Григорій Сподарик ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №11, 2013-03-17
«Павел Коваль. Між Майданом та Смоленськом – розмовляють Пйотр Леґутко і Доброслав Родзевич», «Wydawnictwo Literackie», 2012
Розмови з ув’язненою Юлією Тимошенко, оцінка східної політики Польщі та трохи міркувань про національні меншини, зокрема й українців у Польщі – це лише деякі питання, що їх порушує польський євродепутат Павел Коваль. Прочитати про це можете у книжці «Між Майданом та Смоленськом», яка укладена на основі журналістських інтерв’ю з ним.
Для близького співробітника покійного президента Леха Качинського (до речі, у книжці аналізуються теж його політичні рішення щодо Східної Європи) важливими є також справи, що стосуються смоленської авіакатастрофи. Саме вона і київський Майдан (що був плацдармом подій Помаранчевої революції) становлять ключові точки цього видання. П. Коваль відзначає, що Майдан став переломним моментом не лише для українців, а й для польської східної політики – саме тоді використано нові знаряддя для формування ситуації в цій частині Європи, які офіційна Варшава отримала після вступу до Євросоюзу. Тодішня підтримка незалежності України мала також такі наслідки, як невдоволення Росії та ще кількох гравців світової політики. Такі ризики варто було приймати, бо, в оцінці Коваля, ґарантією безпеки і стабілізації у відносинах з Заходом є підтримка позитивних суспільних процесів на Сході. У присвяченому Ю. Тимошенко розділі, відповідаючи на запитання про шанси її звільнення і повернення до великої політики, П. Коваль називає кілька можливих варіантів. Отже, виходом із ситуації могло б бути рішення Страсбурзького суду з прав людини або зміна Кримінального кодексу України. Можна було б також застосувати амністію. Тут потрібне було б відповідне прохання до президента Віктора Януковича, а цього як Ю. Тимошенко, так і черговий відомий ув’язнений політик, колишній міністр внутрішніх справ України Юрій Луценко, – не зроблять. Тупиковий характер цієї ситуації, на думку П. Коваля, полягає й у відчутті теперішньої влади, що в результаті політичних змін вона саме могла б опинитися за ґратами. Така доля, як говорить П. Коваль, з огляду на величезну корупцію та зв’язки з бізнесом може зустріти сьогодні в Україні кожного активного політичного гравця. Отже, потрібно було б поставити щось на кшталт «розмежувальної риски» – але жодна зі сторін української політики не готова до цього.
П. Коваль у своєму аналізі польсько-українських відносини не приховує розчарування поведінкою Віктора Ющенка тоді, коли він був ще президентом України. В оцінці євродепутата, шанси на зміни в Україні В. Ющенко запропастив своєю непослідовністю, продовженням розколів у помаранчевому таборі, але також невмінням укласти відносини з Москвою: «Безсумнівно, не треба було так відкрито проявляти свою антипатію до Росії», – пише Коваль, разом з тим згадуючи про те, що декретом про визнання Степана Бандери героєм України В. Ющенко розірвав досі дуже тісні й дружні зв’язки з президентом Польщі Л. Качинським.
«Між Майданом…» – це також коментар про складне польсько-українське минуле. П. Коваль стоїть на позиції, що, зокрема, про справу Волинської трагедії треба було за всі роки незалежності говорити голосніше по обидва боки кордону. В Україні партнером такої дискусії повинні бути також ті, хто зараз дбає про пам’ять Української повстанської армії: «Остання річ, яку ми повинні робити в Україні, це розігрувати її внутрішні конфлікти і тишком домовлятися з Януковичем про принизення спадкоємців УПА», – говорить Коваль.
Для українського читача в Польщі приємною може бути оцінка нашої громади. П. Коваль не погоджується з думками, які досі нерідко трапляються, мовляв, «польські українці» отримують від влади якісь спеціальні преференції. Він говорить, що українці ще за часів Польської Народної Республіки мали мудрих лідерів, які зуміли відмежовуватися від тодішньої комуністичної системи та співпрацювати з опозицією. Саме це дало після 1989 р. можливість винести на обговорення такі питання, як-от засудження Акції «Вісла». В цьому середовищі Коваль цінує також поміркованість, уміння обґрунтовувати арґументи чи вихід на співпрацю з поляками в Україні.
Євродепутат наводить також такі факти, про які сьогодні властиво не чути у громадському просторі. Тут, зокрема, ідеться про використання Москвою нацменшин, серед них поляків, з метою збереження цілісності Радянського Союзу в його кінцевій стадії. Як пише П. Коваль, Міхаїл Ґорбачов відкривався на католиків не з якихось шляхетних міркувань – це просто була реакція на незалежницькі рухи в Україні, Білорусі чи Литві: «Тому прийнято кроки задля зміцнення польських громад у цих республіках і водночас це була спроба зробити їх більш прихильними до Кремля». Коваль відзначає, що політика прихильності обірвалася, зокрема, тому, що папа Іван-Павло ІІ не погодився, як цього хотіла Москва, не визнавати Греко-католицьку церкву.
Зовсім іншим, як далі пояснюється, був підхід польської комуністичної еліти. Контакти з поляками на Сході, які уможливлювала радянська номенклатура, у Варшаві хотіли використати задля місцевої пропаґанди. При чому, відповідно до наміру совєтів, це відбувалося шляхом заперечення місцевої еліти в сусідніх державах. «З боку польських комуністів була це спроба леґітимізувати себе, можливо, також спроба компенсації цього, що „забули” про Креси, хоч у дійсності це саме вони спотворили державну політику кресової амнезії», – говорить П. Коваль, згадуючи скоріше про утворення польських організацій з ініціативи дипломатів ПНР, які знаходилися в посольстві у Москві. П. Коваль пригадує також, що деякі лідери польської меншини в Литві підтримували радянський режим і прямо виступали проти незалежності цієї держави. Про такі факти, мабуть, варто пам’ятати, коли робляться висновки щодо сучасних польсько-литовських відносин.
П. Коваль у своїх міркуваннях багато місця присвячує справам Білорусі та Росії. З тими, як і названими вище думками варто ознайомитися – хоч би тому, що виваженістю і фаховістю у кілька дистанцій обганяють те, що в предметних справах подає нам сучасне телебачення…
■
