Дуже дякую пану П. Шафранові, що прочитав мої спогади й захотів поділитися з читачами своїми зауваженнями. І зробив це щиро. Своїх “Спогадів…” я не планував публікувати, спровокували мене до цього спомини інженера М. Маслея, поміщені в “Українському альманасі” за 2009 р. під заголовком “Спогади члена Історичної комісії при Воєвідському правлінні УСКТ у Вроцлаві”. Моїм наміром є спростування даних, які розповсюджувала Історична комісія (ік) і які представляють дійсність у неправдивому світлі. Мої “Спогади…” охоплюють період 1968-1973 рр. і стосуються важливіших явищ у праці ВП УСКТ у Вроцлаві.
Я був би дуже щасливий, якби дії “заслужених лемківських діячів” були спрямовані на захист усіх, кого вигнала з рідного краю Акція “Вісла”. Якби так дійсно було, нині не дискутували б ми на цю тему. Не думаю, що правда може кому-небудь принести шкоду. Приємно читати в пана Шафрана словосполучення “наша лемківсько-українська спільнота”. У той час, про який я пишу у своїх “Спогадах…”, я не смів навіть мріяти про таку спільноту. З прикрістю стверджую, що тодішні лемківські діячі воєвідського й міського правління насправді діяли на шкоду українського середовища. Члени Історичної комісії дуже неґативно характеризували українські визвольні змагання.
Мені дуже хотілося б, щоб слова пана П. Шафрана про тих “лемківсько-українських патріотів” були правдиві. На жаль, тоді так не було. Пан Шафран називає мене “запроданим провокатором” і “державним службовцем”. Для таких закидів треба мати не тільки щире бажання, але й обґрунтовані докази. А доказів пан Шафран ніде не знайде. Навпаки, моя оцінка Історичної комісії знаходить підтвердження в архівах тих інституцій, які одержували численні листи від ВП УСКТ у Вроцлаві, де “володарювали” члени ІК. Обурення п. Шафрана щодо змісту деяких цитат цілком виправдане й зрозуміле, бо не можна приймати ані ворожнечі до українства, ані безкритичного ставлення до явищ, які панували в Радянському Союзі. Мені важко зрозуміти, чому лемки єдналися на ґрунті симпатії до далекої Росії, а не до України. Лемківське населення довіряло і було відкрите на діяльність своїх лідерів з ІК – саме вона використовувала це для формування світогляду й свідомості в бажаному напрямі. Члени ВП УСКТ (будучи одночасно членами ІК) утруднювали мені українську лекторську діяльність у клубі, у Волові ліквідували світлицю УСКТ, що добре працювала, гальмували розвиток українського шкільництва й культури (наприклад, бойкотували студентські симпозіуми та українознавчі лекції), запросили російських офіцерів на уескатівську нараду, у “НС” публікували схвальні вірші про героїзм радянських солдатів (як-от “Ішли орли”). Твори москвофільського ідеолога Івана Русенка дискретно популяризувалися. Для мене боротьба за приживання російської букви “ы” теж є виявом наближення до Москви. Повністю підтримую свою оцінку ІК (стор. 77, “Якщо хто-небудь добачає”), яка в жодному випадку не може бути позитивною.
Після ліквідації ІК (1969-1970 рр.) колишні її члени стали писати гострі петиції до центральних державних органів за посередництвом і від імені міського правління. Утративши леґітимність, вони в дещо зміненій ситуації переорієнтували свою тактику. Після 1970 р. петиції та інші листи давніх “комісійників” уже не мали антиукраїнського характеру. Навпаки, вони гостро таврували дискримінаційну політику польського уряду стосовно української меншини. Треба справедливо оцінити новий підхід авторів тих писань, які напевно заслуговують на позитивну оцінку. Як бачу, П. Шафран підтверджує мою думку в тій справі.
