Юрій і Віталій Макари ■ КРИНИЦЯ ■ 2011-12-23
{mosimage}
Цього року виповнилося б сто років від дня народження нашої матері, якої вже десять років нема серед нас. Своєю розповіддю ми нічим не здивуємо українців Польщі, оскільки ще живуть люди, долі яких були подібними до долі нашої матері. А молодші покоління довідуються про трагедію тих, хто дав їм чи їхнім батькам життя, з оповідей старших поколінь, засобів масової інформації, наукових досліджень тощо.
Ті, кому нині мало б бути сто, довелося пройти через страхітливі випробування. Наша мати Юлія народилася в багатодітній родині Свистунів Антона та Анни (з дому Гартнер). Лихоліття обох світових воєн вибили з людської пам’яті навіть власний родовід.
За словами бабці Анни, яка прожила 90 років та упокоїлася у Львові, вона походила з Холмщини, з родини німецьких колоністів. Але ніколи не хотіла розповідати про своє походження. Дід Антін був звичайним холмщаком з під Замостя. Наша мати народилася у квітні 1911 р. і була шостою дитиною в сім’ї. Родина мала півморґа городу і проживала в Потуржині на Майдані – найбільш убогому кутку тодішніх сіл Холмщини. Восени, коли маленькій Юлі виповнилося півроку, її батько, а наш дід, подався на заробітки до Америки. Одинадцять років пропрацював у Нью-Йорку на будівництві міської комунікації.
Тим часом розгорілася Перша світова війна. Холмщаків разом з підляшуками погнали у т.зв. біженство. Важко полічити, скільки ж тих біженців було. Але статистика сходиться на цифрі 300 тис. осіб. З цих людей, за різними даними, з різних причин на рідні землі не повернулося 120 тис. осіб. Але ті, кого силоміць брутально виганяли з дому – палячи дуже часто убогі їхні хати, нищачи майно і врожай, який ще стояв на полі, – не могли займатися ґлобальними підрахунками. Люди покидали села пішки, возами – хто як міг. Малі потоки зливалися в більші, і так людська маса рухалася до визначених вузлових залізничних станцій на теренах Білорусі чи Росії. Переважна більшість людей не мала уявлення, куди прямує.
В таку невідому дорогу відправилася з шістьма дітьми й бабця Анна. Щоправда, найстарший син Юрій досягнув на той час двадцятилітнього віку, закінчив Холмську вчительську семінарію. Після тривалих поневірянь родина осіла в поволзькій Самарі. Туди ж потрапила з малолітнім Іванком – нашим майбутнім батьком – бабця Оля, чоловік якої Артемій Макар служив у російській армії. З розповідей матері, бабці ми з раннього дитинства знали про важкий біженський хліб.
Найгірше трапилося з біженцями після революції в Росії та закінчення Першої світової війни. Вони були покинуті напризволяще, позбавлені засобів до існування. Разом з тим, у біженському середовищі ширилося українське національне самоусвідомлення. Вони рвалися на рідну землю. Багато холмщаків гаряче підтримали проголошення Української Народної Республіки та намагання приєднати до неї Холмщину з Підляшшям.
Проте склалося не так, як хотілося. Переважна більшість біженців змогла повернутися додому лише після підписання Ризького мирного договору 1921 р. відновленою Польщею з Радянською Росією: незважаючи на те, що перша влітку попереднього року уклала угоду з УНР. Формально люди поверталися як громадяни Польщі. Насправді їх зустріли, як нікому не потрібний, зайшлий елемент.
Батько матері, а наш дід Антін, повернувся з Америки кількома місяцями раніше. Купив землю, щоб поділити її між дітьми, які мали повернутися з Росії. Проте ті, хто продавав йому розпарцельовану землю, ошукали його. Розпочалася судова тяганина, на яку пішла решта грошей, привезених з Америки. Залишивши справу на найстаршого сина Юрія, дід подався до Америки, тим разом, за розповідями бабці, до Детройта. Повернувся за вісім років. Знову купив землі. Два сини – Макар і Стефан – невдовзі після повернення з Росії знову туди подалися. Завели там сім’ї. До середини 30-х рр. переписувалися з родиною. Потім контакти обірвалися. Згодом виявилося, що Стефан служив на флоті і був репресований. А Макар потрапив під час Другої світової війни в полон і загинув у німецькому концтаборі. Тож землі вже було потрібно лише для чотирьох дітей: двох синів – Юрія та Павла – і наймолодших дочок Валентини та Юлії. Нашій матері дісталося вісім гектарів поля і два гектари лісу. Ориґінальні нотаріальні документи зберігаються в нашому родинному архіві. Забезпечивши дітям, як йому здавалося, пристойне майбутнє, виснажений важкою працею, наш дід Антін у 65-літньому віці пішов з життя.
Ще за життя свого батька його дочка Юлія вийшла заміж за Івана Макара. Подружжя осіло на колонії між селами Новосілки й Сушів. За тодішньою офіційною термінологією то були Новосілки Покропивні. Там ми – обидва брати – й прийшли на світ. Батько, резервіст Війська польського, досить часто потрапляв на військову перепідготовку до Коломиї, Рівного, Володимира -Волинського тощо. З матір’ю вів непогане господарство. Вони обробляли землю, утримували худобу.
З першого дня Другої світової війни батько як командир взводу Війська польського відстоював незалежність Польщі. Але 7 вересня в Познані потрапив до німецького полону. Якось вирвався й повернувся додому. З початком українського відродження зайнявся діяльністю мережі молочарень, продовжуючи вести разом з матір’ю власне господарство, що було нелегкою справою: бо німецька окупаційна влада душила селян континґентами. У вересні 1943 року “куля невиявлених злочинців” обірвала життя батька. І все звалилося на плечі матері – двоє малолітніх дітей, господарство та щоденний страх за життя.
