Павло Лоза ■ РОЗМОВА ■ №17, 2016-04-24
«Бувало, що молоді українці приховували від польських ровесників своє походження. Для декого сказати польському колезі про своє походження було як піти до зубного лікаря, щоб вирвати зуб. страх був і сором», – говорить Аліція Малішевська, соціолог і культурознавець Варшавського університету, яка досліджує вплив суспільної пам’яті молодого покоління українців у Польщі на їх тотожність.
Павло Лоза: Ти займаєшся питанням виселення українців з південно-східної Польщі 1947 р. і пам’яттю української громади у Польщі. Твої дослідження в чому полягають?
Аліція Малішевська: Я вирішила досліджувати збірну пам’ять про втрачену батьківщину, що постала на підставі наррації виселених українців, щоб дізнатися, як ця пам’ять вплинула на процес формування національної та етнічної тотожності. Відомо, що тотожність – поняття неоднорідне. Цей процес складається з багатьох елементів, один з яких – пам’ять, передана нам нашими предками. У рамках дослідження я провела біографічні опитування старшого покоління українців – свідків Акції «Вісла», а також молодих людей у віці внуків виселених.
А покоління наших батьків?
Почну з того, що ще навчаючись в університеті, я почала цікавитися самосвідомістю молодих українців у Польщі, а коли вступила в аспіратуру, зацікавилася їх збірною пам’яттю. Мене цікавило, як минуле, через яке пройшли наші предки, впливає на наше сьогодення. Я мусила дослідити покоління, від якого все почалося, тобто покоління виселених. Моє дослідження йшло паралельно. Я провела майже 40 поглиблених опитувань українців віком 20–35 років: мешканців Варшави, Ольштина і Ґданська. Натомість розмови зі старшим поколінням в основному вела в Зеленій Горі і на Лемківщині – у Ганчовій, Лосі, Ждині і Горлицях. Робила теж записи зі старшим поколінням під час «Лемківської ватри» у Ждині.
Я розмовляла майже з 40 представниками старшого покоління. Признаюсь, це було дуже нелегке завдання.
Чому?
Коли ці люди дізнавалися, що я полька, взагалі не хотіли зі мною розмовляти. Мені потрібний був хтось, хто б їх переконав до мене. Відомо, тема виселення – це особисте пережиття, часто дуже драматичне. Для людей це була травма. Особою, яка допомогла мені в контакті зі старшим поколінням, був професор Андрій Ксенич з університету в Зеленій Горі. Велику підтримку дала мені промотор, професор Бернадетта Вуйнович-Губер.
Темою Акції «Вісла» займалося вже багато дослідників. Ти чому вирішила робити дисертацію саме на цю тему?
Дійсно, написано багато наукових праць, присвячених виселенню українців 1947 р. Однак більшість з них написали історики, а я – соціолог і культурознавець, тому моя перспектива інша. Я не досліджую історичних фактів, а займаюсь суспільною пам’яттю і тим, як вона впливає на тотожність сьогодні. Людина по-іншому інтерпретує якусь подію з дитинства або у віці 16 років, ще інакше у віці 30 або маючи 60 років. Я не зосереджуюсь на правдивості спогадів, мене цікавить, як виселення сьогодні впливає на ці старші особи і їх родини.
Досліджуючи молоде покоління, я хотіла знати, як вони дізналися про виселення і що про це думають. Виявилося, що молоді українці прекрасно пам’ятають розповіді своїх дідусів і бабусь про виселення. Багато з них вважало необхідним поїхати в село своїх предків. Дуже важливо, щоб кожний з нас, незалежно від віку, знав не тільки, ким є, але й звідки походить.
Чому старші люди у розмовах завжди повертаються до минулого?
Навіть мої дідусь і бабуся завжди люблять згадувати про те, як були молоді, гарні, мали багато сили. Ці розповіді завжди наповнені сентиментальністю. Сьогодення для старших людей досить важке з огляду на їх стан здоров’я, а майбутнє тим більш невиразне. Натомість вони люблять повертатись до часу своєї молодості, коли відкривалися перед ними перспективи, навіть якщо в молодості їх спіткало нещастя.
Частина моїх старших респондентів говорила, що на українських теренах, звідки вони походять, було тяжке життя. Згадували, що часто була біда, що вдома було багато дітей, а також тяжка праця на полі. Однак вони згадують перший поцілунок, перші гуляння і саме це хочуть пам’ятати.
