Богдан Гук ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №22, 2014-06-01
Lubycza w dawnych opracowaniach historycznych, red. Z. Pizun, Lubycza Królewska: Stowarzyszenie na Rzecz Społeczno-Kulturalnego Rozwoju Gminy Lubycza Królewska „Razem dla Lubyczy”, 2013, s. 96.
Останніми роками в польській академічній історіографії, а також у виданнях, які появляються завдяки активності прихильників краєзнавства, фінансованих міськими чи ґмінними управами або неурядовими організаціями, упевнене місце посів термін «пограниччя». Воно вигідне насамперед тому, що дозволяє здалеку обходити етнічну приналежність «пограниччя» до Київської Русі або Галицько-Волинського князівства. Вигідне й тому, що сьогодні, в добу багатокультурності, вважають некоректним подавати за етнічну Польщу все, що колись було власністю шляхетських дворів, римо-католицьких парафій, а після 1918 р. ще й держави – Польської Республіки.
Термін-ключ «пограниччя» уможливив також появу публікації «Любича в давніх історичних описах». Основним поштовхом, як здається, було те, що Роман Божик, любицький прихильник русько-українських старожитностей, показав польським знайомим два українські видання про історію місцевих поселень та їх власні переклади польською мовою. Вони вийшли перед 1939 р., як і всі інші матеріали, що становлять зміст публікації. Тут-бо поміщено: 1. Фотокопію трансумпта (документ, що підтверджує попередні привілеї – ред.) короля Сиґізмунда Августа з 1554 р. з дарчої грамоти князя Семовита Старшого любицьких угідь волоським братам Якубові та Мичкові, датованої 1422 р.; 2. Фотокопію статті «Любича» з «Географічного словника Польського Королівства» з 1884 р.; 3. Подорожній нарис Людвика Зелінського «Наріль–Любича; Рава–Жовква» з 1841 р.; 4. Історичний нарис Казимежа Любецького «З любицької минувшини»; 5. Нарис «Звістку о Любичи Княжой в окрузі равском» отця Василя Чарнецького з 1897 р.; 6. Статтю «Любича-Князі. Причиники до історії сіл волоського права в Галичині» Андрія Луніва з 1929 р.; 7. «Бесіду у подорожі зі Львова до Томашева» Віктора Длужневського з половини ХІХ ст., а також два генеалогічні додатки і кілька кольорових фотографій.
Перераховані матеріали мають безперечну історико-культурну цінність. Їх зібрання під одну обкладинку – це хороша ідея місцевого вчителя історії Здзислава Пізуна, який доклав чимало зусиль, щоб також знайти кошти для їх видання на крейдовому папері й у твердій обкладинці.
Тут можна відзначити цікаву різницю в підході до історії у вищеназваних авторів і З. Пізуна. Він, автор передмови, виявився не таким безпристрасним прихильником культури та історії, як Любецький чи Лунів. Пізун не відважився назвати минуле Любичі-Князів не стільки українським, як руським. І тому минуле мешканців Князів він називає князівським (стор. 4–5), інакше кажучи – волоським. Отож, він не бачить різниці між локацією села за волоським правом і не волоським, а руським населенням як підставою локації. До чого це веде, можна побачити на свіжому прикладі. У 1947–1989 рр. в Любичі мала місце нова колонізація. За комуністичним законом (читай: волоським) її організовували комуністи (читай: волохи), а населення також мало б бути волоське, але… реально було воно польське. То як сьогодні назвати цю колонізацію? Комуністичною чи польською? Я сумніваюся, чи хтось хотів би назвати її комуністичною, проте щодо руського населення з XV ст. у виданнях перевагу віддано волоській колонізації. А де ж були тоді русини?
Я сумніваюся також, що справді комусь розумному адресовані слова про те, що Військо польське боролося з українськими націоналістами, а не окошилося (неґативно позначилося – ред.) на українцях у формі Акції «Вісла» (стор. 4). Такі погляди показують, якою мірою комуністичне минуле й нині формує історичне мислення та позицію не одного жителя Любичі. Ймовірно, що ці «безсмертні» слова призначаються ґмінній управі, яка, сповідуючи не історично притаманну Любичі багатокультурність, а управлінську модель «мульті-культі», – панівна польська монокультурність з погано прихованою нехіттю до непольських «додатків», – узялася останніми роками виконувати роль цензора українського та жидівського минулого Любичі. нагадаю хоча б те, що 2012 р. ґмінна рада не проголосувала за будівництво пам’ятника жидам, яких тут розстріляли гітлерівці 1942 р. Правда, автор нарікає на величезне знищення, але хто б міг додуматися з його слів, що винуватцем є польська державна політика 1944–1947 рр. та діяльність Війська польського?
У книжці немає ні одного жидівського опису Любичі, хоч якраз Королівська Любича була наскрізно жидівська. Сумнівно, щоб жиди не залишили описів свого поселення.
Якщо б прийняти, що «Передмова» Пізуна також стане колись «класичним» текстом, подібним до тих, які він зібрав, то буде видно, як сьогодні в Любичі важко читається непольське минуле. Невидимим «управителем» цієї «Передмови» насправді є читач, тобто середній мешканець цього села, який відчуває несмак від життя серед українських церков і цвинтарів, у будинках, споруджених на жидівському цвинтарі. З другого боку, якби не експерименти з управлінням щодо минулого, то хтозна, чи публікація про давню Любичу взагалі могла б появитися в нинішній Любичі. Отож З. Пізунові належиться подяка за те, що, попри всю свою прихильність до виключно польської перспективи, мав відвагу оприлюднити непольське минуле свого гарного села.
Хтозна, може невдовзі світ побачить продовження любицької історії, видання з документами з 1918–1947 рр., де поруч з польськими буде і багато українських та жидівських матеріалів. ■
