Павло Лоза ■ ПОДІЇ ■ №2, 2015-01-11
«Хотілося б по-домашньому святкувати Різдво, адже це сімейне свято, але якось по-іншому вийшло…», – говорить Оксана, кримчанка з Осередку для біженців у місцевості Ґрупа коло Ґрудзьондза в Куявсько-Поморському воєвідстві.
Про біженців, які тепер перебувають у Ґрупі коло Ґрудзьондза, в «Нашому слові» ми згадували в середині листопада. У 46 числі тижневика була описана їхня проблемна ситуація, пов’язана з харчуванням. Багато з-посеред громадян України в осередку на початку листопада почало голодувати. Українці стали відказуватися від їжі, коли в картопляному пюре знайшли щурячий хвіст. Їхній бунт приніс успіх, тоді змінено зовнішню фірму, яка готувала їжу жителям осередку.
На початку грудня українцям з Ґрупи привезено теплий одяг і взуття. Його зібрали українці та поляки у Варшаві. Крім одягу, десятки малих дітей дістали солодощі. Для наймолодшої дитини привезено пелюшки і засоби гігієни. Немовля народилося під кінець листопада.
Шарики
Оксана, лікар з Криму, є однією з 14-ти українських кримчан, які влітку приїхали до осередку в Ґрупі. Серед біженців є лікарі, вчителі та власники приватних фірм.
«Від нас їздили на Майдан. Я також. Але мій чоловік – проросійський. Тому в нашому домі від самого початку революції ми мали свій малий домашній Майдан. Тепер мені вже нема до чого вертатись», – каже Оксана. Діти лікарки живуть у США і кличуть її до себе. Сама лікарка, хоч і має відкриту візу до Штатів, про виїзд не думає.
«Я свого часу проживала у США. Але це для мене задалеко від України. Щоб не говорити, менталітет у поляків та українців схожий. Тому тимчасово я тут», – заявляє.
Тікаючи з хати, біженка взяла в одну руку сумку з документами, а в другу – собаку. Нічого більше.
«У березні ми, тобто я та інші люди, вийшли зі синьо-жовтими шариками проти „зелених чоловічків”. Невдовзі прийшлося мені тікати. Отримала інформацію, що за мною прийдуть. Я та інші люди втекли, щоб нас не арештували, – пояснює жінка. – Ми в Польщі знайшли захист і безпеку. Хоч важко бути біженцем, ми тоді не бачили іншого виходу, ніж виїхати з України. Ситуація вимусила таке рішення», – зізнається Оксана.
Разом з лікаркою до Польщі приїхало біля 20 осіб. Це біженці з Криму і Донецької області.
Люди питають
Художник Вацлав кілька років був куратором українських мистецьких ґалерей. У травні вирішив тікати з Харцизька в Донецькій області. Виїхав сам. На місці залишилася його матір.
«Мене часто питають, чому я сам виїхав, чому залишив маму… Моя мама є інвалідом і сама відмовилася тікати. „Лишуся по той бік фронту”. Таке було її рішення. І сказала: „Такі постраждалі люди, як ми, чужим країнам – непотрібні”. Дійсно, як дивлюся на теперішню ситуацію біженців, мушу визнати, що моїй мамі було б тут дуже важко», – оцінює Вацлав.
Українці від літа перебували в осередку в Дембаку (Мазовецьке воєвідство), пізніше – в Опочні (Лодзьке воєвідство), восени переїхали до Ґрупи.
За оцінкою лікарки, поляки по-різному відносяться до біженців.
«Звичайно, є такі, що розуміють нашу ситуацію, співчувають. Але є й інші голоси: як нам щось тут не подобається, то можемо повертатись до себе», – ділиться спостереженнями лікарка. І додає:
«Чому ми не шукали помочі в Україні? Не все так просто. Ми з Криму втекли до Чернівців. Там допомогла нам Греко-католицька церква. Але через деякий час представники місцевого управління СБУ попередили нас, що кримчан хочуть вивозити на Крим.
У той час на півострові почали знаходити наших убитих кримських українських активістів. Нам тоді навіть у Чернівцях стало страшно. На той момент нас не було кому захистити, ми тому і втекли до Польщі».
Без претензій
«Польська система надавання статусу біженця – тільки декларативна. Просто Польща, як й інші західні країни, мусить виконувати ряд міжнародних домовленостей, які взяла на себе. Але в багатьох справах, що торкаються біженства, практика розходиться з теорією», – вважає Вацлав.
