Григорій Сподарик ■ ПОГЛЯДИ ■ 2011-06-23
“Волинь 1943 – найбільш складна сторінка в минулому Польщі та України” – це тема дискусії, організованої у Варшаві 26 травня Інститутом національної пам’яті (ІНП). Її учасниками були історик Ґжеґож Мотика, журналісти Анджей Таляґа, Рафал Зємкевич, Анна Лісецька та авторка публікацій про події на Волині Ева Сємашко. Одне зі значень терміну “дискусія” говорить про “змагання поглядів” з метою визначення найбільш правильного, тому можна сказати, що дискусія відбулася всього наполовину: відповідний погляд знайдено (а навіть кілька), проте замість “змагання” панувала рідко порушувана однодумність.
Організатор дискусії, який представляє серйозну державну установу, що має величезний вплив на громадську думку, усе ж таки повинен був подбати про більшу різноманітність. Виразно бракувало голосу хоча б одного з відомих українських істориків або експерта з питань польсько-українських відносин. Майже однобічний аналіз такого складного питання, як події на Волині 1943 р., нічого нового до розуміння проблеми не вніс. Згадана дискусія довела, що ІНП такої потреби радше не відчуває і зосереджується на “виношуванні” польської кривди і страждань, залишаючи водночас українській стороні єдину можливість: виступати в ролі жорстокого злочинця.
Одне з перших питань, яким зайнялися панелісти, стосувалося того, чи волинські події 1943 р., згідно з визначенням польського юриста Рафала Лемкіна, можна визнати геноцидом. Тут однодумність з’явилася вперше – і всі диспутанти згідно відзначали, що так. У цьому ґроні був і Ґ. Мотика – історик, відомий своїм виваженим підходом до польсько-українського минулого. Потім диспутанти знову погодилися з думкою, що операція з української сторони була цілеспрямованою і мала на меті витіснення польського населення з цього реґіону, за ціну навіть жорстоких убивств. На думку дослідників, навіть якщо на підтвердження цієї тези не можна знайти відповідних військо вих розпоряджень, то масштаб і наслідки операції свідчать саме про такі наміри.
Чергова проблема, яку винесено на обговорення, – це спроба оцінки поведінки в ті часи польської сторони, у тому числі Армії крайової. Якщо при характеристиці дій української сторони домінувала серед дослідників різкість поглядів і сумнівів не було, то тут вони говорили майже виключно про самооборону і про те, що вбивства поляками українців – це відповідь на жорстокість останніх. “Відплата – це реакція на операцію”, – стверджувала Е. Сємашко, додаючи, що поляки стріляли лише в тих, хто мав намір атакувати, однак, оскільки боротьба проходила в населених пунктах, то й траплялися жертви серед мирного населення: “Коли влаштовується відплата в таких умовах, то як відрізнити тих, що різали, від тих, що не брали в цьому участі?” – це чергові слова Е. Сємашко.
Диспутанти обговорили й те, яке місце повинні зайняти волинські питання в сучасній польській політиці – внутрішній та зовнішній. А. Лісецька зазначала, що термін “геноцид” конче треба занести в підручники. Її колеґа за професією, А. Таляґа констатував, що тепер у зовнішній політиці Польща не зможе нічого виграти волинською трагедією, бо над Дніпром керує команда, яка не визнає героями ані Української повстанської армії, ані Організації українських націоналістів. Про сучасну Україну згадала й Е. Сємашко. За її словами, є на сході цієї країни сили, яким належить присвятити більше уваги, бо це “вартісні українські середовища”, які критикують діяльність УПА. Голос із залу звернув їй увагу, що саме тут Польща повинна якраз продемонструвати велику обережність, бо середовища, на які посилається Е. Сємашко, – це знаряддя Кремля, який вже віддавна ставить перешкоди в налагодженні польсько-українських відносин.
Добре було б, якби ІНП, влаштовуючи чергові дискусії, подбав про більший баланс між диспутантами. Адже справи, які викликають збудження Р. Зємкевича, тобто вбивство в ті часи невинних поляків, чи проблеми з дозволами на спорудження польських пам’ятників в Україні, що спричинює його нарікання, – це не єдині картини, з яких складається краєвид минулого. Доля українців у ІІ Речі Посполитій, руйнування церков, українські жертви Сагриня, Павлокоми, Терки – про це в стінах серйозної державної установи над Віслою також хтось мав би заговорити. Водночас, може варто було б ширше задуматися в цьому колі й над терміном “геноцид”? Адже, якщо однією з його ознак є “цільове винищення всього або частини народу”, то може не лише українці 1943 р., але й поляки 1947 р. забруднили своє сумління… Звичайно, однаково оцінювати ці події не можна, проте зосереджуватися лише й виключно на одному аспекті або відрізку минулого – також не годиться.
На мою думку, термін “дискусія” для заходу, який улаштував ІНП, не відповідний, бо диспутанти спромоглися всього-на-всього на висвітлення більш чи менш суперечливих фактів і їхніх інтерпретацій, в однаковому для всіх “польсько-виправдальному” дусі. Безсумнівно, тут на пальму першості заслуговує передусім Е. Сємашко, дуже близько за нею духом – Зємкевич та Лісецька. Проте від державної установи (варто це вкотре пригадати), якою є ІНП, можна було б очікувати, що хоч на мить запровадить дискусію туди, де її учасники спробують пошукати відповіді на запитання – чому до такого горя 1943 р. дійшло? Тоді може пролунали б слова про те, що поляки ні на мить не сумнівалися, що Волинь чи Галичина після ІІ Світової війни при вреґулюванні територіальних справ повернуться саме їм, і тому, наприклад, не визнавали українських аспірацій до цієї землі. В історичній літературі прямо говориться, що так само українська, як і польська сторони перед закінченням війни хотіли нейтралізувати претендента на встановлення влади на спірній території, а виконавців такої ідеї – УПА з одного боку і АК з другого – відверто підтримувало місцеве населення, що мало не останнє значення для жорстоких і кривавих результатів конфлікту. Про відозву ОУН з травня 1943 р. до поляків, щоб не співпрацювали з німецькою адміністрацією та поліцією, також ніхто в рамках дискусії не говорив. Яка-небудь “нюансованість” принципово зменшувалася, щоб, мабуть, випадково не порушити однодумності щодо “геноциду” або навіть “голокосту”, як намагався називати події 1943 р., ведучи дискусію, історик з ІНП Ян Жарин.
У висновках, надрукованих у книжці “Українська повстанська армія і Армія крайова”, український історик Ігор Ілюшин відзначає: “(…) сьогодні нерідко доводиться замислюватися над питанням, чи зможуть коли-небудь ті, хто формує громадську думку (політики, журналісти, науковці), подолати в собі звичку при оцінюванні історичного минулого кидатися з одного боку в інший: від його очорнення до ідеалізації або навпаки”. Дискусія на тему Волині показує, що дилеми І. Ілюшина, принаймні на рівні польського ІНП, залишаються актуальними.
“Наше слово” №26, 26 червня 2011 року
