Юлія Боєчко ■ РЕПОРТАЖ ■ №51, 2015-12-29
Бойко зі Львівщини о. Василь Іванюк, декан Краматорського деканату, вже 24 роки проживає на Донеччині. Тут він поставив сім храмів, відправляє Служби Божі українською мовою в шести парафіях, організовує духовно-молодіжні табори, щоб привернути дітей до християнського життя, а останнім часом – ще й возить допомогу на передову. Сам. Один. За бронежилет, каже, йому служить святий хрест і віра в Бога.
Один день військовий капелан о. Василь Іванюк перебував на Івано-Франківщині. Говорить, що побував ніби в іншому світі.
У березні 1992 р. на запрошення отця-василіанина Мирона Семкова лісник з Турківського району Львівської області Василь Іванюк поїхав на Донеччину, де побачив велику потребу в духівництві. На Донецьку і Луганську області там було всього троє священиків. Чоловік написав листа до дружини (у них уже тоді була дитина) і запитав, як вона дивиться на те, щоб він став греко-католицьким священиком і служив на сході країни. Мудра жінка відповіла: «Питання не в мені, а в тобі. Якщо ти вважаєш, що зможеш, то пробуй!»
Пан Василь так і не повернувся додому, залишився на сході, звільнившись з попередньої роботи. Як сам каже: «Я пішов від гіршого до кращого, захотів жити так, як жили вони!» Вчився всього по-новому, зокрема молитися, бо знав лише «Отче наш» і «Богородице Діво». Коли приїхав на Донеччину ректор владика Іриней Білик, після довгих баталій і диспутів прийняв його екстерном в Івано-Франківський духовний інститут. Владика побачив зрілого чоловіка з вищою освітою, який мав за плечима армію, роботу. Владика Софрон Дмитерко 1995 р. висвятив його в Івано-Франківську на священика.
УГКЦ на Донбасі
Греко-католицька церква на Донбасі опинилася у складному становищі, її вважали ворожою. Кістяк греко-католицьких громад у 90-ті тут складали репресовані в період Радянського Союзу українці з заходу України, депортовані туди в 1944–1946 рр., а також ті, кому після радянських таборів забороняли повертатися додому. Протягом чи не всього минулого століття ці люди осідали на Донбасі, працюючи на його шахтах і заводах. Та відразу ж після того, як УГКЦ вийшла з підпілля, ці люди потребували своїх священиків.
отець Василь священицьку діяльність почав із північного заходу Донецької області, де проживало найбільше переселенців. Започаткував українські громади в містах і селах, які зараз стали основою Краматорського деканату. Дружина, будучи вагітною третьою дитиною, 1996 р. також переїхала на Донеччину. До того часу не було житла, отець жив там, де була можливість.
Владика Степан Меньок 2009 р. виділив з Донецького деканату, який обіймав на той час дві області – Донецьку і Луганську, Краматорський деканат. З того часу о. В. Іванюк є його деканом, тут – 16 парафій і 13 збудованих храмів. Їх обслуговують 9 священиків. Ті, хто служить на сході, прийшли туди за покликанням, вони – справжні східняки, а за духом – католики.
Як тільки налагодилося духовне життя греко-католиків Донеччини, розпочалася російсько-українська війна. «Війни не було б, якби центральна влада хоча б щось зробила у сфері освіти в цих областях», – каже отець і додає, що за весь час свого перебування на Донеччині жодного разу не помічав там пропаґанди української культури. Ще сьогодні до нього можуть підійти на вулиці і запитати, чим відрізняються греко-католики від християн? Питання, яке показує весь занепад суспільства. Священик не пояснює, бо має надто мало часу, щоб розжовувати такі речі. Натомість запрошує їх прийти до церкви і все побачити: «Якщо ти шукаєш правди, то знайдеш її і побачиш різницю, якщо, звісно, хочеш її побачити». За словами душпастиря, більша частина людей на сході є аморфними. Отець називає їх трударями, які попри всі негаразди йдуть на роботу.
