Роман Кабачій ■ УКРАЇНА ■ №51, 2012-12-16
Головним промахом «помаранчевих» сил, котрі стояли за феноменом Майдану, називають недовершеність реформ та змін, яких тоді очікували люди від нової влади.
Ресурс довіри, наданий вісім років тому президенту Вікторові Ющенку і прем’єр-міністрові Юлії Тимошенко, був величезний. На Майдані стояли навіть нинішні реґіонали Микола Азаров та Анатолій Кінах. Про менш важливих політиків можна навіть і не згадувати персонально: до «помаранчевих» партій перейшло кільканадцять «кучмістів» та реґіоналів. За уряд Ю. Тимошенко голосували практично всі фракції парламенту – реґіонали не останнім чином тому, що були налякані. Віктор Янукович на кілька років «заліг» у політичне небуття, що виявилося найкращою тактикою – треба було лишень почекати, аж «помаранчеві» пересваряться і перемога сама впаде йому до рук. Янукович навіть на передвиборчі дебати з Тимошенко не пішов, знаючи, що вони йому тільки зашкодять. Тепер він та його сподвижники розповідають (уже протягом двох років після виграних президентських перегонів) про «руїну при помаранчевих»; хоч сам нинішній президент встиг попрацювати прем’єр-міністром при Ющенкові (серпень 2006 – грудень 2007). Чим насправді були «помаранчеві» роки – «руїною» чи «відлигою», які сподівання вони принесли?
До переліку досягнень Ющенка записують свободу мас-медіа. Це дійсно так, але не до кінця. На Донеччині, де Ющенко головами обласних адміністрацій призначив реґіоналів (до речі, Янукович, прийшовши свого часу до влади, таким приязним до опозиції вже не був), ситуація зі свободою слова особливо не покращилася. А населення одної Донецької області – це чисельно як населення трьох областей Галичини. Не були тоді впроваджені квоти на програми українською мовою в телебаченні, а в ситуації з українською музикою в радіо – хоч і появилися, проте не були закріплені.
Вочевидь, радикальні рішення Ющенко приймав лише тоді, коли його візантійську сутність щось по-справжньому «зачепило». Для прикладу, розігнав Державну автоінспекцію, перетворивши її на дорожні патрулі. Сталося це після того, коли авто ДАІ ледве не вдарило в лоб президентську машину (утім «ліквідований» підрозділ існував і далі). А 2008-го, коли Арсеній Яценюк розповів про порушення правил дорожнього руху одним з вищих керівників ДАІ, президент змусив керівництво написати заяви про відставку. Варто нагадати, що прокуратури при Ющенкові затягували справи, даючи можливість усім підозрюваним у корупційних скандалах повиїздити. Більшість з них згодом повернулася, а деякі отримали цієї осені депутатську недоторканість.
Складалося враження, що президент тільки бавиться в президентство, що його по-справжньому хвилюють максимум гуманітарні питання. А крім них – ще трипільські горщики та бджоли на власній пасіці. Водночас, погодившись на конституційну реформу, що наступила з вересня 2005 р., «помаранчевий» президент передав віжки влади прем’єрам. двічі прем’єр-міністром була «жінка з перцем» Ю. Тимошенко, після неї – відданий президентові, «ніякий» з точки зору політичних амбіцій технократ Юрій Єхануров. Потім прийшов до влади його основний політичний супротивник – В. Янукович, котрий після підписання запропонованого В. Ющенком «Універсалу єдності» почав поступово викидати і витісняти зі свого уряду «помаранчевих» міністрів. Це призвело до перевиборів парламенту. Після цього і аж до президентських виборів прем’єром знову була Тимошенко. Так ось, Ющенкові було навіть вигідно повторювати: мовляв, у нього відібрали повноваження. Як тільки Янукович з допомогою Ющенка переміг Тимошенко, першою його справою було повернути президентсько-парламентський устрій, що він і зробив. Натомість Ющенко, попри власні заклики «одягти на Україну білу сорочку» (тобто повернутися до традиції), не зміг навіть змінити ненависну йому комуністичну символіку та познімати пам’ятники Леніну, яких навіть в Албанії вже давно нема.
Чим же займався В. Ющенко за тих п’ять років, коли був на президентській посаді? Він виконував представницькі функції, що – серед іншого – полягали в дуже частих виїздах за кордон. Особливий пік припав на 2005–2006 рр., коли Ющенко збирав лаври після успіху Майдану. Утім деякі візити залишали після себе гіркуватий осад. Приміром, під час своєї першої поїздки до Франції президент з притаманною йому бухгалтерською прискіпливістю кілька годин читав зібраним французам витримки із історії України, роз’яснюючи їм роль королеви Франції – Анни Руської, яка «не з Росії, а з України». Питання сучасного культурного співробітництва вирішувалися на рівні особистої дружби родини Ющенків та Жерара Депардьє, котрому президент запропонував зіграти Тараса Бульбу (зрештою, без наслідків).
Ще одною ідеєю-фікс було бажання В. Ющенка мати в кожній столиці світу пам’ятник жертвам Голодомору і Т. Шевченкові. У Празі таке побажання завершилося конфліктом з жителями дільниці, у якій мали відкрити пам’ятник, – тож його відкрили в іншому, дальшому місці. Відкриття аналогічного монумента в Будапешті було досягнуте компромісом, «завдяки» якому тепер на сумнозвісному Верецькому перевалі між Закарпаттям та Галичиною (де знайдено тіла січовиків Карпатської України – ред.) маємо пам’ятник тисячоліття приходу мадярів у Паннонську долину.
Часи правління в Україні «помаранчевих» сил можна вважати періодом, коли прихильники проєвропейського курсу Ющенка, увірувавши, що свободу нарешті вибороли, спочили на лаврах, бо думали, що так буде завжди. Представники пострадянської крипторосійської ідеї в цей час не спали, готуючись до реваншу. Тепер вони звинувачують Тимошенко у неправильно підписаних газових угодах. Тоді ж вони лише раділи такій ситуації. До слова, Україна в роки «помаранчевих» провалила попередні зовнішні ініціативи, на кшталт ГУАМ (Грузія–Україна–Азербайджан–Молдова), не «пішов» план Ющенка з уреґулювання ситуації в Придністров’ї. Фактично Україна втратила шанс стати промотором демократичних змін на пострадянських теренах.
То чому ж учасники революції все ще виходять на Майдан 22 листопада? Зізнаюся, що під час подій зламу 2004 і 2005 років я не думав, що це був захист своєї громадянської позиції, протест проти фальсифікацій. Я теж тоді мав рожеві окуляри і для мене революція мала конкретний вияв: «Ющенко – Так!». Посварився навіть зі знайомою, котра – бачивши Ющенка в дії, переконувала, що він «безхребетний».
Та потім (особливо після розчарування діями «помаранчевої» влади) прийшло розуміння: революція дала нам надію на довший час, ніж один президентський термін. Хоч багато втрачено, ми віримо, що наш народ – небайдужий, що він спроможний протистояти злу. І що «помаранчевий» зрив не вимазати зі сторінок історії, як би це хотілося януковичевому колишньому міністрові освіти. Тому що Майдан – це українська надія. Жива надія.
■
