Дмитро Десятерик, «День», Київ – спеціально для «Нашого слова» ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №11, 2016-03-13
Роман Бондарчук, Українські шерифи, Україна – Латвія – Німеччина, прем’єра 20 листопада 2015 р.
Українське неігрове кіно сьогодні, безумовно, переживає розквіт – всупереч кризі й економічним негараздам. Поза сумнівом, цей радісний для всіх нас підйом мав потужний поштовх у подіях революції; Майдан став для документалістів практично невичерпним джерелом енергії, тем і сюжетів. Фактично, майданівське кіно склало окремий піджанр.
Однак тут була й небезпека: імпульс від подій 2013–2014 рр. не міг тривати вічно; рано чи пізно перед режисерами мали постати нові виклики. Головне питання: чи вистачить новій генерації кінематографістів таланту й сил продовжити плідно працювати вже поза межами тематики Майдану, а саме – у повсякденному житті і з героями, які мають так само повсякденні проблеми?
Повнометражна неігрова картина «Українські шерифи» (Україна – Латвія – Німеччина) сама по собі є ствердною відповіддю.
«Цей фільм є захопливим та сповненим гумору універсальним портретом громади, що намагається дати лад щоденній невдоволеності та непорозумінням і втримати мир шляхом винахідливості, терпіння та здорового глузду. Режисура та операторська робота в поєднанні з епізодичністю розповіді детально зображують життя українського села між давніми традиціями та війною, що насувається», – таку характеристику стрічці в листопаді торік дало журі престижного Амстердамського фестивалю документальних фільмів IDFA, відзначивши «Шерифів» спеціальним призом.
Режисерові фільму Романові Бондарчуку 33 роки. Сам він родом з Херсонщини, тепер мешкає в Києві. Є активним у кіномистецтві останні 13 років, має в доробку 10 короткометражних фільмів (ігрових і неігрових), що здобували призи на фестивалях різного рівня; також працює як фотограф, випустив книжку оповідань «Директор коридору» (1995), є одним з координаторів найбільшого українського фестивалю документалістики Docudays UA. «Українські шерифи» – його повнометражний дебют, над яким Роман працював більше як три роки.
Все почалося з проекту правозахисної документалістики «Нові герої», присвяченого людям, що спромоглися ефективно протистояти корумпованому державному апаратові. Отаким героєм виявився голова Старої Збур’ївки (села на Херсонщині), вчитель історії за освітою, Віктор Маруняк. Він не дав продажним чиновникам розграбувати землі, які належали селу. Його намагалися зламати, посадити за сфальсифікованими звинуваченнями, але село улаштувало справжнє повстання. І бандити відступили. За словами Романа, Віктор Васильович розказав йому про унікальний досвід наймання громадою шерифів, які стежать за порядком. Так і почалася ця історія.
Власне, це фільм не тільки і не стільки про шерифів, скільки про отаке в чомусь типове, а в чомусь унікальне село, зі своїми типовими й так само неповторними проблемами. Важливо те, що Бондарчук не женеться за якоюсь провінційною екзотикою, не піддається спокусі впасти в екстаз такого собі узагальненого народофільства. Для нього найцікавіше в усьому – люди, всі ці збур’ївчани і збур’ївчанки, смішні, зворушливі, патетичні або засмучені. Режисер діяв єдино можливим у даному випадку методом: жив поруч зі своїми героями, серед них, став для них своїм разом з камерою, яку вони врешті перестали помічати. Підсумком є надзвичайна природність усіх персонажів, і це надає подіям переконливості, вартої найкращого ігрового кіно.
Село обрало собі шерифів, оскільки дільничний міліціонер, навантажений відповідальністю за величезну територію, Стару Збур’ївку оминав увагою. Шерифів звати Віктор і Володимир. Вони доволі різні, у чомусь навіть протилежні за вдачею, але поводяться завжди впевнено, відіграючи власноруч обрані амплуа «справжніх мужиків». На справи вони їздять на розкішних у своїй кіногенічності канарейково-жовтих «жигулях». Їм та голові Маруняку доводиться стикатися з надзвичайно колоритною публікою. Цей калейдоскоп збур’ївських облич зачаровує.
Стривожена селянка скаржиться голові на сусіда, що завів справжнісіньку анаконду. Огрядний міліцейський чин під час церемонії роздачі нагород підлеглим цілковито втрачає обличчя, коли отримує дзвінок від недоброго начальства. Балакучий сепаратист улаштовує скандал на зборах громади, бо, мовляв, держава нікого не забезпечує «посвідченнями людей» (!), а згодом після кількох кумедних спроб цілком романтично літає на параплані. Пияк Микола розказує, що їсть собак, аби не захворіти на сухоти, і цілком щиро каже, що хоче жити по-людському. А над усім цим на височезній протипожежній вежі сидить вічно чимось невдоволений рудий чоловік із трохи пташиним обличчям, якого під фінал раптом прориває пофілософствувати.
Святкування Нового року, похорони, радянський День перемоги… Бондарчук змальовує це повсякдення як високу людську комедію, де в кожного своя роль, свої моменти величі й нікчемності.
Отака проста, кумедна й прекрасна Україна. І надзвичайно кінематографічна. ■
