Богдан Гук ■ ГРОМАДА ■ №49, 2014-12-07
Пригадую собі, як пан Володимир одного разу під час розмови відзначав, що він ні по батькові, ні по матері не має українського родоводу, а ось його біографія – яка ж українська. І греко-католицька. У той час, коли він дозрівав, у Перемишлі структура українства була ще настільки густа й потужна, що давала можливість зростати не стільки в дусі опозиційності до польського римо-католицтва, але, якоюсь мірою, в одному з трьох (бо тут додається і жидівський) паралельних світів Перемищини.
Отож, довоєнна початкова школа ім. о. Маркіяна Шашкевича та окупаційна українська гімназія в Ярославі. Бажання навчатися в духовній семінарії та ув’язнення в польському концентраційному таборі в Явожні. Відтак заслання на західні землі Польщі й повернення 1956 р. до Перемишля після того, як, закінчивши латинську духовну семінарію, не отримав свячень, бо не хотів змінити обряду з греко-католицького на інший.
У Перемишлі ще в 50-ті рр. В. Пайташ поділив своє життя на дві половини: Церква та Громада. Черговість, однак, була саме така: насамперед Греко-католицька церква, а потім – українська громада. Тут заснував церковний хор, що згодом як «Горі серця» стає катедральним. І кожного дня понад 50 років бере участь у богослужіннях, пише літургійний пісенник, який потім у двох книгах появився як «Горі серця» (Перемишль 1996, 2006). Нарешті за велику працю та беззастережну відданість Церкві Бенедикт XVI надає йому папську відзнаку «Pro Ecclesia еt Pontifice».
У рамках УСКТ він працював у Народному домі як культурно-освітній працівник до 1968 р., коли йому незаслужено «подякували» за працю. У 1957–1968 рр. навчав молодь музики, створив гурток мандоліністів і бандуристів. Вів бібліотеку, проте його велика пристрасть – це театр. Був першою постаттю фестивалю драмгуртків. Наслідком перебування в концентраційному таборі була поступова утрата зору, та все ж він зумів поставити численні п’єси, а вкінці написати власну. Стала нею театральна вистава «Перемишль – відгомін віків», з якою відвідав навіть Київ.
Протягом багатьох років не лише одне «Наше слово» рясніло його статтями на культурні й суспільні теми. Завдяки феноменальній працездатності, в одну книгу зібрав свої статті й видав «Перемишль – відгомін минулого (спогади)» (Перемишль, 2011). Коло його зацікавлень – широке: від сучасних проблем сім’ї до біограми Теофіля та Омеляна Кормошів, від корони Данила до тризуба, від спогадів про першого голову УСКТ Костянтина Лащука до командира УПА Івана Шпонтака «Залізняка»…
Володів унікальною пам’яттю та прекрасною усмішкою. Без його порад важко уявити собі відновлення української історичної пам’яті Перемишля. Вимогливий до всього, що стосувалося парафіяльного чи громадського життя. Прискіпливий до деталей у Народному домі так само, як до мовного етикету. Ожив, коли відновило своє існування Товариство «Український народний дім», через деякий час був його головою, а відтак – почесним головою. Робив заходи, щоби повернувся будинок у власність якраз цієї організації.
Належав до кола великих сучасників: отців Василя Гриника, Степана Дзюбини та інших, до тих, хто виріс біля владики Йосафата Коциловського. Звідки сам черпав життєву силу? З селянського родоводу, з духовної дисципліни, зі знання минулого та безконечної віри, що кожний день, коли вистукував «сліпою» палицею дорогу до церкви та Народного дому, мав сенс. ■
