Після прожитих на світі 80-ти років написав Володимир Пайташ і 2011 р. видав книжку про себе з Перемишлем у тлі. Автор – відомий культурно-освітній та громадський діяч, творець і багатолітній дириґент хору “Горі серця”, в’язень Явожна. Його остання праця називається “Перемишль – відгомін минулого (спогади)”; це – повторення назви історичної вистави у 15 діях (приуроченої до тисячоліття хрещення Руси-України), яку В. Пайташ написав у публіцистичному жанрі, а поставив її перемиський театральний гурток під його керуванням (с. 206-233).

Книжка складається з 9 розділів зі вступним словом проф. Миколи Зимомрі та з післясловом самого автора.
Видання є своєрідним підсумком життя й діяльності В. Пайташа. Починається від дитинства і шкільних років. Далі описані роки совєтської та німецької окупації, виселення й ув’язнення в концтаборі в Явожні. Говориться про університетські теологічні студії, діяльну і творчу службу церковній українській культурі як важливій частині народного життя-буття українців у нелегкі часи ПНР (пол. PRL). У публікації прочитаємо розповіді автора про себе на тлі перемиського життя, розповіді інших людей про діяльність В. Пайташа, оцінки його громадської активності, в тому числі римовані, віршовані твори на його честь (наприклад, вірш Івана Шелюка, написаний 1977 р., який поміщено навіть на обкладинці); тематичні статті про важливі питання розвитку української культури після ІІ Світової війни з особливим зверненням уваги на Перемишль, назва якого видніє в заголовку книжки.
В. Пайташ народився 1927 р. на передмісті Перемишля, що звалося Перекопане, у сім’ї Степана й Емілії (з дому Кальтбурн). Перед початком ІІ Світової війни він вчився в початковій школі ім. М. Шашкевича в Перемишлі, а згодом – у гімназії в Ярославі і в малій духовній семінарії, де 1945 р. склав іспит на атестат зрілості. Намагався вступити на богословські студії в римо-католицькій Духовній семінарії м. Перемишля, але тоді греко-католицьке життя підлягало вже повній ліквідації, і не прийняли В. Пайташа, бо він, як заявив ректор семінарії, – “українець греко-католик і з цієї причини Духовна семінарія контролювалася б державною владою” (с. 17). Арештували його 1947 р. і запроторили в концтабір у Явожні, а після звільнення 1948 р. він подався до Кошалінського воєвідства, куди були виселені його батьки.
В. Пайташ мріяв стати священиком свого обряду, що тоді не могло здійснитися. Його теологічні студії в римо-католицьких семінаріях у Ґнезні, Познані та Ґожові тривали майже 7 років, але як греко-католик, що не схотів змінити обряду на західний, не міг бути висвяченим на священика. Цій проблемі автор присвятив один підрозділ під назвою “Моя дорога до священства” (с. 25-44) з вельми цікавими деталями, які характеризують римо-католицьких духовних не зовсім позитивно. Досвід і знання, винесені з духовних семінарій, пригодилися В. Пайташеві у служінні нашій Церкві, яка переживала свою недолю, протягом дальшого його зрілого життя.
Саме 1956 р. державна і партійна влада ПНР дозволила українцям у Польщі організуватися й діяти в Українському суспільно-культурному товаристві. Тоді пан Володимир повернувся до Перемишля і розпочав свою суспільно-культурну діяльність у структурах УСКТ, яке знайшло притулок у будинку Українського народного дому. Він трудився передусім задля церковної справи, адже поволі УГКЦ почала відроджуватися, а державна й церковна влада дозволяла відправляти греко-католицькі богослужіння навіть у Перемишлі. Тоді він організував і став дириґентом церковного хору “Горі серця”, яким керує донині – уже понад півстоліття, про що інформує детально у розділі “Служба Господу Богу через працю у своїй Церкві” (с. 249-293). В. Пайташ 1974 р. почав працю над виготовленням літургійного співаника, який мав бути присвячений таким знаменним народно-церковним ювілеям, як тисячоліття хрещення Руси-України, 400-ліття Берестейської унії та 300-ліття унії Перемиської єпархії з Римом, про що маємо детальну інформацію в розділі “Видавнича й публіцистична діяльність” (с. 293-304). Високо оцінив “Літургійний співаник” патріарх УГКЦ, верховний архиєпископ києво-галицький Любомир Гузар у листі від 13 червні 2009 р.: “Два томи співаника “Горі серця” нарешті щасливо дійшли до моїх рук. Сердечне Вам спасибі. […] Мушу щиро сказати, що на перший погляд мене трохи збентежила різнорідність матеріалів у цих двох томах, але застановившись, я вдячний Вам, що зберегли для нашої музичної літератури стільки різних елементів, які знані, поширені, але, не будучи зафіксовані, могли б легко чи цілком пропасти або впасти жертвою різних неавторизованих і неправильних поправок. Тому через це Вам спасибі” (с. 302).
