Про українсько-польське протистояння під час Другої світової війни, яке увійшло в польську історію під назвою “Волинська різанина”, за останні двадцять років написано багато книжок, підготовлено чимало журнальних і газетних публікацій, телепередач, фільмів. Мимоволі постає питання: а чи можна йти вперед з постійно повернутою назад головою? Говорити про перспективи і водночас ятрити душу, сипати сіль на рани, які, правди ніде діти, кровоточать з тієї тривожної воєнної пори.

Кровоточать в українців і поляків. Нам усім завдає болю час, в якому нас не було. За перо, мікрофон, щоб розповісти про своє ставлення до цієї трагедії, вже беруться не лише діти потерпілих з обох сторін, а й онуки та правнуки… Чи може бути об’єктивною розповідь таких авторів?
Жертви, які були нечуваними з обох сторін – як говорив академік з Києва Микола Жулинський – треба поминати в скорботі, але не у гніві і проклятті. Звісно, ми повинні разом з’ясовувати весь комплекс питань, які нагромадилися в нашому спільному минулому. Хочемо ми того чи ні, а вони вибухають своєрідними мінами непорозумінь і взаємних звинувачень, невиправданих претензій один до одного. У тодішньому протистоянні гинули безневинно і поляки, і українці, і євреї, і чехи. Чи маємо ми вже право, чи накопичили достатньо підстав, щоб визнати вбивства з обох сторін геноцидом, що тягне далекосяжні міжнародно-правові і моральні наслідки? Хіба це та дорога, що мала би вести до примирення в ім’я співпраці в об’єднаній Європі?
Масове кровопролиття почалося в липні 1943 року, і саме в Любомльському повіті на Волині, поблизу річки Бугу. За твердженнями польських авторів – почали українці. Підрозділи УПА, залучивши окремих несвідомих українців-селян, стали оточувати польські поселення й знищувати мирних людей поголовно. Тримаю в руках ще одне, найновіше видання про волинську трагедію 1943-1944 років – “Ostrówki. Wołyńskie ludobójstwo”. Її автор – Леон Попек, історик, співробітник Люблинського відділу Інституту національної пам’яті. Це велика за обсягом праця, багато ілюстрована історичними й сучасними світлинами про людей, які жили колись в Острівках, Волі-Островецькій, і які тут загинули 1943-го. Книжка складається якби з двох частин – перша розповідає про зародження сіл, їхній побут до початку війни. А друга – звіти, повідомлення тих, хто врятувався від смерті. Багатьох очевидців уже нема, відійшли за межу життя. Коли саме занотовувалися їхні свідчення, автор не подає. Добре слово все ж таки звучить, але на адресу нинішньої української влади – за “конкретну допомогу, сприяння місцевої влади польським ініціативам”.
Оцінювати ті сумні події з одної точки зору не можна. Не взаємні звинувачення потрібні нам сьогодні, не розбурхані ностальгічними нотатками емоції. Мусимо дивитися вперед, нехай навіть і гірка пам’ять стимулює нас – українців і поляків – до пошуку нового рівня відкритості, усвідомлення історичної правди й примирення. Повторю ще раз: те, що творилося на Волині, – то великий злочин, незалежно від того, якими мотивами керований. Правду про жертви мусимо знати, розповідати, але не мститися, не культивувати ненависть до сусіда, не ятрити рани повсякчасним озиранням у минуле. Ця історична пам’ять стає болячою не лише для поляків, біль завдає вона і нам. Схилімо голови перед світлою пам’яттю українців і поляків, які стали жертвами міжнаціонального конфлікту.