Роман Кабачій ■ ПУБЛІЦИСТИКА ■ 2009-08-06
Український інститут національної пам’яті наразі не може похвалитися серйозними здобутками
Добігає кінця перша (та, імовірно, остання) каденція Віктора Ющенка як президента. І ніхто не дасть ґарантій, що політика змін, котра ним декларувалася і як- не-як проводилася, не буде похована його наступниками. Приміром, прихід до влади антипомаранчевої фронди не означає нічого доброго таким установам, як Український інститут національної пам’яті чи Музей радянської окупації (навіть якщо останній функціонує на громадських засадах).
У світлі останніх заяв Віктора Януковича з приводу відкриття кримінальних справ, зв’язаних з Голодомором, за якими лише “офіційна Москва і широка громадськість Росії слушно зауважує”, чи варто буде сподіватися на милість щодо україноцентричної гуманітарної політики? Вірний пес синьо -білого світогляду в цій сфері Дмитро Табачник більше не дозволить “жменьці україномовної інтеліґенції” “перевертати історію з ніг на голову”, тим більше, що досвід напрацьованого противниками будь-яких змін в історичній політиці вже є: на посаді голови держкомітету з архівів уже працювала представниця компартії Ольга Гінзбург, колишня замдиректора… арматурного заводу.
Дивно буде почути польському обивателеві, що Український інститут національної пам’яті існує в тіні широкої діяльності Архіву Служби безпеки України. Сталося це передусім тому, що не було вповні розсекречено та нікому не передано, як це було зроблено у Польщі, справи репресованих. Себто, архів “тримає банк” і завдяки йому може “запрошувати” Український ІНП на власні заходи, поруч із тим же “Меморіалом”, засновником Музею окупації, чи Інститутом історії Академії наук. Але. Хто буде запрошувати Український ІНП та інших, коли поміняється влада? На яких матеріалах збирається працювати потім ІНП, якщо потрібні документи залишаться за сімома замками? Наразі всі тішаться свободою. Одна з тактик архіву, очолюваного відомим львівським істориком та дослідником ОУН і УПА Володимиром В’ятровичем, – відкриття інформаційно- довідкових залів в обласних центрах; саме заіснування їх в реґіо нах означає певний прорив, натомість Український ІНП до цього стосунку не має.
А до чого тоді, – спитає читач. Якщо заглянути на сайт УІНП, складеться враження, що до своєї далекої мети інститут іде манівцями. Під посиланням “Інші напрямки діяльності” мирно співіснують два такі напрямки як “Козацька доба”, “Концепція історичної освіти в Україні” та “Вшанування пам’яті жертв політичних репресій”. Наскільки можна зрозуміти, інститут прагне досліджувати глибше козацьку добу, але чому концепція історичної освіти заслуговує лише на “інший”, а не один з головних напрямків, і взагалі як можна змішувати, образно кажучи, червоний борщ із зеленим – мериторичні дослідження з розробками певних реальних напрямків розвитку? Те саме із “вшануванням пам’яті” – де починаються ініціативи УІНП із вшанування, а де УІНП лише присутній на “чужому святі”, зрозуміти важко. Для прикладу, поїздка до урочища Сандармох у Карелії, яка відбулася вже вкотре, але торік за підтримки ІНП, подається як “проща на виконання указу президента “Про заходи у зв’язку з 70-ми роковинами Великого терору””. Не знати, чи тішитися з такої прощі, чи ридати. Польський інтелектуал Єжи Пом’яновський розповів, як був вражений підходом одного з російських колег до розвитку демократичних ініціатив: “Коли мені згори скажуть будувати демократію, тоді й почну”. Як бачимо, українці істотно своєю позицією не вирізнилися.
Загалом же, так хочеться вірити із задекларованого, інститут заледве не дублює функції Інституту історії Академії наук: він займається вивченням білих плям, якими до сьогодні є Голодомор, діяльність ОУН і УПА та ІІ Світова війна. Окреслювати хронологічні межі своєї компетенції УІНП у Києві напевно не збирається. Серед заявлених інститутом публікацій, видань, чимало також не його рук справа, – таке враження, що завданням було “пилососне” збирання хоч якихось історичних матеріалів з інтернету та видань колеґ з інших історичних установ.
У чому Український ІНП наразі вдосконалився, то в проведенні круглих столів. Їх, за участю різнокаліберних істориків, проведено вже чимало. Натомість щоб десь на книжкових розкладках можна було побачити результати цих дискусій, питання не стоїть. У чому причина? Вічна для нинішньої української держави проблема – брак фінансування. Тому УІНП займає приміщення невеличкого будинку на вул. Липській поруч із головним офісом Партії реґіонів, тому не може собі дозволити адекватних зарплат для працівників, виступає радше ініціатором, ніж виконавцем певних гуманітарних завдань. Тому й мови немає, щоб можна було порівняти його до польського відповідника. Наразі інститут має голосну назву, оперує такими поняттями, як “створення електронного архіву національної пам’яті”, а проте реальними справами займаються, як би не прикро звучало, інші установи і люди.
“Наше слово” №32, 9 серпня 2009 року {moscomment}
