Адам Вєвюрка ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №36, 2013-09-08
На ХХХІ Ватрі в Ждини нагороджено премйом «Вірний предкам» заслужених для лемківского суспільства в Польщи Петра Гойняка та Михала Романяка. На жаль, з причин особистих п. Михал Романяк не міг быти на Ватрі в Ждини, премію одобрал його син Юрій. Вшанувала ціж заслужених родина П. Гойняка з Канади і члени Об’єднання лемків Канади з головою п. Романом Колосом, яки переказали особисто скромний дарунок.
Премйом «Вірний предкам» ОЛ нагараджає найбільш заслужених для Лемківщини, але і віддає пошану людям та інституціям, яки будили і будят лемківску культуру в Польщи. Головна управа ОЛ пропонує кандидатів до премії, звертат увагу на заслуги, але і на силу прив’язаня до свого, до прадідового «порога», втраченого през Акцію «Вісла». То гласьні переселіня є причином того, што премію видумано.
Што робити, штоб не затратити свого?.. Знают тото нагороджени. І з них берме приклад!
Того року призначено премію двом людям, яки своїм цілим житям свідчат, што народитися русином, то велькій дар Божий.
П. Гойняк і М. Романяк мают подібний шлях «тернів», на яким церква, культура і родина были найважніши.
Там реалізували свої мрії, в яких чути «голос предків». Так направду в іх житю є історія Лемківщини – той не окаліченой перед 1947 роком, як і розшмареной лемками по світі Акційом «Вісла». Не боялися признати до свого. Для них страх быв чужий. Вони будили, творили і творят наш світ на вигнаню. Додавали сил тим, яки тратили віру в рідну церкву і традицію. Своїм посвячиням вказували, што мусиме быти вірни предкам. Што прийдут часи, же станут церкви. Буде можна без страху в своїй мові повісти, ким ся є. Тот час надишол. І гнеска дякуєме Вам, пане Михале і пане Петре, за Ваши діла. Завдяки Вам ціж люде приїжджают на Ватри, бо знают о своїй традиції і культурі. Знают, так як Ви през ціле житя, што вельким даром Божим є вродитися лемком, сином Київской Руси. Для нас, яки не хцут затратити зв’язку з голосом предків, Ви стали як ікони. На Вас поглядаме і знаме, де правда і дорога до свого. За те з цілого серця дякуєме.
Петро Гойняк народился 2 липця 1923 р. в Новівси в родині Теклі і Василя Гойняків. Від 1937 р. зачал науку на дяка во Фльоринці в отців студитів. Од 1944 р. до виселіня быв дяком в греко-католицкій парафії Лося і Нова Весь. В тим часі грал на гушлях, провадил церковний хор. Стал поважаний в околицях і заприязнился з отцьом Дзюбином, котрий обіцял, што коли прийде час, буде хтіл му дати вінчаня. П. Гойняка з родичами виселено, як і половину Новівси, до Патоки і кольоні Замєніце. Замешкал з братом і сестрами в Патоці. Тота родина барз міцно была прив’язана до себе, як і до всіх наших традицій. Сестра пана Петра Марія з дітми і мужом Онуфрійом Симчаком мали в Новівси хижу, на вигнаню нич не дістали і мусіли прити до родичів Гойняків. Родина іх приняла і тішилася, што можут быти разом. З часом Симчаки за свої пінязі купили ґаздівку на Патоці, а в іх власній в Новівси мешкат чужий поляк, який ани грошика за ню не заплатил.
На вигнаню 1948 р. пан Петро утворив капелю, в який в векшости грали Петро Гойняк, Юліан Гойняк, Васько Шаршонь, Осиф Вуйціцкі і Михал Олесневич. Была то перша лемківска капеля на заході Польщі. Сталися вони барз популярни, так што молодята, коли плянували весіля, найперше ішли до п. Петра зьвідатися, коли капеля ма вільний термін, а потім дати на заповіди. Капеля грала 35 років, през цілий час провадил єй пан Петро. Грали в ній ціж: Ярослав Цєсьля, Михал Клімковскі, Семан Жиліч, Еміль Пастернак, Семан Гопей, Петро Романяк, Чесєк Романяк, Ваньо Ріствей та Михал Симчак.
Пан Петро 1949 р. оженился з Марійом Гриценяк, яка в той час жила на кольоні Ярошівка, де виселено векшіст щавничан. Весіля тото ціж было знаком одваги пана Петра. Пан Петро пам’ятал, што обіцял му іщи в Новівси отець Дзюбина. Знал ціж, што отець были в Явожні і што є під «охороном» Уряду безпеки. Написал лист до отця Дзюбини, яки в тот час перебувал у Варшаві, попросил його о вінчаня. Отець Дзюбина згодился. Пан Петро поіхал до Хойнова до польского ксєндза і дістал згоду на ужичиня костела. Та лем в понеділок і на 8 годину рано, штоби нихто за барз не видів. І так отець Дзюбина вінчал пана Петра і паню Марію в греко-католицкім обряді, як ся вінчали іх предкове на Лемківщині. Было то вельке здаріня на цілу лігницку землю. Было то перше весіля в своїм обряді. На другий ден іщи отець Дзюбина вінчал сестру пана Петра, Ольгу, яка вишла за Осифа Вархолика з Угрина.
