Петро Коваль ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ 2009-02-03
{mosimage}
Grzegorz Kuprianowicz, 1938. Akcja burzenia cerkwi prawosławnych na Chełmszczyźnie і Południowym Podlasiu, Chełm, 2008.
Люблинсько-Холмська православна єпархія пригадує чорну сторінку історії, якою було 70 років тому нищення православних церков на Холмщині і Південному Підляшші. На особливу увагу заслуговує книжка Григорія Купріяновича (видана у зв’язку з цією подією, яка містить стислий історичний нарис, чималу добірку документів, спомини очевидців, думки політиків та істориків.
У другій частині книжки представлено численні архівні фотографії церков, які існували до 1938 р. З авторського коментаря довідуємося, що планове закривання та перетворювання на римо-католицькі костели православних святинь розпочалося вже після встановлення польської державності 1918 р. Формальною підставою для цього був “Декрет про примусове державне управління”, який позбавляв Православну церкву права володіти всім її дотеперішнім майном. Приводом для позбавлення православного населення їхніх святинь був нібито не вреґульований юридично майновий статус Православної церкви, бо деякі сакральні споруди належали колись уніатам, а не православним. Загалом до 1929 р. православні, внаслідок закриття, руйнування або перебудування, втратили на даному терені 315 святинь, з чого 165 висвячено на костели.
З книжки Г. Купріяновича можна довідатися про методи пропаґанди, якими мали залучити органи місцевої влади, політичні і громадські організації, усе польське суспільство до виконання цього нібито стратегічного завдання. Необхідність полонізації Холмщини виправдовували лозунґами привертання всього, що колись, ще перед поділами Польщі, було на цих теренах польське та католицьке. Брутальні дії пов’язували з потребою “повернення до віросповідання своїх батьків” місцевого непольського населення. Поряд з пропаґандою застосовувалися силові методи і залякування у формі буцімто некоординованих спонтанних ініціатив польських організацій. Мало це вигляд дискретно ініційованих владою терористичних нападів молодіжних боївок на домівки найактивніших українських діячів. Ці ж боївки, нібито спонтанно, заходилися руйнувати і пошкоджувати перші церкви.
У книжці наводяться тексти з протестами не тільки представників Православної церкви в Польщі і за її кордонами. Суворо засуджували акцію не лише українські депутати польського Сейму та політики. Із не менш гострим спротивом виступали провідні діячі деяких польських організацій, навіть із виразними націоналістичними поглядами, які досі не виявляли прихильності до православ’я та українців. На увагу заслуговує виступ відомого консервативного публіциста Станіслава Цата-Мацкевича, який відважно глузував з політики тодішньої польської влади. В одній своїй статті він заявив, що “коли б був депутатом, виступив би з постулатом поставлення деяких міністрів перед Конституційним Судом”. У його розумінні, ця брудна акція приведе в кінцевому результаті до наслідків протилежних від сподіваних. “Не навертають нікого методом нищення святинь. Навпаки, так розпалюється полум’я пристрасті!”
Небайдужою до цієї справи була й Греко-католицька церква в Польщі. У серпні 1938 р. митрополит Андрей Шептицький оголосив пастирський лист. На жаль, його тексту в книжці не поміщено. Замало місця присвячено і становищу ієрархів Римо-католицької церкви, які мали тоді великий вплив на політичне життя Польщі та могли запобігти руйнуванню християнських святинь. З книжки довідуємося лише про поодинокі випадки спротиву зі сторони ксьондзів, однак у деяких місцевостях римо-католицькі священики разом зі своїми парафіянами чинно підтримували акцію, спрямовану проти православних храмів. Уже раніше перетворювали їх на костели, незважаючи на те, чи існує правова основа для таких дій. Зверхники Римо-католицької церкви в Польщі офіційно висловилися про своє ставлення до руйнування церков щойно тоді, коли запланована акція вже по суті була закінчена. Така постава чинника, який мав тоді важливе значення, був відповідальний за духовний та етичний стан польської нації, запевне спонукає сьогоднішнього читача до глибших рефлексій про суть християнської моралі та критерій оцінки її провідних носіїв і проповідників у не так давньому минулому.