Погоджуюся з п. Шафраном, що серед лемків Вроцлавщини були видатні діячі, які успішно боролися за істотні інтереси нашого депортованого люду. І про них ідеться у моїх спогадах. На жаль, діячів ІК годі до них зарахувати. Їхні дії заперечували теорію, яку вони самі виголошували. Про листа від 29 листопада 1971 р. до VI з’їзду ПОРП (пол. PZPR) повідомляю: він не був авторства ІК (якої тоді вже не було). Також мушу спростувати певну неточність, яку П. Шафран злосливо мені приписує: я ніколи не ставився з погордою до діячів, мою нехіть й обурення викликала їхня шкідлива діяльність. На поч. 70-х рр. XX ст. Товариський суд при ГП УСКТ розглядав справу деяких лемків, обвинувачених, зокрема, у сепаратизмі. Мене тоді ГП включило до складу суду, розраховуючи на мою антилемківську позицію (за заподіяні мені кривди). Я свідомо відмовився від участі в розгляді – і лемкам це сподобалося. Вони на суді відважно заявили: “Польська влада досі налаштовувала нас, лемків, проти українців, а тепер налаштовує українців проти лемків”. В атмосфері скандалу суд не прийняв жодного рішення. Пане Шафран, мене обурює Ваше свідоме перекручування фактів і поширення неправдивих даних. Ви добре знаєте, що в моїх спогадах нема найменшої критики свідомих лемків-діячів Вроцлавщини і Зеленогірщини. Моя неґативна оцінка стосується тільки діячів ІК (під час її існування – у 1968-1969 рр.).
Оцінка адміністративно-партійної влади особи В. Шоста від 1958 р. ніяк не прикладається до 1968-1973 рр., про які пишу. Маніпуляція фактами, яку застосовує пан Шафран, затьмарює образ минулого.
Мене обурювало й те, що члени ІК переймалися тільки ліквідацією наслідків Акції “Вісла” щодо лемків. Доля українців з інших районів їх взагалі не обходила.
У “Спогадах…” я не зачіпаю лемківської теми після 1973 р. і прошу мене не провокувати до дискусії щодо цього періоду. Хочу вірити, що мої давні співробітники з ВП, члени ІК, стали після 1973 р. (тобто після мого виїзду з Вроцлавщини), дійсно – як кажете – свідомими українцями й героями Лемківщини. Якщо так дійсно було, то цей факт мене тільки тішить! Однак я довідався, що Михайло Донський увійшов до Об’єднання лемків. Не розумію цього.
Пане Шафран! Якщо маєте якісь дані про мої – як пишете – контакти з УБ, то прошу опублікувати це в “НС”!
Мої записки з’явилися ще за життя всіх членів ІК – і нема підстав звинувачувати мене в наклепі. Минувшину, яку я пізнав, змінити неможливо. Не хочу фальшувати історії для чиєїсь вигоди.
За дрібні неточності у своїх “Спогадах…” перепрошую. Вірю Вам, коли пишете, що М. Донський не був першим секретарем партії Воєвідського комітету ПОРП. Не заперечую, що на похороні Никифора було двоє, а не троє священнослужителів; приймаю до відома, що Педагогічна академія у Кракові на факультеті російської філології веде навчання русинсько-лемківської мови. З Миколою Корольком я розмовляв один раз у поїзді (згідно з текстом) на тему, про яку пишу в “Спогадах…”. Про “пащекування” молодого лемка до літнього М. Королька розповіла мені певна старша пані, яка була свідком сутички.
Говірки збагачують національний мовний фонд, але кожний народ витворив літературну мову, якою послуговується більшість освічених людей. Бачу, що і пан П. Шафран не відмовляється від літературної мови (і жодна говірка на цьому не втратила). Не приймаю злосливого закиду, нібито я з погордою чи насмішкою ставлюся до лемківської говірки. Щоправда, я заохочував молодь, щоб вивчала літературну мову. У селах на Вроцлавщині я заснував два пункти навчання рідної мови у школах. Мої співробітники з ІК, маючи більші можливості, не зробили навіть стільки. Вирвана паном Шафраном з контексту характеристика кандидата на пост секретаря ВП УСКТ змінює мої наміри й деформує всю описану суть справи. Я напевно не прагнув знеславити невинного юнака, лише сказати про злосливі наміри голови ВП УСКТ, який намагався скомпрометувати українське товариство. Чи не зрозуміли Ви, хто тут дійсно і з кого насміхався? Моя оцінка писань ІК спирається на точному аналізі тих текстів (поміщених у “Анналах Лемківщини”). Дивуюся, що ані пан Шафран, цього не бачить. Українським москвофільським рухом цікавлюся від початків його зародження, тобто від 1848 р. Не “проспав” я і діяльності його головного ідеолога І. Русенка, якого ще в 70-ті рр. минулого століття популяризували між лемками лемківські студенти. Доказом може бути моя стаття, поміщена в “Нашому слові” 20 і 27 вересня 1992 р. “Моя перша зустріч з Іваном Русенком”. Уголос про москвофільство ніхто в часи ПНР не смів говорити, але це не означає, що його не було. Воно животіло в прихованій формі. У моїх “Спогадах…” застосовано принцип: “відділити правдивих лемків-українців від лемків-москвофілів” (див. розділ: “Заслужені лемківські патріоти”).