В тому часі в Польщи (і не лем ту) заборонена была діяльніст Греко-католицкой церкви. В хижи пана Петра сходилися люде на богослужиня і посьпівати свої пісні. Хижа сталася місцем, де люде могли триматися традициї віри і вірити, што надийдут ліпши часи для нас і для вшитких українців в Польщи. Влада криво смотрілася на тото, УБ почало міцніше інтересувати ся п. Петром. Лісничий, поляк, остеріг п. Петра, штоби перестал відправляти маївки, бо УБ зьвідувалося о нього.
В час відлиги 1957 р. перший раз на Великодні свята дозволено на греко-католицку відправу в Лігниці. З той нагоди п. Петро створил церковний хор, який співал потім в наступних роках в Лігниці та Модлі. Костел однак не хоронил наших люди перед ненавістьом. Шмаряно каменямі в часі служби Божой, або тратилися ключи перед нашом службом та інші припадки, котри мали вказати, де є наше місце. Таки люде, як пан Петро, активні найвеце были наражени на ненавист. Хоц грал на польских весілях, не дуже то полякам давало до ума.
В 70-х роках пан Петро створил нову капелю «Думка» при Будинку культури в Громадці, яка ширше вказувала нашу культуру для польского середовища. Капеля тота виступала в Сопоті на наших фестівалях, де тішила лемківском культуром глядачів. А 1990 р. в Патоці зібрал хлопців початковой школи і створил мандолінові ансамбль «Потічок». По році заграли перши концерти, м.ін. на ватрі в Ждини.
В маю 1991 р. почалася нова музична пригода, постала «Кичера», а п. Петро з іншима музикантами створил в ній капелю. Разом з «Кичером» п. Петро діставал нагороди в Польщі і за границьом. Міг видіти, што наша лемківска культура уж гнеска не чужа для світу, котрий помали починає єй доціняти.
Посвячуючи свій час, терпіла при тому родина. Але жена, пані Марія, все всперала і всперат пана Петра. Ніколи усміх не сходит з єй лиця, хоц різни терпіня были на дорозі житя. Дочекалися четверо діти: Левка, Мелі, Ярослава та Юліяна – греко-кат. священика. Пан Петро як гайовий перепрацювал в лісах 45 років. Кус тоти ліси в Модлі припоминали му Новувес, хоц ту, на заході, нема ялиці ци буків, а передовшитким гір, за якима цне ся правдивому лемкови.
В тому році Пан Петро скінчили 90 років. Пані Марія – 80. Многая і благая літа Вам!
Михал Романяк народился 1937 р. во Фльоринці. Виселений быв до Михалова недалеко Хойнова. По закінченю середньой школи почал працювати як вчитель в початковій школі в Желізним Мосьці, а потім в Букувні, де вчил м.ін. українской мови. Найважніша для пана Михала была Церква. Знал, што лем там можна найліпше переказати віру предків. На щастя Православна церква могла діяти по виселеню. Для того і греко-католики часто в неї глядали свого. Так діялося і в Михалові, де щавничане – мешканці Ярошівки, греко-католики – ходили до православной церкви.
Пан Михал брал активний уділ в поставаню православной парафії в Михалові. Він хтіл, штоби церква єднала і додавала сил вшитким виселеним. Ніколи не смотрил ся на лемка чи він греко-католик, чи православний. Важне было, што «свій».
Пан Михал стал дяком в Михалові і є ним до гнес. Він вірит, подібні як пан Петро Гойняк, што робит для Бога, і Він го лем нагородит.
Быв головним ініціатором будови церкви в Михалові. Хтіл пробудити на ново хоц кус лемківскій світ. Треба знати, што він, як і пан Гойняк, не могли вернути на Лемківщину. Бо до Краківского воєвідства навіт по 1956 р. не можна было лемкам ся вертати. Пан Михал тішил ся ціж, коли і греко-католики могли будувати церкви в Лігниці, Замєніцах ци інших парафіях.
Від початку свойой вчительской праці старался всперати вшитко, што рідне. Літературну українску мову в школі, але і материньску – лемківску з Фльоринки. Починає активно діяти в Лісьцю й околичних селах. Під конец 50-х років разом з мешканцями Лісьця виставлят в місцевій світлиці представліня «Невільник». По війску пан Михал починає працю в початковій школі з українском мовом навчаня в Ярошівці. Была то перша українска школа в Польщи по виселеню. Працювал там до 1973 р., до єй закритя. Пізніше переносился до ліцею в Хойнові, де працювал до пенсії.
Найвекшим ділом пана Михала была створена през нього «Лемківска ватра на чужині». Люде приїжджали, бо знали, што там є своя пісня і своя бесіда. Не ділил, лем вказувал мудріст єдности і пошани, котри през ціле житя были в серці пана Михала.
Створил з паньом Анном чудову родину. Виховали троє діти: Лілю, Юрія і Петра. Але найвекша для Нього є любов перша – Фльоринка. Штоби ліпше єй пам’ятати, створил макєту села. Она в його очах жиє і припоминат лишене, вкрадене щастя. Най тота краса Фльоринки ніколи не згасне в Вашим серці та вказує нам, як любити рідну Лемковину. ■
