Павло Лоза ■ ПОДІЇ ■ №24, 2013-06-16
Сьогодні рецепт привабливого документального фільму про війну – це показати жертви, катів, ґвалт, знущання, вбивство, голод і тому подібне. В українському фільмі «Три історії Галичини», який нещодавно представлено в Польщі, такого не зустрінемо: це – історія людей, героїзм яких полягає в умінні побачити, що їхній ворог не був лише ворогом.
– У першу чергу я хотіла зробити фільм про страждання українців. Бо, звичайно, з моєї точки зору саме ми, українці, постраждали найбільше – тоді про інших я не думала. Мав це бути фільм про членів моєї сім’ї, які діяли в УПА, стали в’язнями німецького концтабору. Щойно коли я познайомилася з євреєм Аароном Вайсом, то зрозуміла, що, розказуючи про Галичину, треба розповідати історію всіх жителів цього реґіону, бо інакше завжди будемо вважати себе найбільш постраждалими, – говорила одна з режисерів, Ольга Онишко, під час презентації фільму у Варшаві.
«Три історії Галичини» українки Ольги Онишко та ліванки Сари Фаргат показано в Україні, у кількох містах Польщі, а також в Австрії, Німеччині, Франції, Італії та Іспанії. Ця документальна стрічка розповідає про долі трьох людей на території Галичини в драматичних подіях Другої світової війни та післявоєнного періоду. Замість науковців тут свої особисті історії переказують свідки – єврей, українка і поляк.
У першій з них представлено родинну історію єврейського хлопця з Борислава Аарона Вайса, сім’ю якого протягом 18 місяців переховувала українка. Натомість її син Юзек у той же час служив поліцаєм у німецькій команді, що вбивала довколишніх євреїв. Після відступу німців, коли прийшли радянські війська, саме ця єврейська родина ховала в себе й годувала Юзека.
Чергова історія – це життєвий шлях Олі Ільків, зв’язкової головного командира УПА Романа Шухевича. Вона, як політв’язень, 14 років провела в Александровській та Владимирській тюрмах, а її діти виросли в дитячому будинку, в якому їм пояснювали, що їхні батьки – злочинці, котрих треба ненавидіти. Нині 90-літня героїня запримітила, що й серед кадебістів «були люди»: якби не двоє з них, вона б могла втратити дітей назавжди.
Остання стрічка розповідає про польського ксьондза Станіслава Бартмінського, який, ставши священиком у Перемиському деканаті Римо-католицької церкви в середині 60-х років минулого століття, доклав чимало зусиль для збереження і відновлення греко-католицьких церков та єврейських кладовищ. У фільмі він розповідає, зокрема, про те, як українці врятували мешканців одного з сіл під Перемишлем від нападу п’яних польських вояків.
Єврейська родина, українська жінка та польський ксьондз – не вважають себе героями, вони переконані, що кожна людина здатна на високоморальні вчинки.
– Це дуже інтимний фільм, який розповідає про складні історії. Проте вони перекладаються на всі мови світу, бо, на жаль, люди під час воєнних конфліктів завжди знущалися й мордували. І теж так є, що кожен народ завжди вважає, що терпить найбільше.
Водночас цей фільм пригадує, що все може бути й по-іншому. Дивлячись на події останньої війни на Балканах, бачимо, що були серби, які рятували мусульман, чи хорвати, які приязнилися з сербами. Також долі героїв цього фільму показують: якщо ми самі сьогодні не скажемо, що вже вистачить звинувачень, то не маємо шансу, щоб вирватися з цієї кривавої мильної опери, – зауважив у Варшаві Константи Ґеберт, польський публіцист єврейського походження.
Цим фільмом режисерки хотіли розпочати відкриту розмову національних спільнот. Поруч із показами завжди відбуваються дискусії з творцями та запрошеними гостями. Як каже О. Онишко, найбільше вона боялася презентації фільму у Львові, який був колись центром східної Галичини: «Під час презентації я не була в кінозалі, бо боялася реакції глядачів, які дуже зв’язані не лише історично з Галичиною. Але мушу сказати, що тоді з залу тільки двоє людей вийшло перед закінченням фільму. Вже після показу, коли під час дискусії глядачі довідалися, що в залі присутній єврей, котрий урятувався від смерті під час війни, всі встали й привітали його оплесками. Саме таку соціальну зміну має викликати цей фільм. Ідеться про те, щоб ці три нації, які пережили страхіття війни на цій самій території, почули одні одних».
***
У Варшаві взяли участь у дискусії Ольга Онишко, Константи Ґеберт та польський журналіст Павел Смоленський (виступав у ролі модератора). Крім столиці Польщі, фільм представлено також у Перемишлі, Кракові, Вроцлаві та Ґданську. Організатором презентації фільму, серед інших, було ОУП.
Показ фільму коментують:
Михайло Пульковський, голова Товариства «Український народний дім»
У Перемишлі показ фільму відбувався в Національному музеї Перемищини і майже всі місця в залі були зайняті. Мушу сказати, що на показі було теж трохи нашої молоді. Загалом, думаю, більшість глядачів були членами нашої громади, але прийшов також заступник мера міста Перемишля Ґжеґож Гайдер та голова міської ради Ян Бартмінський – рідний брат польського героя фільму, священика Станіслава Бартмінського. Під час дискусії Ґ. Гайдер зауважив, що польська частина у фільмі представлена менш особисто. Фактично, єврейський та український герої розказали нам про тодішню Галичину з особистої точки зору. Натомість у польській частині це вже була розповідь польського священика про примирення, тобто його історія становила ніби підсумок усього фільму. Як довідуємося з сюжету, поляк – безпосередній учасник тих подій, помер, а його історію розповідає священик, який сам не був свідком подій у Галичині в період війни. Під час дискусії прозвучали слова, що на території Перемищини було багато подібних історій. Тому О. Онишко заохочувала присутню молодь записувати спогади очевидців.
Оксана Баранівська, голова гуртка ОУП у Кракові
У Кракові прийшли подивитися цю історичну стрічку представники всіх націй, про які говориться у фільмі. Мушу сказати, що після показу багато людей дискутували про фільм уже в приватному колі, але теж, передусім євреї, підходили безпосередньо поспілкуватися з режисеркою. Помітним було теж, що фільм прийшло подивитися багато молоді – думаю, студентів.
Ті люди, які виступили під час дискусії, хвалили фільм. Здається, пролунала тільки одна думка, у якій можна було почути зауваження до деяких епізодів стрічки.
Мені самій цей фільм було цікаво подивитися, бо цікаво побачити Галичину з перспективи трьох точок зору.
