Адам Вєвюрка ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №33, 2013-08-18
Од пару років Ґражина Орловска-Сондей разом з журналістамі польского TVP3 виїжджают в Україну реалізуваті програми о поляках на «Кресах». Програми тоти реалізувани є лем в Україні. Прі тим Ґ. Орловска-Сондей організує виїзди молоді і старших до порядкуваня гробів іх предків, які спочивают в Україні.
Пам’ят о померших свідчит о чловеку, народі і державі. Добрі, што колішні мешканці, іх діти, внуки мают можлівості пак свою волю і поміч зо сторони України «вернуті» на Україну, што би шануваті пам’ят предків.
В тому році і я мав єм можлівіст поїхаті з німи в Україну як опікун молодежі. Але хтіл єм ціж як представник ОЛ взяті уділ в таким заміреню і посмотріті з боку, як то є організуване і одречи собі на зьвіданя – чом молодеж охочо виберат ся на «Креси»? В задумі ОЛ і моїм особистим хтілі сме вказаті, што шануєме пам’ят не лем словами і думаме не лем о своїх гробах на Лемковині, што потрафіме отвераті себе для середовищ, яки українцям в Польщі є неприхильни. Я вірю, што в них сут ціж люде, котрі відят, што не можеме цілий час житі історйом, котра десі там в минулим віку прошла.
В тому році припадала 150-та річниця «Повстаня січньового», 330-та «Відсічи віденьскої», але лем «Трагедія волиньска» так міцно «загостила в медіях». Стала найважнішом інформаційом, політичном, а не історичном. В деяких наших людях на ново обудів ся страх, што «жахи з війни» повертают, што далі маме чуті ся як чужі, як гірші і другі в ті державі.
Третього ліпця разом з польском молодежом гімназії з Мілковіц, што недалеко Лігниці, виїхалі сме в Україну до Отинії. Заміром виїзду было порядкуваня лішених польских цмінтерів. Предки (прадідове) молодежі в векшости походілі з України. Спід будинку TVP3 в Bpоцлавю виїжджало понад 40 бусів, яки забралі бліско 700 людей, котрі подібно як ми їхалі з місійом порядкуваня цмінтарів на Західну Україну. Кожді бус заберав нарядя до порядкуваня, свічки, кус ідла і ціж книжки до вчіня польского язика. Колі сме переїхалі границю, буси роз’їхалі ся по місцевостях, де є польскі цмінтері. Таки виїзди організовани сут штороку. Варто би і нашім виселенцям в Україні подуматі о подібних виїздах до Польщи, до «себе».
Отинія — то невелькє містечко медже Івано-Франківском а Коломийом. Замешкалі сме в польских родінах, де лем старше поколіня зна гадаті по польскі, а іх діті в векшості чуют ся українцямі. Може пак том, што родіни в векшості є мішаними. Ту пошана для того польского старшого поколіня, котре пережило ріжни часи, хибал за то мают в собі жичлівіст і дистанс до історії. Розуміют, што українці ціж малі право воюваті о свою волю. А чловек для них є чловеком, не відят в неї українця, поляка, москаля, а лем гвасні чловека. Колі єм зачав гадаті по українски і повів єм, што я лемко, од раз єм видів усміх. Оні думают, што лемки сут добрі, жичліві, шануют міцно віру і традицію предків. Повідалі мі та вшитким прибилим полякам, што лемки – то козаки на Західній Україні. Тото барз мі ся сподабало.
Порядкуючі цмінтері, виділі сме зароснени крякамі пам’ятники, старі желізни хрести, огороджени желізними плотами гроби. Діти щиро повідалі мі: «В Польщі то юж давно, би ся тим заопікувалі зломяжі», вказуючі на тоти желізни плоти.
>
Часто лем прірода опікує ся гробамі, денекотрі мают 100-200 років, а час спокійно і безперестанні заперат «двері» людской пам’яті. Деякі поляки, котрі приїхалі порядкуваті цмінтері, малі жаль, што нихто не опікує ся польскима гробамі. Хоч, з другой страни, знают, што в Польщі зніщено понімецки цмінтері і не лем, так што гнеска не є проблемів з іх порядкуваньом. Понімецки пам’ятники використано в ріжні спосіб: од перешліфуваня на польски пам’ятники, до будови клебанії, як то было в сусідньому селі, де мешкам. А в Україні лем час затерат сліди по людині на землі. Штоправда, польскі пам’ятники вимагают реновації, але стоят.
Былі сме в Україні, колі в Польщі одзначано річницю «Волиньской трагедії». Поляки – мешканці Отинії, вказувалі місця, де погребано побитих поляків, але і гроби, де лежат побиті українці. Для них гнеска то лем смутна історія. Они розуміют, што поляки, як і українці, малі право до свойой історії, котра гнеска не повінна будіті ненавісті. Польша і Україна є вільнима державамі, і з того треба найвеце ся тішиті.
Польскі мешканці Отинії повідалі нам, што на латиньскі різдвяні свята до костела пріходіт на пастирку греко-католицькі священик з вірними і хором, разом вшиткі колядуют і молят ся. В тот час, повідалі, костел раз в році «тріскат по швах».
Молоді, яка порядкувала польскі гроби, барз подабало ся, што они сут медже українскима. Повідалі: жилі разом, по-сусідски і по смерті ціж разом спочивают. Для молоді было ціж несподіванком, што так приємні вшитки мешканці односілі ся до них. Колі порядкувалі гроби, і поляки, і українці приносилі ім цістка, цукєрки, соки, овочи, інші солодки річи. Для них Україна уж стала ся нормальном країном. Хоц повідалі: «Боялі сме ся, колі переїжджалі сме границю».
Думам, што проєкт Ґ. Орловской-Сондей буде отвераті Україну для польской молодежі. Так, штоби творіті ліпші час для одношінь польско-українських. І поможе заспати, а не будиті «страхи» з історії, яка тоти два народи так покрівділа.
Єден з учнів, як вернув, повів: «Виратував єм гріб прадіда од забытя». ■