Співаник – це головне видання, особлива “книга життя” В. Пайташа, але він займався також публіцистикою на різні теми (статті або передруковані до цього збірника з попередніх публікацій у часописах, або публікуються вперше). Це матеріал на релігійно-церковну тематику, а саме: “Наслідування Ісуса Христа в моєму житті” (2009 р., про відомий твір св. Томи Кемпійського, с. 78-81); “Зустріч з Євхаристійним Ісусом” (2005 р., про св. причастя та літургію, с. 81-86); “Голос до дискусії в еклезіальних справах” (2007 р., найрізноманітніші думки щодо нашого релігійно-церковного життя, релігійних практик, с. 93-114); “Вагомість Хрещення для народу і держави” (роздуми про єдність українських християн, с. 128-129); “Про назву вул. ім. М. Шашкевича в Перемишлі та польських вулиць у Львові” (с. 342-353) і багато інших. Статті на історичні теми, наприклад, цікаві розповіді про корону короля Данила (с. 304-308), про тризуб, який повинен мати, на думку автора, хрест у центральній його частині (у цій справі писав він також 2009 р. до президента України й до інших важливих людей та установ в Україні, с. 315-316), короткий нарис “Від панщини до колгоспу” (с. 134-136) тощо.
Привернула мою увагу стаття про наші зустрічні привітання: “чесць” чи “гаразд” (с. 319-324) зі спробою пояснити історичний сенс різних привітальних слів при зустрічі людей, з чого автор рекомендує “гаразд”, яке було за нашої з ним молодості найбільш поширене серед освічених молодих українців.
Частина статей В. Пайташа стосується згадок і споминів про окремих людей, з якими він мав зв’язок, а саме про однокласників, що загинули під час ІІ Світової війни (с. 23-24), про поета І. Шелюка, який написав вірш (думу) про Пайташа, на що сам автор, як він пише, відреаґував скромними словами: “Мені цієї слави не треба, я не герой, а просто людина, яка відважно працює з дітьми й молоддю над поширенням української пісні й музики” (с. 290); про першого голову УСКТ Костянтина Лащука (с. 327-328); про Івана Шпонтака “Залізняка” (с. 328-330); теплі спомини про своїх батьків, яким присвятив автор цю книжку з відповідною ноткою на титульній сторінці.
У публікації поміщено осібні статті інших авторів на відповідні в деяких розділах теми, в тому числі есей Катерини Козак “Вагомість анафори в божественній літургії” (2007 р., с. 86-89), про д-ра Теофіля Кормоша та о. Омеляна Кормоша – керманичів і активних діячів Українського народного дому в Перемишлі (с. 157-160), передрук двох статей о. Василя Зінька ЧСВВ “Ставати на коліна” і “Чи серце Христове не наше?” з журналу “Світло” 1994 і 2001 рр. (с. 90-92) й інформація Романа Андруховича “Перемиський театр у Кракові” (передрук з “Нашого слова”, с. 234-236).
Тут надруковано також матеріали з нагоди деяких культурних заходів (які оцінюють діяльність В. Пайташа), а особливо присвячені до 80-ліття його життя – прозою і віршами. Він і сам пише про себе. Важко було б тут назвати всі теми статей і матеріалів, які читаємо в цьому виданні у дещо бароковому стилі, як і перерахувати поміщені фотографії різного характеру.
Пильний читач знайде важливі моменти з післявоєнної історії Перемишля і його жителів, а в першу чергу дізнається про самого автора, видатного перемишлянина, культурно-освітнього й церковного діяча, який усе своє працьовите життя присвятив рідному місту тоді, коли роки життя автора проходили в невідомій досі швидкості основних змін, несприятливих розвиткові української культури княжого Перемишля, у якому щораз міцніше жевріє українство й українська творча культура завдяки подвижницькій і нескореній праці таких людей, як головний герой обговорюваної книжки – В. Пайташ. Йому бажаємо дальших успіхів у діяльності на більшу славу Перемишля.

“Наше слово” №7, 12 лютого 2012 року {moscomment}