Коли почався конфлікт у східній частині України, тодішній міністр внутрішніх справ Польщі Бартломей Сенкевич декларував, що Польща готова прийняти близько 10 тис. осіб. Згідно з актуальними даними Управління з питань іноземців, біженці з України становлять майже 35% від загалу всіх біженців, які перебувають на території РП. Понад 1500 громадян України 2014 р. подали в Польщі заяви про надання статусу біженця, однак отримати його майже ніхто не має шансів. Польське законодавство у цьому питанні – до українців неприхильне. Громадяни України, які хочуть отримати в Польщі статус біженця, хоч їхні домівки опинилися на території війни, скоріш за все не отримають такого статусу. Закон дозволяє надавати статус біженця тим особам, які не можуть отримати захисту у своїй країні. Згідно з законом, люди, які тікають з Луганської і Донецької областей, повинні спочатку шукати притулку в інших реґіонах України.
Таким чином, багато хто з біженців уже отримав неґативну відповідь щодо надання статусу біженця. Серед таких осіб є Вацлав, який перед приїздом до Польщі шукав захисту в Одесі.
В Одеській обласній державній адміністрації він отримав документ, у якому зазначено, що йому, як жителеві Донецької області, в Одесі не можуть дати захисту. Потім художник звернувся до Посольства Данії. Там отримав інформацію, що Данія не надає статусу біженця. Тоді пішов до Польського консульства в Одесі. Як зазначає, саме там його поінформували про процедури отримання біженства у Польщі.
«Знаю, що Польща хотіла допомогти, і це добре. Я не просто так їхав у Польщу, бо мав таку забаганку. Але може Польщі краще було зразу зробити так, як зробили інші держави Європи, і відказатися від надавання статусу біженця. Тоді ніхто не мав би претензій», – міркує Вацлав.
Додому
Двоє біженців, які проживали в осередку, повернулися вже в Україну. Це чоловіки, які поїхали воювати на Донбас. Інші пробують собі в якийсь спосіб підробити. Кілька чоловіків їздили працювати на судноплавному заводі у Ґдині. Тепер з’явилася пропозиція від однієї фірми в Підляському воєвідстві. Дирекція підприємства, яке займається виробництвом сільськогосподарської техніки, вирішила приймати на роботу громадян України. Цією пропозицією можуть скористатися й українці з осередку у Ґрупі. Та більшість з них не планує лишатися в Польщі.
«Умови життя не такі, як хотілося б… Але маємо свої кімнати, свій душ, маємо що їсти, а ще й люди допомагають. Можна жити. Однак тут почуваємо себе, як небажані гості. Ті, хто в Україні, думає, що біженцям за кордоном краще і легше, це просто міф. Ми сюди тікали тільки тому, щоб урятувати своє життя», – говорить лікарка.
Вона розказує і про їхню допомогу:
«Хтось може мати до нас закиди і претензії, що ми постійно вимагаємо від інших допомоги, дбаємо лише про себе і клопочемося тільки про свої справи! Це не так. Ми всі розуміємо, що в першу чергу треба допомагати тим, хто захищає Україну. Коли ми приїхали до Польщі і жили в осередку біля Варшави, самі серед біженців робили збірки грошей. Скільки могли, стільки зібрали. Зібрану суму передали на підтримку війська».
Вона пробувала улаштуватися на роботу. Може прийняли б її на роботу в лікарні у Ґрудзьондзі, проте без знання мови це нереально. Хоч зараз вивчає польську мову, то все одно має надію, що в Польщі вона не надовго.
«Постійно приходять до нас листи, що рішення у справі надання нам статусу біженця відкладено на місяць. Але я сама вже тим не переймаюся. Як тільки ситуація поміняється… Розумію, що в рідний Крим я не скоро поїду, але хочу повернутися в Україну. Це мій дім», – заявляє Оксана.
Їду дальше
«Моя квартира, моя сім’я – за лінією воєнного фронту. З моєю громадською позицією, яку я представляю і висловлюю у своїх мистецьких роботах, мене там просто можуть розстріляти. Це не жарти», – говорить художник.
«Я тікав у травні через Луганськ. Тільки так ішли поїзди з Донецька на Київ. Сидів на вокзалі і чекав. Їхала зі мною одна дівчина. Мала при собі тільки 200 гривень. Провідники поїзда знали, що люди тікають з порожніми руками. Цій дівчині сказали віддати гроші, а крім того наказали їй донести ще 50 гривень. Думаю, що в іншому випадку провідники її не забрали б у поїзд. Чи це можна називати людяністю, тим більше під час евакуації та війни? Мені туди вертатись?» – риторично запитує Вацлав.
Художник хоче їхати дальше на Захід. Буде клопотатися про статус біженця в таких країнах, як США чи Канада. Аґентства, які займаються полагодженням усіх формальностей, працюють у Варшаві та Москві.
«Дивлячись на те, як у Польщі біженці добиваються по два з половиною роки того, щоб бути тут леґально… Я не хочу втрачати стільки часу. Зараз один варіант, який для себе бачу – це їхати дальше», – заявляє біженець. ■
