Вальдемар Балда ■ ІСТОРІЯ ■ №44, 2014-11-02
Хоч доля майже всіх церков у південній Польщі, а особливо у її південно-східній частині, після ІІ Світової війни була нелегкою, таких випробувань, які спіткали святиню в Коростенку біля Устрик-Долішніх, небагато. На щастя, сьогодні вона в безпеці і їй уже не загрожує профанація.
Коростенко з давніх-давен було добре організованим багатолюдним селом. Перша святиня в його історії з’явилася тут правдоподібно вже в ХVI столітті. Натомість наприкінці ХVIII ст. на цьому самому місці збудовано нову святиню – ту, якою можна захоплюватися до сьогодні. Ця тридільна будівля зі зрубів, з широким нефом, з розбудованою ризницею і пресвітерією, а також балюстрадою і бабинцем, завершена центральним куполом, який розміщений на нефом, та меншими цибулястими куполами – над презбітеріум і бабинцем, була збудована приблизно в 1794–1799 рр. Присвячено її Народженню Пречистої Богородиці.
Миряни належно дбали про свою церкву. Найкращим підтвердженням цього є проведений 1864 р. ґрунтовний ремонт. Тоді добудовано ризницю та інші частини церкви. Але прийшли погані часи, перед якими люди були безсильні. Коростенко 1939 р. (належить пам’ятати про період німецької окупації, що тривав від 1941 р. до 1944 р.) і після закінчення ІІ Світової війни опинилося на території Радянського Союзу. Коли радянська влада дізналася про запаси камінного вугілля, що залягало на теренах Кристинополя, Сокаля і Варежа, нав’язала Польщі заміну території. ПНР віддала сусідові землі над Бугом, а взамін отримала гірські райони Устрик-Долішніх, Чорної та Літовищ. Одначе, перед відданням Коростенка з нього виселено всіх мешканців, а також пограбовано села і містечка, забрано все, що мало хоч якусь цінність. Церква залишилася нічия.
Трохи згодом над Стрвяж прибула організаційна група Еміґраційного комітету греків у Польщі з завданням організувати тут взірцевий колгосп. Його мали створити і провадити ветерани грецького партизанського руху, які після програної ними громадянської війни змушені були еміґрувати до Польщі (іншу групу прийняв у себе СРСР). Під їхньою владою з церквою було дуже погано. Прибулі визнавці комуністичної ідеології не мали поваги до релігії, тому в церкві, як найбільшому об’єкті, влаштували вівчарню. Коли згодом вони побудували більш відповідний для стайні об’єкт, у церкві розмістили гнійний склад. Щойно після кількох довгих років освячені приміщення дочекалися очищення з гною. Тоді в церкві організовано клуб і кінотеатр.
Сільськогосподарський кооператив «Наше життя» (власне таку назву дістав так і не створений взірцевий колгосп) випровадився з церкви щойно 1971 р. Всередині храму не було нічого, що свідчило б про його родовід, лише нечисленні рештки оснащення (феретрон, елементи іконостасу) вдалося врятувати реставраторам пам’ятників, які громадили їх на складах відділу сакрального мистецтва музею в Ланцутському палаці. На щастя, новий адміністратор церкви – Перемиська курія Латинського костелу став на висоті завдання і зорганізував ремонт настільки старанний, що знищена і збезчещена будівля могла наново стати sacrum: не реконсекровано її всіляко як церкву, а як костел Народження Пресвятої Діви Марії. Звичайно, це не було безпосереднім поверненням до традиції, однак найважливіше є те, що під дбайливою курателею вірян та їх парохів (пробощів) пам’ятнику по автохтонах з Коростенка вже нічого не загрожує.
А може ця святиня і пережила найважчі часи, бо оберігає її похований в безпосередній близькості до неї в могилі, означеній камінним пам’ятником у формі труни, колишній парох, священик Андрій Гавля, що помер 1898 р.? ■
