Розмовляв Павло Лоза ■ ПОДІЇ ■ 2012-01-21

{mosimage}

У шкільному будинку в Перемишлі спочатку в деяких приміщеннях діяли окремі бюро різноманітних установ. Через будівельно-ремонтні роботи в шкільному будинку перша інавґурація навчального року відбулася в Народному домі. З часом помаленьку ми приживалися. Спочатку до нас прийшло 120 учнів, а протягом навчального року – ще 20.

Упродовж цього часу дещо, звичайно, помінялося. Зокрема, фасад будівлі школи, який щойно пройшов ремонт. Але говориться, що зміни відбулися й усередині?
-У статусі основної школи наша функціонувала до 1995 р., відтак відкрито перший клас загальноосвітнього ліцею. З того часу кількість учнів у нас зростала. Отже 1996 р. почалася добудова школи. Після того вона мала стільки приміщень, скільки було необхідно. Якщо говорити про цифри, то найбільше учнів було 2001/2002 навчального року, тоді школа нараховувала 270 учнів: у класах ліцею було навіть по 30 дітей. Пізніше з кожним роком зменшувалася кількість. Тепер у школі навчається 170 учнів. Та, на жаль, з часом їх усе щораз менше.

У чому причина такого зменшення: якісь внутрішні проблеми?
-На мою думку, немає жодної проблеми у виховному процесі, тому що учні мають усі можливості для навчання. Ми нещодавно навіть добилися того, щоб працю хореографа частково фінансувати з бюджету в рамках годин фізкультури. Уточню, що до 2005 р. Не було такої можливості: працю хореографа оплачували батьки. Тепер за таким фінансуванням ідуть танці. Крім того, діє також театральна група, яка протягом останнього року досить багато гастролювала. Як видно, діти мають тут можливість показувати себе з українського боку. Думаю, нашу школу знає не тільки українське середовище. Наведу приклад: коли влітку минулого року Прикордонна служба м. Перемишля святкувала своє 20-ліття, тоді на врочистості запросили наш шкільний танцювальний ансамбль “Аркан”. Думаю, це тому, що багато хто знає про школу, про те, що в ній плекаємо художню самодіяльність. Але й сам колектив відомий у Перемишлі, бо має чим похвалитися.
На цьогорічні святкування 60-ліття Міської бібліотеки її директор звернулася до найкращих шкіл Перемишля, щоб підготувати художню програму. Також і до нас – щоб ми представили українську культуру та мистецькі здібності. Отже, нас цінують. А самі учні сприймають це охоче.
Загалом чимало українських культурних заходів, які відбуваються в Перемишлі, проходять з участю учнів нашої школи.

Але чи є їх кому готувати? З’являлися закиди, що в школі замало українських вчителів, тому вони неспроможні або їм важко працювати й готувати учнів на різного роду вистави, святкування тощо?
-Це не так: трохи мене ситуація дивує. Як знаємо, 2006 р. змінився закон, через що вчитель, який не має підготовки до предмета, не може його навчати. Отже вчитель, який має навчати фізики, мусить мати завершений виш із фізики: не може цього предмета навчати математик. Це, зокрема, одна з причин того, що ми змушені влаштовувати вчителів ззовні.
Друге – це самоврядування. У Перемишлі практично всі вчителі працюють виключно на своїх штатах. Саме через таку політику, обрану Міським відділом освіти Перемишля, багато молодих учителів має в місті перспективу праці, завдяки чому вони залишаються в місті над Сяном. Але для того, щоб такі місця знайшлися, відділ мусив заборонити директорам шкіл давати додаткові години тим учителям, які вже працевлаштовані в цій школі. Отже, це не залежить від нас.
Важко сказати, чи в нашій школі мало чи багато вчителів: їх 38. Тих, які мають свій повний штат – 25, з чого більшість – українці. Деякі предмети викладаються по дві, три або чотири години на тиждень: тут дійсно ми користаємось допомогою вчителів ззовні, які можуть вести ці уроки і які загалом є поляками.

Хіба українські вчителі не мають знань?..
-Ні! Справа в тому, що важко знайти вчителя-українця, який би працював лише чотири години щотижня і з цього міг утриматися. Це нереальне. Тому, зокрема, на кілька годин приходять учителі хімії чи фізики, які мають дуже великий авторитет. Дійсно, вони не беруть великої участі в національно-виховній роботі, але допомагають нам у дидактичному процесі і свою роль виконують на 100%. Натомість усі вчителі-вихователі в нас – це українці, а, як відомо, основна виховна праця знаходиться в їхніх руках.

Чи на такі додаткові години не можна було б взяти українських учителів, які одночасно могли б помогти у виховній роботі та в підготовці свят? Наприклад, такої річниці, яку школа відзначала останнім часом?
-Урочистості готуються за прийнятим ключем: усіма святковими програмами й учнями займаються вчителі української мови, які за національністю – українці. Не бачу великої проблеми.
Я звертався до вчителів українського походження, які працюють в інших школах, щоб взяли в нас додаткові години, але деякі з них відмовилися працювати.

Де причина?
-Це пов’язане з цією прийнятою містом політикою: оскільки хтось у своїй основній школі має штат, то мусив би частину годин з нього віддати і працювати у своїй школі на неповний штат, щоб лише кілька годин протягом тижня бути в нас.

