о. Ярослав Москалик ■ ПОГЛЯДИ ■ №8, 2015-02-22
Автор статті (о. Б. Панчак – «Календар „Благовіста”» 2015, с. 152–159) «Календар і дар свободи та вибору», рішучий прихильник зміни церковного календаря в Українській греко-католицькій церкві, вирішив неординарним чином викласти свою думку, а заодно просвітити всіх невігласів, у якому напрямі потрібно зараз рухатися щодо релігійного проґресу.
Отже, перед тим, як перейти до ретельнішого аналізу написаного, слід зупинитися на двох, з методологічного погляду, принципових недоліках. Насамперед, весь текст побудований на суміші довжелезних цитат (загалом на семи з половиною сторінках тексту, в якому тільки менше як третина належать автору). Так що інколи можна розгубитися і не зрозуміти, які фрази кому властиві. Можливо, це зроблено для того, щоб вибити читача з ладу, щоб останній не здогадався про що йде мова у роз’ясненні складного питання. Можливо, це бажання зняти з себе відповідальність за написане. У всякому разі, не підставляти себе та не наштовхувати на небажаний наступ інакодумців. Все одно це некоректно у відношенні до позиції автора та потенційних читачів. Якщо автор «накрив» статтю цитатами, тоді він чітко не визначився щодо представленого змісту, що на практиці складає суть і доцільність кожного написаного твору. Одночасно треба розуміти, що вправний читач сподівається завжди певної напруги та повчальної ідеї від прочитаного тексту, що він зможе отримати на основі чітко вираженої позиції автора.
Серйозний сумнів викликає теж метод цитування. Адже автор статті відомим собі способом вирішив піти навпростець та неодноразово використовував чужий зміст, знехтував належним вказанням джерела посилання (див. с. 153–158). А це, як правило, зловживання, щоб не сказати – напівплагіат. Та незважаючи на те, що стаття була надрукована в «Календарі „Благовіста”» і, перш за все, спрямована до україномовного читача, все ж воно якось непристойно.
Який зміст статті
А зараз про сам зміст статті. Загальний погляд відносно тексту авторства Панчака змушує не залишатися байдужим щодо одностороннього та надто маніпульованого ведення аналізу. Автор уже на початку писаного тексту почав «рулити» (викручуватися – ред.) у виді підбору т.зв. допоміжного – зовнішнього – цитатного засобу. Для введення в суть свого викладу про необхідність зміни церковного календаря в УГКЦ та у всіх східних Церквах починає зі згадки майданівських вигуків у грудні 2013 р. на рахунок приєднання східних християн святкувати Христове Різдво згідно з григоріанським календарем. Писака чомусь забув, що Майдан – це суспільна стихія, яка зібралася насамперед для слушного спротиву проти наявних зловживань і знущань з народу тодішньою владою. Метою цього згромадження не було відстоювання або змінювання в релігійному та церковному форматі розвитку народу. Якщо серед присутніх у певному моменті появилися заклики стосовно спільного відзначення Різдва, так це скоріш за все спонтанна реакція публіки на святковий час у деяких релігійних спільнотах, але нічого більше. Крім того, спершу авторові статті відомо, хто править церковними справами та кому під силу міняти або вводити щось нове для віруючих. Неможливо такі речі встановлювати на цьому або іншому Майдані.
Слідом, ради певного неґативного контрасту, стає поміщена цитата з «Нашого слова», де звернуто увагу на фактор історичного відстоювання греко-католицькою Церквою в минулому своєї літургійної та мовної тотожності. Це, на думку Панчака, сьогодні вже не так актуально, та воно дещо дико звучить. Більше цього, тут проявляється нехіть людини до колишніх підходів і методу для церковно-суспільного та мовного самозбереження. Що вона прямо доводить, приймаючи за основу свого дванацятирічної давнини погляду: «Ритм змін в суспільно-економічному житті країни вимагає відповідної оперативності і від Церкви» (див. с. 153).
Якщо б про це говорила людина, яка має відносне ставлення до Церкви або взагалі з нею не дружить, тоді можна б таке проіґнорувати. Але це той, хто особливим чином з нею зв’язаний та разом з тим виконує там-таки відповідне доручення. Виходить на те, що в Панчака є зовсім своєрідний та осучаснений погляд на покликання Церкви. Найперше, вона мала б підлаштуватися та виходити назустріч викликам сьогодення, зокрема поважати і схилятися на бік ліберального самостановлення релігійної спільноти і її звичаєво-духовного самовираження. Тоді виникає запитання, чи сьогодні потрібно Церкві бути носієм духовних і моральних цінностей та за яких умов їх можливо підтримати і втілити? Якщо Церкві визнати необхідність поступатися сучасним ліберальним течіям, так скоріш за все неможливо це виконати. Напевно це дуже важко здійснити в діаспорі.
Поляризація думок
Б. Панчаку не дуже зрозуміло для чого серед греко-католицького суспільства у Польщі продовжується суттєва поляризація думок, зокрема щодо зміни календаря. Тo він здивований, що зокрема на соборі в Перемишлі у жовтні 2014 р. учасники не проголосували за введення нового літургійного календаря, хоча прихильники цього нововведення набрали на один голос більше. Одночасно він не схвалює й те, що наставники Церкви занадто інертно ставляться до зміни календаря, передусім в Україні. Тут єдине хочеться сказати – загальна суспільна думка й інколи інтуїтивність відіграють принципову роль не лише у відношенні до релігійного життя народу та їм належить перевага. Але нерідко буває так, що протилежна думка вгамовує зайві пристрасті і зупиняє неадекватне діяння. Це потрібно визнати і належним чином поважати. Натомість правлячим Церквою видніше, що нове треба вводити або що слід змінювати, бо ж у них на те і свій досвід.
Далі автор статті взявся наводити полемічні твердження з програм Радіо «Свобода», зі сторінок двомісячника «Людина і світ» і, нарешті, з виступів окремих особистостей, які, по суті, є цілком суб’єктивні та, щонайменше, частково складають недостовірну арґументацію, яка нічим не виправдовується й не може служити важливою точкою опори щодо вирішення цих та інших церковних питань. Вони переважно не враховують відмінності, характерності і цілісної природи Церкви. Це якраз не та структура, не той організм, який можна раптово і силоміць ламати й нищити, зокрема історико-традиційне викладення. Для цього потрібні належні підходи і методи, але аж ніяк не популістські.
Маразм і плутанина
Б. Панчаку не подобається й те, що в даний час не лише не хочуть міняти календар, але також нібито відмовляються про це говорити. Він пов’язує це зі значно серйознішою проблемою, тобто глибокою кризою християнської свідомості та євангелізаційною поразкою Церкви (див. с. 156). Це просто якийсь маразм і плутанина, які ні у що не вкладаються. Яке ж має відношення зміна календаря до християнської свідомості спільноти, а зокрема рядових віруючих? Однаково цинічно звучить і думка про те, що для всіх непримиренних противників змін ідея єдності християн складає повністю абстрактну та байдужу цінність. Коли б вони захотіли спільно святкувати тайни Христа, це стало б свідченням здійснювання ними такої єдності (див. с. 156). Слід лише нагадати, що питання християнської єдності аж ніяк не вирішується за допомогою тільки зовнішніх змін. Та це цілком інший процес, але він не залежить виключно від людської здатності йти на поступки.
Дуже незручно сприймається заява людини, яка діє в Церкві, про те, що віруючим не варто жити ілюзією позачасовості, щоб потім не зневіритися реальною дійсністю (див. с.157). Хіба взагалі Церква може обійтися без звернення до позатимчасовості? Це особливий зміст і мета її історико-спасенної місії у світі. Коли б було по-іншому, тоді навіщо кому здалася ця Церква? Якраз від позатимчасовості вона ніколи не може відмовитися та ніякі зовнішні умови не зможуть примусити її піти назустріч виключно дочасним потребам людей. Про це знають прості і чесні християни, яких не обманути ні зайвою теорією, ні будь-якими вченими фразами. Тут навіть доречні й виправдані міркування про т.зв. фактор невідкладних змін (с. 157–158), не спроможні заперечити наявному характеру й особливості внутрішності Церкви. Тим більше ним проіґнорувати або взагалі не враховувати. Зовсім очевидним є те, що Церква має реаґувати на зовнішні явища, серед яких – на придатність цього або іншого календаря, але не менш важливою залишається поміркованість і виваженість у рішеннях та введенні змін.
У завершальній частині статті Панчак захотів різко поглузувати з тих, хто осучаснений у відношенні до теперішніх технічних й електронних здобутків, та разом з тим запізнілий щодо розуміння традиції. Відверто кажучи, це запаморочення, яке стає можливим у людей, котрі не дуже розбираються у змісті однієї та іншої дійсності. Заодно в них зберігається хибне поняття щодо відношення матеріального і духовного. Врешті, автор статті наважується порівняти прихильників юліанського календаря до тих, хто стоїть на боці іншої цивілізації, тобто т.зв. «русского мира» (див. с. 158). Це абсурд, який складає результат певного упередження людини або її сліпого зациклення на власній ідеології. Що також підтверджує прямий натяк пишучого, за яким релігійним календарем (неовізантійським) нам треба жити. Якщо дійсно і так треба, а це можливе у майбутньому, тоді нехай супроводжує це належне обґрунтування та підготовка церковного суспільства. Раз досі не було введено повністю зміну календаря у східних Церквах, це означає складність однаково формальну та практичну. Коли протягом тривалого часу не вийшло це зробити відповідним особистостям та організаціям, хіба це про щось говорить? Зараз треба набратися терпеливості та чекати розсудливого вирішення питання календаря, але також інших невідкладних проблем. Для цього не варто нікого лякати якоюсь одиничною фальшивою цивілізацією, ні шизофренічним релігійним животінням. ■