Зміст матеріалів, поданих в останньому розділі книжки, чітко засвідчує, що проведена 1938 р. акція, внаслідок якої протягом лише двох місяців зруйновано 127 православних святинь, становила один з етапів на шляху до основної мети, якою мала бути цілковита полонізація Холмщини і Південного Підляшшя, і то можливо якнайскоріше. Уже після її закінчення, у липні того ж року, державна адміністрація запланувала введення обов’язку вживання польської мови у проповідях, навчанні релігії, а також у відправах богослужінь. На одній нараді з участю старостів і військових, присвяченій обговоренню способів примушування православних переходити на римо-католицьке віросповідання, керівник координаційної акції на Холмщину рекомендував “Твердо стояти на позиції, що в Польщі лише поляки є господарями, повноправними громадянами, і тільки їм є що сказати у Польщі. Усі інші є лише толерованими. Витворити серед польських мас почуття вищості щодо непольського населення (…)”. Слід зазначити, що боротьба з православ’ям становила лише один з елементів полонізації. У дальших планах серед провідних завдань названо “збільшення, де тільки ще можливо, експансії польської культури”, а також “побільшення польських майнових активів” на цьому терені, що очевидно пов’язувалося з надаванням земельних ділянок полякам. У зв’язку з цим у 1940 р. плановано довести до кінця чистку на мішаних національно теренах. У наміченій програмі передбачено проведення “переселенської акції (…), яка матиме на меті утворення скупчення польської стихії на територіях, заселених національно і політично зактивізованими українцями, та (…) розпорошення конвертитів далеко серед польського населення”. Очевидно основним способом долання перешкод в реалізації тих планів було посилення поліційно-силового режиму. У 1939 р. арештовано та ув’язнено в концтаборі в Березі-Картузькій чимало визначних українських діячів із Холмщини. Серед них були члени делеґації, вибраної попереднього року, щоб передати звернення у справі руйнування церков найвищій державній владі.
Промовистим є графічне оформлення книжки Г. Купріяновича: чорна обкладинка, чорні сторінки, заповнені білими літерами. Це викликає в читача траурний настрій з приводу варварської загибелі численних прекрасних сакральних споруд, що раніше були окрасою Холмщини і Південного Підляшшя. Як свідчать наведені фотографії, деякі з них – це були архітектурні шедеври. Однак це видання не тільки компетентно і об’єктивно пригадує прикру правду. Воно зразкове і з погляду змісту та форми, своєю ідейною вимовою не песимістичне та ні в якому разі не може викликати недовір’я чи упередження до польського народу як такого. Пам’ять про події 70-річної давності на Холмщині та Південному Підляшші потрібна суспільствам обох країн для проведення справедливого розрахунку з неславними сторінками історії польсько-українських відносин.
Польські історики старшого і молодшого покоління критично оцінюють ті події та переконливо вказують на політичне безглуздя тодішніх правлячих кіл Польщі. Це свідчить про наявність тенденції не приховувати навіть ті найбільш ганебні сторінки власної історії. Усупереч наявним і надалі неґативним явищам починає переважати усвідомлення потреби чесного і справедливого розрахунку з минулим для формулювання розумних висновків, необхідних для творення згідного майбутнього у відносинах між польським і українським народом. Свідченням цього нехай буде гідна уваги цитата зі вступного слова президента Польщі Леха Качинського до книжки, видання якої він спонсорував: “Обов’язком істориків є відкривати правду і поширювати її. Повинністю кожного є пам’ятати про трагічні сторінки в історії польського православ’я. Слід висловити жаль із приводу вчиненого зла. Однак минуле не повинно лягати тінню на сучасність і на майбутнє. Вступаючи у ХХІ століття, будуймо добрі взаємини, зміцнюймо спільноту доль, дивімося у майбуття”.
“Наше слово” №6, 8 лютого 2009 року {moscomment}
