■ ПОДІЇ ■ 2010-04-14
Велика втрата для українсько-польських відносин
{mosimage}Мацей Плажинський
“Після багатьох років комунізму успадкували ми людські трагедії, у тому числі лемків. Обов’язком нашим є дискутувати, рекомпенсувати втрати моральні й матеріальні”, – говорив маршалок Сейму РП Мацей Плажинський 1998 р. під час Лемківської ватри в Ждині. Він був присутнім не тільки на Фестивалі української культури чи на Лемківській ватрі в Ждині, але й на новорічних зустрічах, які організовувалися й проходили в греко -католицькій церкві оо. василіан на вул. Медовій у Варшаві чи в православного митрополита Польщі.
– Можливо, він безпосередньо цим не займався у своїй політичній діяльності, але, звичайно, цікавився проблемами нашої громади, – згадує Мирослав Чех, колишній депутат польського Сейму ІІ та ІІІ скликання. – Ми зустрічалися дуже часто на коаліційних зустрічах щопонеділка і, звичайно, мали нагоду поговорити.
Хоча Мацей Плажинський не був людиною золотоустою, якій слова самі ллються, непросто йому було виражати свої почуття, проте він безперечно був людиною емоційною, яка керувалася своїми принципами. Головуючи в Сеймі РП, дуже добре ставився до закону про меншини і його схвалював. Був добре зорієнтованим і прихильним до нас, тому коли під час різних зустрічей виносилися українські питання, – проблема Явожна, проблема реприватизації майна, – він говорив про це. “Знав, що таке операція “Вісла”, знав про наше розпорошення і пов’язані з цим проблеми, специфіку нашої громади”, – говорить М. Чех.
М. Плажинський як політичний діяч був добре відомий на Помор’ї, був членом Кашубсько-поморського об’єднання, його чудово знали й підтримували. Як підкреслює М. Чех, “був відкритий до меншин, у тому числі й нашої”. (пл)
{mosimage}Єжи Шмайдзинський
Єжи Шмайдзинський – колишній міністр оборони Польщі, віце-маршалок Сейму, депутат Союзу лівих демократів, один із найвідоміших політиків Нижньої Сілезії. Політик, але передусім щира, доброзичлива людина. Так згадують Шмайдзинського ті, хто його знав.
Мав багато друзів у різних середовищах, також серед української громади. “Можна було зустріти його на наших заходах і в Лігниці, і у Громадці. Не тільки приїжджав до нас, але і допомагав”, – згадує голова Лігницького відділу ОУП Юрій Павліщи. Шмайдзинський був з українською громадою в серпні 2007 р. на відкритті пропам’ятної дошки, присвяченої 60-м роковинам акції “Вісла”, яку відкрито в місцевому Комплексі загальноосвітніх шкіл. “Символи примирення – це тільки початок дороги до моральної компенсації, як і кожної іншої. Надіюся, що спільна пам’ять дозволить будувати краще майбутнє”, – так казав Шмайдзинський. “Жаль такої людини, такого нормального політика” – каже Павліщи. (єв)
{mosimage}Себастіан Карпінюк
Депутата Себастіана Карпінюка згадує Роман Білас – голова Кошалінського відділу ОУП та діяч Громадянської платформи:
Наше знайомство тривало більше десяти років – ми зустрілися ще в рядах Унії свободи, де я починав свою політичну діяльність, а він на той час був уже депутатом міської ради в Колобжеґу. Спільно протягом цього часу ми діяли у воєвідському управлінні товариства “Молоді демократи”. Потім я допомагав у його виборчій кампанії. Про Себастіана Карпінюка завжди говорили “працьовитий фахівець”, а деякі навіть жартували, що, мовляв, увімкнувши радіо або телебачення можна побачити, де він зараз є і де можна з ним домовитися на зустріч. Що важливо: він не відмовлявся зустрітися навіть тоді, коли був максимально зайнятий, лише відправляв смс повідомлення з інформацією, що трохи вільного часу матиме десь біля 10-11 години ночі.
Також ми завжди могли розраховувати на його присутність при українських справах – від акції підтримки помаранчевої революції до освячення церкви чи пам’ятного знака жертвам акції “Вісла”.
Його прадід був українцем і він мав свідомість такої ідентичності своїх предків, а з огляду на прізвище та відкритий підхід до наших справ мав багатьох прихильників та виборців у місцевому українському середовищі. Тоді, коли він був одним із тих людей місцевої Громадянської платформи, які приймали рішення, за його підтримки вдалося створити в Західнопоморському воєвідстві спеціальний фонд на потреби національних меншин.