Прошу пана Шафрана, щоб припинив свої інсинуації і повідомляю, що звинувачення у т.зв. “лемківському сепаратизмі” виникло в партійно-адміністративних органах, а деякі діячі УСКТ його механічно повторювали. Особисто я ніколи цього терміну не вживав. Стосовно поданої бібліографії – інформую своїх опонентів: власні спогади не мушу підтверджувати цитатами з чужої літератури, їхньою основою є особисті спостереження й думки. Подана бібліографія має допомогти зацікавленому читачеві краще ознайомитися з реаліями часу, про який пишу.
Пані Наталі Кравчук
Від рецензента треба сподіватися детального знання тексту і його професійного аналізу. Тимчасом пані Н. Кравчук обмежила свою інтелектуальну активність до повторення спостережень і закидів Петра Шафрана. Рецензія п. Н. Кравчук свідчить про те, що вона не читала тексту, який оцінює. А тому матеріал вийшов неточний, односторонній і тенденційний. Складається враження, що він виник на чиєсь замовлення. Рецензент дозволила собі принагідно схарактеризувати мою особу й оцінити мою педагогічну працю, якої не знає.
***
Про свою причетність до українства я заявив іще 1957 р., будучи учнем польського загальноосвітнього ліцею у Венґожеві. Тоді я взяв участь у єдиному в Польщі шкільному страйку українських школярів. Ми, учні, домагалися введення української мови як обов’язкового предмета замість російської. І ми досягли успіху. Після отримання атестату зрілості я вчився на факультеті української філології Вчительської студії у Щецині (1959-1961 рр.). А там Мирослав Трухан з товаришами завербував нас, студентів, до лекторської діяльності. І я також їздив по селах з лекціями до наших переселенців: це була потрібна й корисна робота. Після закінчення Вчительської студії 1961 р. я одержав працю в українській початковій школі в Білому Борі. Тоді мій однокурсник, лемко Андрій Вашенко, пожалівся мені, що йому ніде не хочуть дати праці через його причетність до УПА (помилуваний від кари смерті, він просидів у в’язниці 7 років). Розуміючи ситуацію, я “віддав” йому свій штат, а сам поїхав на далеку провінцію – і почав працювати у школі на селі. Там я вперше заснував пункт навчання української мови. Через рік я переїхав до іншої місцевості (теж у Венґожівському повіті) – і там також започаткував вивчення рідної мови для українських дітей у школі, чим користувалося 30 дітей. Праця на глибокій провінції має свої особливості. Відомство освіти у Венґожеві у червні 1963 р. поставило мене перед альтернативою: або перестану навчати української мови, або мене звільнять за дисциплінарними мотивами. Я подався до Варшави – і там вчився в університеті на україністиці п’ять років (1963-1968).
Я мав багато приятелів серед лемків, ще коли був у Шецині (Д. Салій, М. Шемеля, Д. Трояновський, Л. І П. Вільчацькі, брати М. та П. Дзвінки, А. Стефура, М. Дупляк, М. Лех). Ідучи працювати у Вроцлаві 1968 р. я мав певність, що з лемківським середовищем Вроцлавщини теж знайду спільну мову в наших спільних справах. Вроцлавські лемки мене прийняли дуже прихильно; видавалося, що в мирі і згоді робитимемо корисне діло. Спочатку так дійсно було. Ворожнеча між нами почалася тоді, коли я започаткував українознавчу лекторську діяльність, а мої співробітники в моїй присутності стали знеславлювати український визвольний рух. Лемки з Воєвідського правління УСКТ восени 1968 р. створили Історичну комісію, у якій не було жодного історика. Комісія стала під небеса вихваляти радянську армію і героїчних лемківських добровольців, що визволяли Польщу від фашистів. Свою ворожнечу до упівського підпілля “комісійники” демонстрували на кожному кроці. З мого боку ніколи не було згоди на дискредитацію наших героїв.
