поступ серед молоді. Мені доводиться зустрічатися з багатьма молодими людьми, зокрема зі сходу, які виросли вже в незалежній Україні. Вони себе однозначно ідентифікують як українців, хоч не обов’язково в них є українське коріння. Навіть деякі відомі українські політики, які не мають українського походження, змушені так чи інакше пристосовуватися до нових реалій і бути представниками українства. Наприклад, Віктор Янукович, який не є українцем і має проросійську орієнтацію, він все таки вивчив українську мову, вживає її під час своїх виступів. Хай це буде, можливо, вияв кон’юнктури, але це є. Він навіть іноді бере участь у заходах, які мають проукраїнський характер.
Інше питання – чому в нас залишається великий відсоток людей, які не ідентифікують себе як українців. Це представники радянської свідомості або космополітично радянської. Велику роль тут відіграють засоби масової інформації. На жаль, великі, впливові ЗМІ не належать українцям. Є великий вплив російського капіталу і тому ми бачимо, що провідні телеканали не формують українську ідентичність, а намагаються зберегти космополітичну, втілити російські стереотипи. Візьмемо хоча б такий приклад. Зараз на екрани України вийшов фільм “Тарас Бульба” в постановці Володимира Бортка. Фільм явно проросійський, імперський, хоч і знімався він на теренах України, були до нього залучені українські актори. Цей фільм досить широко пропаґується у ЗМІ, і я більш ніж впевнений, що значна частина українців подивиться його. А основна ідея цього фільму – те, що українців немає. Є “русскіє”. Українські козаки в цьому фільмі помирають, перехрестившись і сказавши “да святітся русская зємля”. Зрозуміло, що цей фільм не переорієнтує основну масу українців, але якась їх частина, можливо, почне думати так: яка різниця між нами і росіянами? адже ми представники одного народу. На це працює не тільки телебачення – на це працює кіно, на це працюють провідні газети, такі як “Сєгодня”, “Кієвскіє вєдомості” і багато, багато інших. Якщо ви прийдете до кіоску, де продаються газети, то на полицях практично не побачите українських газет, навіть у Львові, навіть на Західній Україні, а побачите російськомовні газети, у тому числі російські, наприклад “Московскій комсомолєц в Українє”. Я розумію, що для жителів Польщі це звучить дико: як це, в Україні продається “Московскій комсомолєц” або “Московская правда в Українє”? А багато людей читають ці газети і в них відповідно формується певне ставлення, певна свідомість.
За ті всі роки мала б уже створитися еліта. Українська еліта, яка дбала би про рідну мову, культуру, про історичну пам’ять українського народу, що її з великими зусиллями намагається відродити президент Віктор Ющенко і з цього приводу, зокрема, втрачає імідж. Він може не єдиний з політиків, який стоїть за свій народ, але про нього найбільше чути. Чи гуртується навколо таких заходів еліта, чи підтримує подібні ініціативи людей, відданих Україні і своєму народу?
– З українською елітою, з рівнем її культури, якщо говорити відверто, дуже проблематично. Знову ж таки, оця еліта, про яку Ви згадали, переважно формувалася і продовжує формуватися на зразках неукраїнських. Для прикладу, є в нас така група КВН – 95 квартал. Вона досить відома, досить популярна в Україні, організовує концерти. Виявляється, що на її виступи ходять відомі українські політики. Їх навіть постійно на телебаченні показують. Це Юрій Луценко, Арсеній Яценюк та їм подібні. При цьому слід сказати, що згаданий гурт проводить свої концерти російською мовою. Часто в їхніх виступах звучать антиукраїнські нотки, помітна орієнтація на Москву і тому подібне.
Що стосується політики президента Віктора Ющенка, то треба віддати йому належне. Він, по суті, один з провідних українських політиків, який почав говорити про необхідність відновлення української історичної пам’яті. І те, що він зробив у площині відновлення пам’яті про Голодомор, гетьмана Мазепу та інших визначних людей і вагомі події – за це, дійсно, честь йому і хвала. Інша справа, що ці речі часто робляться по-дилетантськи, недостатньо продумано. У результаті трапляється компрометація певних цінних ініціатив. Це стосується, наприклад, Голодомору. Можна було принаймні відзначення річниці Голодомору провести, я б сказав, більш скромно, без особливих витрат, але так, щоб це люди дійсно відчули у своїх серцях. А була іноді непотрібна помпезність, особливо з відкриттям пам’ятника Голодомору. Навіть одна з досить відомих осіб, яку я шаную – це син одного з відомих українських дисидентів, сказала, що цей пам’ятник є “своєрідним гопаком на кістках”.