Наступного дня після трагедії увечері представники нашої партії та кілька тисяч людей зібралися на молитву за упокій душі Себастіана Карпінюка – так ми прощалися із нашим другом.
Був педантичний, добре організований і… популярний з огляду на ряд “крилатих висловів”, як той про правду: “Правда є лише одна і правда завжди лежить там, де лежить” – мав колись сказати в радіопередачі “Трійки”.
Завжди сідав біля вікна… боявся літаків і кожного польоту. (гс)
{mosimage}Януш Куртика
За головування в ІНП Куртики відбулося кілька важливих українських подій у історії цієї установи. Він сам відвідав Україну в червні 2006 р., зокрема, взяв участь у презентації щойно виданого ІНП збірника документів “Акція Вісла 1947”. У 2009 р. започаткував співпрацю з Архівом Служби безпеки України щодо обміну документами.
Покійний мав тривалі та активні контакти з Перемишлем. Читав лекції з історії у Державній вищій східноєвропейській школі, був членом перемиського Товариства прихильників науки.
Познайомивсь я з Покійником під час наукової конференції про акцію “Вісла”, організованої ІНП у квітні 2002 р. у Красичині під Перемишлем. Після 2005 р. двічі мав я приємність розмовляти з ним як надзвичайно милим співбесідником у експресі Краків Варшава. Нарікав він на своє та інших незнання історії УПА та ОУН, казав, що відчуває потребу довідатися про них більше, оскільки цього вимагають українці-громадяни Польщі, а також паралелі в історії польського антикомуністичного руху з рухом українським. Не погоджувався на роль ІНП як постачальника матеріалів проти ОУН та УПА для РОПБіМ. Відзначав, що його установу буде важко втягнути у “гру покійниками”. Слова дотримав.
Українська діяльність ІНП у каденцію Я. Куртики відбувалася спокійно, дослідження та публікації їхніх результатів йшли безперервно, двері Інституту були відкриті як для друзів т.зв. “українського націоналізму”, так і для його недругів. Спокійна постава ІНП протягом 2005-2010 рр. на українській лінії чи не все завдячувала поставі саме Януша Куртики, який шукав порозуміння, ні разу як голова ІНП не виступав він з антиукраїнськими заявами. Його загибель – це важка втрата для вільного від політизації вивчення українсько -польських відносин. Відійшла Добра Людина та Приятель України. (бг)
{mosimage}Анджей Пжевозник
З Анджеєм Пжевозником Об’єднання українців у Польщі мало справу не один раз. Чесно кажучи, бували між ОУП і Ґенеральним секретарем РОПБіМ принципові розходження щодо процедур встановлення пам’ятників українцям, які загинули на території Польщі, також щодо ставлення до нас як до громадян з боку відомства, роботою якого керував він безперервно з вересня 1992 р. Проте у контексті трагедії під Смоленськом наші спори й протистояння – це вже історія. Виходячи з об’єктивних міркувань, слід віддати належне: честь і шану Анджеєві Пшевознику як державному чиновнику, якому довелося займатися непростими питаннями.
Навколо українських місць пам’яті на території сучасної Польщі роками наростали емоції й політичні пристрасті, однак він все ж таки зумів довести до завершення частину розпочатих справ, зумів у 1990-ті рр. переконати органи влади й місцеві польські громади вирішити питання українських місць пам’яті. Так було у випадку відновлення могил воїнів УНР в Каліші та Кракові, увічнення жертв концтабору Явожно, ексгумації воїнів УПА, похоронених
у Бірчі, леґалізації увічнення у Монастирі.
Він завжди намагався бути державником у питаннях, якими займався. А. Пжевозник обстоював з великою активністю те, у що вірив і що йому доручено робити.
Неодноразово з українських уст доводилося чути: “нам би такого Пшевозника” – ці слова були виявом найвищого визнання для його працьовитості, якостей як людини справи, у яку він вірив, якій присвятив свої емоції, а в кінцевому результаті – … життя. (пт)
{mosimage}о. Мирон Ходаковський
Преосвященний Мирон Ходаковський народився 21 жовтня 1957 в Білостоці. Від 1976 р. навчався у Вищій духовній семінарії в Яблочині, а 15 лютого 1979 р. прийняв свячення з рук митрополита Василя. На початку листопада 1979 р. приймає чернечі обіти “малої схими”. У 1981 р. був призначений настоятелем монастиря у Яблочині. У 1990 р. піднесений у сан архімандрита. У 1993-1995 рр. виконував обов’язки духовного опікуна Православного братства св.. Кирила і Мефодія. В 1998 р. відбулася його хіротонія на Хайнівського єпископа. Президент Польщі Александер Кваснєвський удостоїв єпископа Мирона звання генерала бригади. У 2003 р. став він доктором богослов’я християнської Богословської академії у Варшаві по спеціальності Історія Церкви. 10 травня 2008 р. у військовій парафії в Білій- Підлясці митрополит Варшавський і всієї Польщі Сава виніс єпископа Мирона до гідності архієпископа.