В неділю, об’їжджаючи всі парафії, декан робить 430 кілометрів. У суботу – близько 300 км. За два дні – майже 750 кілометрів. І так щотижня.
Вірить в об’єднання українських Церков у єдину Церкву. Більше того, «такі прості, як ми, – каже, – вже давно об’єдналися». У Краматорську працює рада Ццерков, на якій обговорюють чимало питань, звісно, обходячи гострі кути.
На даний час отця Василя призначили директором «Карітасу», він працює з біженцями, переселенцями. Багато жінок, матерів реєструються й отримують допомогу від УГКЦ, а їхні чоловіки воюють проти України. «Ми навіть їм не натякаємо про це, а просто даємо допомогу», – підводить підсумок священик.
Один день з воєнного часу може багато що розповісти про о. Василя. Він розносив продуктові набори біженцям. Зайшов в одну оселю, познайомився з хлопчиком. Його звали Артем. І запитав: «А де твій тато?» «С бендерами воюет!», – відповів малий з гордістю. А в той час батько Артема цілився в сина о. Василя, який уже довший час воює на фронті.
Важко очікувати на допомогу зі сторони інших конфесій. І московський патріархат, і протестанти щось роздають, але тільки своїм, тим, хто відвідує їхні храми. «Лише католицька сторона може мати таку широку душу», – усміхається капелан. І продовжує: «Апостол Павло сказав: „Коли ви робите добро ворогам вашим, ви ніби розжарене вугілля сиплете їм на голову”».
Під час війни греко-католицьке духівництво, яке в усі роки служіння несло своїм вірним Христа, далі закликає їх до любові. Тому УГКЦ на сході зараз має дуже великий авторитет. Священики зуміли так зорганізувати свою діяльність, що і бійці на фронті, і волонтери стали на сторожі України, української армії, давали приклад тим людям, які ще вагалися, на чиєму боці бути.
Нові храми і допомога Західної України
У минулі роки в будівництві храмів багато допомагали німецькі організації, а останнім часом – більше Західна Україна. Коломийський та Отинійський деканати УГКЦ допомогли збудувати храм у Краматорську. Парафіяни храму Святого Михаїла, а також катедрального собору м. Коломиї, вносили значні кошти.
Підприємець Богдан Станіславський з Обертина Тлумацького району кілька років тому приїхав на Донбас. Відшукав греко-католицьку громаду в Костянтинівці. У цьому селі була невелика капличка-мазанка, на 100 тисяч населення підтримки в греко-католиків не було жодної. Підприємець зі своєю командою утеплив каплицю, перекрив дах, громада заплатила багато штрафів за хрест на ній, бо місцева влада не дозволяла його там поставити. Пізніше обертинці спорудили дерев’яну церковцю, яку так і не встигли довершити, бо почалася війна, а місцева влада чинила великий спротив. тепер та ж сама влада вже потроху починає давати дозволи. Залишилося тільки встановити купол.
У Краматорську є 17 православних храмів Московського патріархату, три – Київського, один – греко-католицький, один – римо-католицький. «Але через те, що наш – дерев’яний, всі його знають», – говорить о. Василь. Він жартує, що апостолами є таксисти. Усіх, хто приїздить до міста і хоче піти до церкви, вони скеровують у греко-католицьку церкву, бо там «ось такий батюшка», – кажуть вони, стискаючи долоню в кулак і піднімаючи великий палець догори.
Тепер кожної суботи в Краматорську збирається віче, де вирішуються громадські питання, з’явився такий собі громадський контроль. Учні – за Україну, вони охоче протестують проти вчителів, які підтримують сепаратистів. Якщо брати у процентному відношенні, то 20 відсотків – за Україну, 20 – проти, а решта – байдужі.
