Олександр Маслей ■ ПОДІЇ ■ 2011-12-09
{mosimage}
№ 1940. Це був мій службовий номер у VII депо Підприємства міського транспорту (пол. MPK) на вул. Ґрабішинській у Вроцлаві. Тієї пам’ятної ночі в серпні 1980 р. я чергував у депо на вул. Слов’янській. Чергування виявилося для мене напрочуд цікавим: диспетчером був пан Джизґа – він мав телевізор у підсобці, там у випусках новин ми почули про арешти на Верхній Силезії оунівців, у зв’язку з підбурюванням “затримувати роботу” в шахті. “Затримувати роботу” – тому що владі тоді не подобалося слово “страйк”, який тривав уже на корабельнях у Ґданську та Щецині. Пан Джизґа, почувши повідомлення, раптом сказав: “брешуть, як зі Свєрчевським”. Я запитав: “З яким Свєрчевським?”.
А у відповідь: “Молодий ти ще, я був в охороні, як генерала Свєрчевського вбили, а потім служив у кадетському корпусі, ми були зі свіжого набору, навіть ще з карабінів не стріляли. Нас забрали тоді негайно і доставили до Сянока. Ми дісталися туди зранку. Та нам не дали спати, тому що ми були в бойовій готовності. Десь близько полудня п’яний Свєрчевський з полковником Ґергардом з’явилися перед полком у Сяноку. “Ми збираємося до Ліська”, – хтось сказав. – “У Бещади?” – “У Бещади””.
– В горах Бещадах? А ви знаєте, що там сталося? – питаю тоді я.
– У Ряшівському воєвідстві війна тривала до 50-х років.
– Після війни? – питаю здивований.
– Відразу після війни: була УПА, вона хотіла відокремити від Польщі Бещади і створити самостійну Україну. Ми їдемо в напрямку Ліська, попереду їде генерал Свєрчевський з полковником Ґергардом і Пожоґою. У “ГАЗ-і” за ними – ще одна машина з офіцерами, але їх я не знаю. Дві вантажівки нових курсантів -охоронців за ними. За поворотом у лісі, перед Яблонками, обидві машини ламаються, а “ГАЗ-и” їдуть далі. Коли вони зникли з нашого поля зору, ми почули стрілянину, команда вискакує з автомобіля. Ми теж стрибаємо, команда з закритими обличчями, шикуємося, виходимо на галявину, скривавлений Свєрчевський відбивається, полковники стріляють навмання і все стихає. Свєрчевський вмирає. Ми забираємо його на одну з вантажівок, усі автомобілі заводять мотори, несподівано чітко їдемо до Сянока. Наступного дня читаємо в газетах: УПА вбила генерала Свєрчевського. Лише скажи мені, молодий чоловіче, чому тільки його застрелили, а ми залишилися цілими? – закінчив мій співрозмовник.
Я зробив ще зо два курси і близько 4:50 год. поїхав до депо на вулиці Ґрабішинській. Заправивши автобус на нашій внутрішній автозаправці, я пішов здати документи диспетчерові. Та я не зміг увійти: все заблоковане, а водії з ранкової зміни говорять про страйк. Хтось каже: “подивіться на віадук!” За депо видніють дві башти віадуків залізниці: хто був на стадіоні “Силезія” у Вроцлаві, той знає, про що йдеться. Цими двома віадуками рухається вантажний транспорт Вроцлавом, в обхід центрального вокзалу.
Там стояв поїзд з порожніми вугільними вагонами, на яких було написане: “Górale i Ślązace – to ch…je, nie Polacy”. “Ну, то страйк, бо ми не поляки!” – хтось крикнув. Голосування в залі реєстрації: хто за страйк? – Усі. Сидячий страйк (strajk okupacyjny – ред.). Усі.