Безсумнівно, архієпископ доктор генерал бригади Мирон був людиною глибокої віри. У своїх як державних, так і приватних виступах завжди рішуче підкреслював силу Божого благословення, яка перетворює світ, перетворюючи водночас і кожного з нас. Він часто згадував, що це через непохитну нашу віру в Божественне Провидіння відновлено 1 січня 1994 р. Православний ординаріат Війська польського, скасований комуністичною владою після Другої світової війни.
З великим ентузіазмом і особистою заанґажованістю, рисами так характерними для архієпископа Мирона, відвідував він польські війська у віддалених і небезпечних місіях у всьому світі. Скрізь, де він був, приносив молитву і Добру Новину. Православні воїни, які служать у польських збройних силах, часто є різних національностей, тому архієпископ Мирон завжди намагався говорити з ними їхніми рідними мовами – українською чи білоруською. Увінчанням його важкої праці у напрямку спорудження Православної військової кафедри Польського війська у Варшаві мало бути вмурування наріжного каменя під цю святиню – та не встиг його освятити. Будучи відкритим на екуменічну співпрацю всіх Церков і релігійних об’єднань, учив нас толерантності до інших релігій та інших народів.
Цього пам`ятного і трагічного дня, будучи в останній з незліченних пастирських подорожей, архієпископ Мирон вилетів у Катинь – місце трагічного злочину, щоб помолитися за безневинні жертви, віддати честь невинно убитим, щоб підтримувати їхні сім’ї. Архієпископ Мирон загинув у Страсну Суботу – в день, коли двері кожної православної церкви стоять відкриті навстіж. Віримо, що Всесильний Господь відкрив навстіж браму Царства Небесного для архієпископа Мирона і тих усіх, які загинули в авіакатастрофі.
Вічная пам`ять, Владико!
о. проф. Мар`ян БЕНДЗА
Канцлер Православного ординаріату ВП
{mosimage}о. Роман Інджейчик
Минулого року, цьогоріч, а також 2007 р. у 60-ті роковини акції “Вісла”, у каплиці Президентського палацу проходили спільні молитви.
– Ці спільні молитви, в інтенції польсько-українського примирення та співпраці, на яких був присутнім не тільки я, але, бувало, і наш митрополит, – це без сумніву заслуга саме о. Романа Інджейчика, – наголошує о. Петро Кушка з греко- католицької парафії у Варшаві. – Те, що ми, греко- католики, могли там перебувати – приписую о. Романові.
Запрошення взяти участь у спільній молитві приходили безпосередньо з Канцелярії президента. Однак, як говорить о. Кушка, “квітка виростає з цибулинки”, а ця ініціатива бере початок від старань польського духовного. Він також запрошував греко -католицьких отців на Служби Божі, які правилися за участі католицьких священиків усіх обрядів.
– Під час зустрічей він був ввічливий, не говорив багато, а як сказав – то виважено, щиро й акуратно, – згадує о. П. Кушка.
Отець Р. Інджейчик не дочекався, щоб спільно з нами помолитися у варшавській греко -католицькій парафії. (пл)
{mosimage}Войцех Любінський
Полковник д -р габ. Войцех Любінський – лікар Президента і матері Марії Качинської у Військовому медичному інституті. Був заступником командира ВМІ та прес-секретарем інституту. Залишиться в нашій пам’яті насамперед як людина високогуманна, до хворих ставився з великою сердечністю і професіоналізмом.
Саме до нього мала щастя потрапити 20-літня Оксана Проць з України, яка в листопаді 2008 р. зазнала опіків на 75% шкіри – опікувався нею надзвичайно, давав надію на вилікування. Коли кілька разів у день заходив в її лікарняну палату, сам казав, що цей її усміх, мимо страждання, зробить чудо. І так сталося – Оксана вижила і 24 квітня виходить заміж у Дрогобичі.
Нас із Фонду “Проксенос”, які опікувалися і займалися збиранням грошей на лікування дівчини, заспокоював, що він не питає про гроші, тільки лікує пацієнта.
Залишив дружину і двоє маленьких дітей. (НК)
“Наше слово” №16, 18 квітня 2010 року {moscomment}