Образ тих сіл, можна сказати, дуже ідеалістичний. А чи хтось з молодого покоління про переселення на «повернені землі» говорив, як про покращення побутових умов своїх предків?
У моїх дослідженнях не знайшлося ні однієї молодої особи, чиї бабуся і дідусь сказали б, що переселення було для них суспільним ростом. З розповіді внуків виникає, що найважливіше для них – «бути на своєму». Ті землі, те село, той дім були їхніми від поколінь. Раптом, наперекір їх волі, вони змушені були цю свою малу батьківщину покинути. Навіть отримавши кращі побутові умови, найстарше покоління почувалося і надалі часто почувається «не в себе».
Чи про Акцію «Вісла» говорили у всіх домах?
Загалом мої молоді співрозмовники стверджували, що про виселення вдома всі знають. Однак часто на тему Акції «Вісла» накладалося табу. Інколи у відповідь на слова внука про Акцію «Вісла» западало мовчання, а потім бабуся чи дідусь починали плакати. Знаю це з родинного досвіду, бо в моїй хаті моїм дідам теж важко було згадувати про їх-нє життя під час німецької окупації.
Згідно з тим, як твердять мої молоді респонденти, до сьогодні серед старшого покоління є люди, які не порадили собі з травмою виселення і неспроможні про це розмовляти навіть зі своїми найближчими. Кожний має іншу психіку. Проте в мене були і такі нарратори, які говорили, що їхні діди відкрито їм розповідали про дійсно страшні речі – підпалення, брутальне трактування і принизливе ставлення до них відділів війська польського.
Як такі спогади дідусів і бабусь впливають на молоде покоління, наприклад, у такому аспекті, як вибір життєвого партнера?
Це відбувається по-різному. Частина людей пов’язані або хочуть зв’язатися з особами того самого культурного кола, тобто українцями. Це свідомий вибір. У всіх опитуваннях повторилися ті самі слова, що «батьки і діди дуже натискають, щоб не в’язатися з партнерами польського походження». Молоді українці розуміють, що їхні батьки і діди бояться асиміляції з польським народом. Проте серед досліджуваних є також багато людей, які не мають нічого проти зв’язку з поляками. Для них важливішим від національності є риси характеру людини. Проблема виникає тоді, коли українець уже зустрічається з полькою, котру абсолютно не сприймає його родина.
Під час останнього перепису населення можна було зазначити подвійну національність. Ти що чула у відповідь, коли розмовляла з молодим поколінням українців і питала, ким вони є і яка їх батьківщина?
Я опитую людей, які усвідомлюють своє українство і не мають сумніву, якої вони національності, однак кожного разу підкреслювали, що походять з Польщі. Їхня громадянська тотожність – польська, а національна – українська.
Проте бувало, що молоді українці приховували від польських ровесників своє походження. Для декого сказати польському колезі про своє походження було, як піти до зубного лікаря, щоб вирвати зуб. Страх був і сором. На таку поставу могли мати вплив стереотипи про українців, які вони чули. Відкривалися щойно тоді, коли в їхньому житті відбувалися зламні моменти або коли відчували, що є люди, схожі на них, що не соромляться цього українства. Найчастіше молоді люди знайомилися зі своїми українськими ровесниками, виїжджаючи, наприклад, у табори, які організовував «Пласт», або разом відвідуючи українські заходи та приходячи до українських домівок.
Під час опитування вони завжди пояснювали мені, де народилися, виховались і навчалися, де почали ходити до церкви, і власне ці місця вважають своєю малою батьківщиною. Натомість малу вітчизну своїх дідусів і бабусь трактують з певною сентиментальністю і часто відчувають потребу туди поїхати.
Ти раніше згадувала про стереотипи. Що з цього приводу говорять молоді українці?
Я питала: «Як думаєш, які стереотипи функціонують у Польщі на тему українців?». Молоді українці відповідали, що це залежить від віку поляків. Старше покоління сягає у своїх спогадах до ІІ Світової війни і на цій підставі будує стереотип українця. У молодшого покоління поляків образ українця формується за принципом: тут і тепер, тобто асоціюються з прибиральницями і контрабандистами. Але, як відзначали мої молоді українські співрозмовники, після Помаранчевої революції 2004 р. і Майдану 2014 р. їхні польські ровесники почали бачити в українцях людей, що борються за свої права, навіть чули ствердження, що це «борці за свободу».
Як показує останнє дослідження, проведене CBOS, сьогодні поляки відчувають більшу симпатію до українців, ніж кільканадцять років тому. Я вважаю, що це дуже позитивне явище. ■