Конфлікт загострювався – і пішла кампанія переорієнтації УСКТ у Вроцлаві на лемківське товариство. В. Шост (голова ВП) домагався, щоб ГП УСКТ звільнило мене з праці. З тією думкою ВП виставило мені т.зв. “опінію”, у якій характеризувало мене як небезпечного для соціалізму українського націоналіста (ужили навіть модний тоді термін: “український сіоніст”). Згадана “опінія” мала дуже вульгарний і наклепницький характер, її розіслано до центральних інституцій (ЦК ПОРП, Міністерство освіти, редакція “НС”, ГП УСКТ і ін.). Ішлося про повну компрометацію мене як українця. Неважко зрозуміти, що такий “ярлик” міг наробити великої шкоди українському вчителеві в педагогічній праці. Тоді мою “невідповідну” особу мав заступити новий кандидат на пост секретаря ВП у Вроцлаві.
У моїй статті про І. Русенка в “НС” зафіксовано мій вислів: “Якщо хтось ображає лемка – ображає мене”. Чи це свідчить про моє “вороже”, – як пише Н. Кравчук, – ставлення до лемків?
Я також бачу деструктивну роботу органів безпеки, що “ініціювали” різні непорозуміння, але мене більше цікавила роз’єднувальна робота, яку вели самі українці у власному середовищі. І цій справі присвячую свою увагу. Державна влада усувала з посад у структурах УСКТ “незручних” людей. Працюючи русистом у хімічному технікумі в Ольштині 1975 р., я взяв участь у зустрічі з молоддю як експерт у зв’язку зі скандалом, що виник під час обговорення книжки Я. Ґергарда “Łuny w Bieszczadach”. Моя інтерпретація змісту повісті не сподобалася органам безпеки – і я був змушений покинути Ольштин. У Забрості-Великому (Венґожівщина), куди я переселився, шкільна влада мені праці не дала – я увесь 1975/1976 навчальний рік перебував на утриманні дружини. Для мене – єдиного маґістра у ґміні, не було праці! 1976 р. я заснував пункт навчання української мови в місцевій школі, а рік пізніше їздив до Венґожева (долаючи 25 кілометрів), щоб там навчати української мови. Органи безпеки 1981 р. викликали мене до комендатури міліції у Венґожеві, там підступно мене сфотографували з трьох сторін, наче злочинця. Влада робила список “Ворогів соціалізму” і поповнювала його фотографіями. Мої письмові протести проти цього іґнорували. Ще перед оголошенням воєнного стану, моє помешкання опинилося під постійним наглядом прикордонних військ, що слідкували за моєю сім’єю до 2004 р. (тобто до часу мого гострого протесту в Міністерстві оборони).
Будучи директором школи в Забрості-Великому, я організував 1987 р. ґмінні врочистості, присвячені 40-літтю Акції “Вісла”. Захід відбувся під прихованою назвою – “Сорокаліття нашого поселення”. Метою наших починань було показати кривди депортованих українців Закерзоння. Влада все-таки розшифрувала мої приховані наміри – і я знову став об’єктом переслідувань (для мене затримали нагороду куратора освіти).
У 1993-1996 рр. я організував у своїй школі “Міжшкільні історичні симпозіуми”, їхньою тематикою були польсько-українські відносини в минулому. Наші заходи мали великий відгомін у середовищі. Я опрацював “Програму навчання історії України для українських початкових шкіл у Польщі”. Вона була надрукована й затверджена Міністерством національної освіти 1997 р.
Нехіть нової директорки нашої школи (від 1997 р.) та підтримка її війтом спричинила, що на 50% зменшено мені кількість годин, призначених на українську мову. Я не міг навчати дітей віком 6-15 рр. в одній групі, до чого примушували мене мої керівники. У такій ситуації я навчав одну групу українських дітей безкоштовно (1997/1998 навчальний рік). Моїм керівникам 1999 р. вдалося ліквідувати “мою” школу в Забрості-Великому – оце, як сказано, “останнє прикордонне гніздо українства”.
* * *
Кожен діяч власну репутацію будує собі власними вчинками, а якщо він погоджується виконувати громадську функцію, то мусить годитися з оцінкою суспільства. Спроба фальсифікувати минувшину і мою роль у ній є ділом нечесним і смішним. Повторюю: навіть сьогодні з перспективи часу в мене нема жодних арґументів для того, щоб змінити свою оцінку членів колишньої ІК.
Усвідомлюю, що кожен учитель у моїх “Спогадах…” може знайти доволі матеріалу для поповнення українознавчих відомостей своїх учнів.
Дякую редакторові М. Сирникові за те, що він визнав мої “Спогади…” гідними друку, з уваги на їхню придатність для вчителя.
Михайло Шумада