Або, наприклад, річниця укладення українсько шведського союзу як альтернатива відомій Полтавській битві. Тут, знову ж таки, ми бачимо не зовсім потрібну, як на мене, ідеалізацію гетьмана Івана Мазепи. Так, це безсумнівно цікава історична фіґура, але неоднозначна. І треба говорити не тільки про його заслуги, а й про помилки. Полтавська битва, на жаль, була великою помилкою гетьмана Мазепи – і як політика, і як стратега. У нас тепер намагаються зробити з нього ідеал, а це викликає деяке несприйняття. Це саме стосується й міфу, який почав творитися останніми роками в Україні – міфу Трипільської культури. Вже доходить до таких стверджень, що нібито Україна – то взагалі колиска світової цивілізації, що саме з Трипільської культури розвинулася Європа і культура інших реґіонів світу. Знову ж таки, це викликає певний скептицизм і нерозуміння українців у інших країнах.
Можна назвати ще й інші міфи. Наприклад, міф про те, що українці створили першу конституцію. Йдеться про конституцію Пилипа Орлика. Однак це не був конституційний документ – це був документ політичний. Насправді ж, перша конституція у світі – це американська, а друга – польська Конституція 3 травня, до якої відношення мали й українці. Власне один з авторів цієї конституції – Гуґо Коллонтай, народився в Україні і мав певні українські корені.
Звичайно, треба говорити про дійсно конструктивні, важливі речі, як от цьогорічний ювілей Юліуша Словацького. Натомість в Україні широко відзначають 200-ліття від дня народження Миколи Гоголя, хоч, як на мене, такого широкого відзначення не повинно бути, адже це явно проросійський, проімперський автор. А що стосується Юліуша Словацького, то про нього в нас майже забули, хоча він мав великий сентимент до України і цілий ряд його творів носить явно проукраїнський характер. Я маю на увазі “Срібний сон Саломеї”, поему “Вацлав”. І, врешті-решт, він написав драму “Мазепа”, був одним із перших, хто пробував представити Мазепу як благородну людину. Інша справа, що ця драма не зовсім відповідала історичним реаліям, але як літературний твір вона надзвичайно переконлива. Однак про Словацького в нас майже нічого не знають. Коли на одній з книжкових виставок я згадав про Гоголя і Словацького, то одна з журналісток прийшла до мене і попросила написати щось про Словацького, бо, мовляв, “ми нічого про нього не знаємо”. Отакі парадокси.
Все вказує на те, що можна надіятися на молоде, освічене покоління українців, а отже і випускників престижних Острозької та Києво-Могилянської академій, інших наукових закладів високого рівня в Україні. Чи довго ще доведеться чекати на наслідки Вашої і Ваших колеґ наукової та педагогічної праці з молоддю?
-Я думаю, що вже недовго. По суті, виросло нове покоління, яке сформувалося в умовах незалежної України, незважаючи на всі проблеми, які в нас існували й існують. Ми нещодавно організували в себе, в Острозькій академії, своєрідний Острозький клуб. Це інституція, яка об’єднує студентів різних вищих навчальних закладів. Ці студенти патріотично зорієнтовані, вони проводять спеціальні зустрічі, де обговорюють актуальні теми політики, суспільного життя в різних реґіонах. Ми започаткували цю ініціативу в Острозі й перша зустріч відбулася в нас, а потім вони зустрічалися в Одесі, Харкові, Луганську, Києві, Дніпропетровську й багатьох інших містах України. Ми бачимо, що навколо цього Острозького клубу вже сформувалося ядро молодих, активних, мислячих людей. Деякі з них вже закінчили вищі навчальні заклади і працюють тепер, я не хочу сказати, що вже на найвищих щаблях влади, бо їм туди, можливо, ще рано, але вони пішли в політику, пішли в журналістику і намагаються українські національні ідеї проводити в життя без якогось там крику. Це вже стало частиною їхнього “я” і вони вважають, що виконують свою роботу. Я думаю, що коли стане більше таких людей, а критична маса вже поступово визріває серед молоді, серед молодіжної еліти, то настане такий період, коли Україна врешті-решт стане українською.
“Наше слово” №34, 23 серпня 2009 року{moscomment}