Не повертаюся додому після нічної зміни, бо є сидячий страйк. VII депо на Ґрабішинській – це добрий вибір для протесту. Воно обслуговувало переміщення робочих до заводів фабричного району: це і “Pafawag”, “Dolmel”, “Archimedes”, “FAT”, “Hutmen”, “Elwrо” і “Fadrom” – тобто гіганти вроцлавської промисловості. VIII депо на вул. Краківській, яке зупинив Фрасинюк, обслуговувало решту підприємств: “Wrozamet”, річковий суднобудівний завод. Коли запротестувало й те депо, навіть пропаґанда в засобах масової інформації не змогла спрацювати: місто знало, що щось трапилося. Я пам’ятаю той ранок: тоді ще курсували трамваї, але пішоходи розбивали їхні вікна. Тож коли пошкоджені трамваї повернулися в депо, став весь міський транспорт Вроцлава. А близько полудня протестувало вже все місто. Я був схвильований, як і всі інші: нас охопила ейфорія – адже протестуємо не тільки ми, а й польське узбережжя.
Влада ще іґнорувала страйк. Але близько полудня до VII депо на Ґрабішинській почали прибувати делеґації KGHM з Любина, з вугільної шахти з Ґлівиць, Валбжиха, з фабрики “Polfa” з Єленьої Гори, “Falubaz” із Зеленої Гори… Тоді в VII депо приїхав воєвода Нижньої Силезії і підписав ґарантію безпеки для страйкарів. Після цього повідомлення я поліз до першої-ліпшої вантажівки “Berliet”, щоб комфортно подрімати на задньому сидінні. Я заснув ще перед тим, як поклав голову на сидіння: після безсонної ночі й таких бурхливих подій. Десь близько 19-ї години я прокинувся і вийшов з автобуса. Перший водій, який потрапився мені, витріщив на мене очі й відразу ж погнав мене у страйковий комітет. Коли я прийшов і я пояснив, що я робив, там ніби втратили бажання робити все.
– Чорт забирай! – вигукнув Юрек Пюрковський, дивлячись у бік Томека Суровеца, Збишека Копистинського й показуючи мені якогось листа до воєводи з проханням звільнити мене з-під варти.
Кажуть мені: тесть постояв зо дві години від 14:00 біля воріт, ми шукали тебе, а близько 16:00 прийшла теща з дружиною – ніхто не міг мене знайти. “Тут маєш що пожерти, дружина принесла, тікай звідси додому, бо вона вся в сльозах, тому що ми сказали, що тебе арештували!” – почув я. Я побіг додому, стрибнувши через паркан, бо через ворота йти небезпечно. Я заспокоїв своїх домашніх – і тут же назад: тому що було 2 години до зборів страйкового комітету, а в одну сторону мені треба було бігти з 45 хвилин.
Я приїхав перед голосуванням. А питання на порядку денному: що ми робимо – викликаємо делеґацію уряду чи також посилаємо свої делеґації в Ґданську корабельню як представників Нижньої Силезії. Після виступу Владека Фрасинюка вирішили робити друге. З першою делеґацією попрямував Губерт Ганусяк з вроцлавської “одиниці”, тобто WPBP № 1. Складу наступних груп я не пам’ятаю, але пригадую, що всього було три окремі делеґації.
Після цих днів великих надій і страху, після щасливого закінчення страйку на суднобудівному заводі ім. В. Леніна в Ґданську, ми чекали на делеґацію, яка вирушила туди. Вона приїхала до нас вранці близько 3:00 год. 1 вересня 1980 р. У ремонтній базі перед нами була зачитана угода, і після цієї церемонії з оплесками, автобуси вирушили на маршрути.
Було багато надій на правду – і не тільки на те, що в Польщі. Потім вийшла стаття Володимира Мокрого у виданні “Tygodnik Powszechny” під назвою “Лемки”. Потім була “польсько-ярузельська” війна, тобто воєнний стан. У мене в депо було палко: у нас інтернували зо два десятки водіїв – а кого ні, то арештовували на 48 годин і відпускали, і так знову. Їх гамселили, адже їхнім словам не вірили.
Під час воєнного стану я повернувся до себе в гори. Потім прийшли перші роки свободи і великих надій. І знову з цього нічого не вийшло – хіба що повернено ліс Стефанові Гладику й кільком іншим. Лемків зараховували до якоїсь етнічної групи. Організації тихо сидять під мітлою МВСіА, приймаючи милостиню на “фольклор”. Усе вмирає, а ми робимо вигляд, що нічого не відбувається. І стільки нам з того серпня залишилося…
“Наше слово” №50, 11 грудня 2011 року {moscomment}