Майор Володимир Мельник з Коломиї, який служить у м. Дружківці, звернувся до підприємця Б. Станіславського з проханням спорудити у військовій частині каплицю. Пан Богдан познайомив його з о. Василем, вони обговорили спільно, як реалізувати цю ідею. Адже відправляти літургію, приймати сповідь від кількохсот бійців у наметі, де по обидва боки нари, а на них автомати, кулемети, але жодного стола і стільця, не зовсім комфортно.
Священик каже, що багато підрозділів навіть після війни залишаються там на постійній основі, тому буде велика потреба в багатьох капеланах. А для капелана найважливіше – мати місце де служити. Отець радить зробити з десяток пересувних капличок у формі вагончиків із хрестом, які можна буде складати і розбирати на місцях, а возити тягачем. Отець налаштований на будівництво і проґрес, на підняття морального духу, тому допомога від західняків дуже доречна.
Війна і нові виклики
Як виникла «ДНР», ніхто з отців не перелякався, не здався і не залишив парафії. Більше того, були випадки, коли отець фактично змусив виїхати з окупованої території двох священиків. Йому стало відомо, що одного з отців розшукують. У другого дружина мала народжувати, тож хотілося, щоб і вона, і дитина почувалися безпечно. Але священики навіть під страхом смерті просили, щоб отець Василь дозволив їм виконати місію до кінця.
Шукали також о. Василя, але хто і чому – він не знає. Були чотири облави на нього: ходили по сусідах, шукали, розпитували. Священикові доводилося змінювати години богослужінь, кожного разу призначаючи новий час. Більше того, годину знало тільки обмежене коло парафіян.
Одного разу, коли отець проїжджав блок-пост, його витягнули з машини і, ймовірно, хотіли розстріляти. Як виявилося потім, телефонував хтось із немісцевих і розказав про бандерівця, що їздить і розмовляє українською. «Я поговорив тоді з ними по-чоловічому. Сказав: „Так, я західняк і бандерівець, якщо вам так краще. Але я побудував тут сім храмів і виростив чотирьох дітей. Збудував саме тут, а не десь у Карпатах, де будують ваші олігархи. Якщо хтось з вас зробив більше – стріляйте”». Після цих слів його відпустили і навіть перепросили.
Отець ніколи не їхав на передову в бронежилеті, ніколи не мав при собі зброї. Єдина його зброя, котра завжди з ним, – це святий хрест і віра в Бога. З ними він їде до військовослужбовців, проповідує, везе допомогу. Їздить завжди сам, бо ніким не хоче ризикувати. Раз уже вистрелили в його автомобіль, але він каже: «на щастя, маю добру реакцію, вдалося втекти». З того часу кожного разу їздить різними автомобілями, які позичає в друзів і знайомих. Бере не надто нові, щоб у разі пошкодження мати змогу віддати гроші за них. До речі, у Дебальцевому воював його син Олександр. І з ним теж трапилося диво. Він уцілів при звільненні Дзержинська, хоча з бронежилета витягли вісім куль.
Погляд на майбутність
«Після цього всього ми стали сильнішими. Ми вже бачили війну, розруху і жертви. Просто треба продовжувати працю», – говорить о. Василь. Він зауважує, що та частина Донецької області, де УГКЦ є хоч трохи розвинутою, зараз – під владою українців. Це є показовим і мало б стати сиґналом для Церкви загалом, що тут треба приділяти більше уваги. Він переконаний, що нині відродження українських церков на Донбасі мало б стати загальнонаціональним завданням. І молодим греко-католицьким священикам та семінаристам потрібно переглянути відношення до служіння на сході України.
Священик каже, що його інколи запитують про те, чому він не поїде звідти? Він відповідає, що раніше і справді хотілося повернутись додому. Але побачив, що він тут потрібний, тому залишився: «Ми не підемо звідси. Не пішли під час війни, не підемо тепер тим більше».
Отець В. Іванюк 28 жовтня 2015 р. отримав у Києві відзнаку Блаженнійшого священномученика Омеляна Ковча. Лауреатами премії 2015 р. є також Кшиштоф Становський (Польща), Уляна та Марко Супруни (Канада), «Друзі України» в Ізраїлі. ■