Унаслідок т.зв. угоди про обмін населенням мати разом з нами опинилася (вже вдруге) далеко від рідної Холмщини: цим разом на теренах підрадянської України – в Херсонській області, куди потрапила разом з родиною найстаршого брата і їхньою матір’ю – усього восьмеро людей, з них четверо дітей. Поселилися в одній невеличкій кімнаті бідної селянської хати. З собою з дому привезли корову і невеликий запас харчів. Ніхто не сподівався: але, до честі тамтешньої місцевої влади, нам повернули натуральну вартість зданої до фонду Червоної армії ще вдома сільськогосподарської продукції – зерна й картоплі. Оскільки на все велике село ми були єдиними переселенцями, то в очах його жителів ми виглядали неабиякими багачами. Адже вони – переважно жінки, бо чоловіки поголовно були в армії – за трудодні отримували натуральну платню за рік таку, що будь-яка з них могла дуже легко занести заробіток до свого дому, де чекали голодні діти.
Недовго ми затрималися на Херсонщині. Через рік подалися на Волинь. Родина дядька осіла в Ківерцях під Луцьком, де вже перебувала вся рідня тітки. А матір з нами двома прийняли батьки нашого покійного батька, які мешкали в селі Звірові, що близько десяти кілометрів від Луцька по дорозі до Рівного. Тоді дуже енергійно вирубували ліси на волинському Поліссі. На околиці Звірова виник великий лісозаготівельний пункт, просто біля залізничних колій, щоб було зручно вивозити повалений ліс. Дід Артемій прилаштував нашу матір варити їжу для лісорубів. Наші запаси харчів з дому давно закінчилися, гроші за розпродане майно і корову на Херсонщині також. Заробітна платня матері була чисто символічною, діда – не набагато вищою. А ми з братом ходили до школи. До всього того додалася примусова колективізація сільського господарства. Через кілька років мати з молодшим сином перебралася до тих же Ківерців. З місцевого лісопереробного заводу її посилали варити робітникам їсти на лісорозробках, розкиданих по лісах між Ківерцями і Цуманем. Їздила вона туди вузькоколійкою. Вагончик з харчовими продуктами причіпляли до потяга, який звозив з лісів колоди. Через декілька років матір перевели на важку фізичну роботу в цех, де розпилювали ті колоди. Важко їй довелося заробляти, щоб утримувати дітей. Старший з нас після закінчення семирічки пішов навчатися до Володимир-Волинського педагогічного училища, яке тоді готувало вчителів фізкультури. А молодший закінчував повну середню школу, щоб потім здобути у Львові фах геолога.
У Ківерцях з матір’ю проживала її мати, бабця Анна. Вони, як і всі інші люди, виживали за рахунок городу, який обробляли біля хати. Так тривало до кінця 50-х рр., коли старший з нас – Юрій – оселився в Червонограді на Львівщині, куди перевіз матір і бабцю, яка невдовзі переїхала до старшої дочки Валентини, що мешкала у Львові. Наша добра мама Юля все поривалася йти працювати, щоб заробити пенсію. Проте в родині Юрія з’явився перший син Олександр і їй довелося його няньчити. Але, щоб не позбавити матері пенсії, ми звернулися до Люблинського архіву в Польщі. Звідти справу переслали до ґміни в Телятині. А місцева влада, у свою чергу, знайшла в материному рідному Потуржині свідків, які підтвердили її працю на місцевій цукроварні. Таким чином, проблема трудового стажу була вирішена. І наша спрацьована мати отримала заслужену важкою багаторічною працею пенсію. Не таку, щоб дуже розкошувати. Але вона дуже нею пишалася і щедро обдаровувала чотирьох онуків – по два у кожного з синів.
Життєвий шлях наша мати закінчила в Чернівцях. Пройшла вона його важко, але гідно. Вона любила життя, любила працю, свою рідну землю. Як переважна більшість холмщаків, не могла здобути іншої освіти, крім сільської польськомовної школи. Але ще в ті далекі часи співала в хорі церкви свв. Петра і Павла в Потуржині. До речі, церкву не зруйнували ні 1938 р., ні, як згодом виявилося, після вигнання українців. Її на початку 60-х рр. перевезли до села Райська, що на Північному Підляшші.
Мама брала активну участь у сільській художній самодіяльності, зокрема, виконувала ролі у постановах “Наталка-Полтавка”, “Назар Стодоля”. Значною мірою завдяки брату Юрієві, який був душею української молоді, добрим організатором, керував хором, грав на скрипці. Після виходу заміж громадська активність матері дещо знизилася, бо молода родина оселилася на колонії в кількох кілометрах від Потуржина. Діти, господарство, війна, загибель чоловіка, матеріальні труднощі після переїзду в Україну, намагання дати будь-що дітям належну освіту – усе це, разом узяте, не залишало часу на щось інше. Але крізь усе життя наша мати, яка пережила дві депортації з рідної Холмщини (остання виявилася остаточною), пронесла незгасну любов до свого рідного краю, передала її нам – своїм синам, і нашим синам – своїм онукам.
Нам дуже хотілося б, щоб цей матеріал став вінком пам’яті нашій світлій матусі і багатьом тисячам таких самих матусь, які закінчили свій земний шлях на рідних теренах або далеко від них.
“Наше слово” №52, 25 грудня 2011 року {moscomment}