За вчителями йде мова та згадуваний уже дух. Нещодавно в “Нашому слові” були поміщені коментарі, у яких згадується про брак “українського духу” в школі. З другого боку, з листом на захист доброго ім’я “шашкевичівки” виступили учні. Як думаєте, чи є якийсь конфлікт? Може, це причина того, що зменшилася кількість учнів у школі? Чи проблему “нестачі духу” просто вигадали люди, які оцінюють її ззовні, не знаючи, якою школа є насправді?
-Я не бачу такої проблеми. Коли треба підготовити свято чи виступити з якимсь концертом, то учні охоче це роблять. Навіть нещодавно ми готували конкурс літературного читання, присвячений Маркіянові Шашкевичу. Кожного року організовуємо український диктант. Чого вартий один факт, що учні, які їдуть на спортивні змагання, одягнуті у шкільні форми синьо-жовтого кольору! Вони не бояться цього і горді, що виступають за свою школу. Дійсно, учні сьогодні менше вживають української мови, але треба сказати, що до нас приходять три категорії учнів. Перші – це ті, які володіють виключно українською мовою; другі – двомовні, але є й такі, які української мови не навчилися вдома, вони щойно тут її вивчають. Отже, останні вчаться її з нуля, проте пізніше беруть участь у всіх заходах, поїздках на форум шкіл ім. М. Шашкевича, який щороку проводиться в Україні, в Підлиссі біля Золочева. Також беруть участь у традиційній поїздці учні ІІІ класу гімназії до Києва.
При тому утворено різні стипендіальні фонди, щоб якомога більше підтримати учнів, щоб усі могли поїхати в Україну. Так що враження про недостачу рідного духу помилкове.

А з мовою? “Шашкевичівка” – це школа з українською мовою навчання. Про принципи вживання української мови вчителями є запис у законі…
-Наша школа є школою національних та етнічних меншин. Загалом є три форми діяльності таких шкіл. Перша – це школа з національною мовою, де заняття, крім географії, історії Польщі та польської мови, ведуться рідною мовою. Другою формою є двомовна школа, у якій навчання відбувається по-польськи та мовою нацменшини. Третя – це школа з додатковим навчанням рідної мови. У нашій школі обрано другу форму: тобто навчання відбувається двома мовами.
Чому ми це вибрали? Такої форми хотіли самі батьки. На практиці виглядає так, що в нас фізику, математику чи інші предмети вчитель веде по-польському, а тільки термінологію подає українською мовою. Чергова справа – це кількість уроків української мови. За нашої двомовної форми кількість годин української мови є такою самою, як і польської: отже 5-6 годин на тиждень.
Варіант, коли всі предмети викладають мовою меншини, у нас нереальний. Бо немає підручників, учителів
та й відповідного бажання батьків.

Але є законодавчі вимоги. За такої форми вчитель повинен звертатися до учня його мовою: наприклад, на перерві.
-Є закон: коли вчитель працює у школі національних меншин, він повинен знати мову цієї меншини. Тому наша школа при допомозі Підкарпатського центру навчання вчителів та Львівського управління освіти ще 2010 р. організувала курс української мови для вчителів польської національності. Перша група від нас брала вже участь в ньому під час канікул 2011 р. Але й на цей рік також плануємо подібне. Отже, ті вчителі польської національності, але також й ті українські, які хочуть збагатити свою мову, поїдуть цього року на черговий тижневий курс інтенсивного навчання української мови.

Насправді польські вчителі розмовляють у школі українською?
-Головне, щоб її розуміли. Однак тепер маємо історика, який за національністю – поляк, завершив українську філологію і чудово володіє українською. Важливе, що польські вчителі туди їдуть, хочуть навчатися. Я бачу, що їхнє ставлення до учнів – краще, бо розуміють мову.

У перемиській греко-католицькій парафії минулого року відбулися 22 похорони, а хрестили тільки шестеро дітей. У православній охрещено одну дитину.Статистично в майбутньому до першого класу піде семеро дітей.
-Цього року в нульовому класі є дев’ятеро дітей: думаю, всі вони підуть до першого класу. З часом з’являться також нові особи. Буває, що й діти поляки приходять. Після розмов з батьками такої дитини виходить, що в самих батьків – українські корені. Щораз більше в нас випадків, що такі батьки цікавляться своїм минулим, тому й посилають дітей до нашої школи.
Але перед проблемою демографічної кризи стоїмо не лише ми: кількість усіх гімназистів у Перемишлі загалом від початку введення реформи шкільництва зменшилася втричі. Сьогодні маємо проблему школи в Мокрому.
Поки що в нас нема поєднаних класів, але це тому, що ми на призових місцях у рейтинґу перемиських шкіл.

Ви згадали, що до школи приходять діти польської національності. Певно, це майбутнє школи, якщо буде щораз менше учнів з українських сімей…
-На жаль, не всі наші родини, особливо мішані, віддають дітей до нашої школи. Так є, але й було навіть 20 років тому. Не знаю, яка причина цього, але страх чи недовіра до нас далі животіє. На жаль, дехто не хоче посилати до нас дітей. Думаю, це проблема не тільки нашої школи.
Майбутнє наших шкіл буде вимагати доброї співпраці і директорів шкіл, і ОУП, і домовленості з ґмінами, щоб ці школи втримати. Вірю, прийде час, що кількість дітей у наших школах збільшиться.

Поділитися: