Юлія Боєчко ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №28, 2016-07-10
Софія Федина – голова Світової федерації українських лемківських об’єднань – говорить про працю на благо лемків і про волонтерство.
Уже три роки поспіль Ви не святкуєте день свого народження… Чим були наповнені ці дні в останні три роки?
Я дуже глибоко переживаю всі події останніх двох років в Україні. На мою думку, ненормально безперервно «фестивалити» й веселитися на широку ногу, коли в країні іде війна. На жаль, це далеко не всі розуміють… А щодо конкретної дати мого народження. Все просто. 18 лютого 2014 р. розпочалися розстріли на Майдані. 18 лютого 2015 р. – Дебальцівський котел. Цього року, слава Богу, без масових трагедій, але в мене перед очима кадри з Майдану, з війни… Тому цього року вирішила також не робити святкувань, а подарунок самій собі зробити у вигляді пісні «Лист»… Пісня була просто про любов, але мої хлопці в АТО одразу її «обатошнили» й радо слухають тепер і пересилають один одному. Розказують, що це пісня про те, як дівчина бійцеві пише листа, чекаючи його з війни…
Якщо ж говорити про останні роки мого життя, то я живу боротьбою. До Майдану було багато планів і задумів як у творчій, так і громадській праці, проте все скориґували події в Україні. Я з першого дня вийшла на Майдан, а за два дні стала голосом Євромайдану у Львові, на сцені якого й відпрацювала майже два місяці. Це була каторжна, але і неймовірно цікава пора. Тоді дуже чітко вирізнилися справжні друзі та вороги, було чітке усвідомлення, які пріоритети і що робити.
Пізніше ми з дівчатами створили «Дівочу сотню», яка спочатку займалася збором і розповсюдженням потрібної інформації, як наприклад, хто готовий стати донором, де поселити біженців зі сходу. Після трагічних подій на Майдані ми вирішили опікуватися пораненими майданівцями у лікарнях Львова. А коли почалася війна, я стала волонтером АТО. Це триває і досі.
Пані Софіє, коли і з чого почалася співпраця з бійцями АТО?
Все почалося в перші дні війни, у березні 2014 р. Тоді до мене звернулися бійці Повітряних військ з проханням допомогти закупити акумулятори, карбюратори і матраци. На моє запитання, де я маю взяти гроші, вони попросили звернутися до людей. казали, що мене знають як голос Львівського майдану, тому люди мене почують. Мали рацію, громада мене почула. І так почалася моя праця для війська, яка й надалі активно триває. Крім збирання коштів, пошуку і закупівлі речей, відправок на схід, за ці два роки я зробила кілька великих волонтерських концертних турів по Канаді й Америці.
У мене під опікою – в середньому 300–350 бійців, які належать до різних підрозділів та родів військ. Я навіть жартую, що маю можливість укомплектувати своє персональне військо. Я також опікуюся родиною лемків, які колись були депортовані на Луганщину, а тепер перебувають у Львові, у той час, як чоловіки з цієї родини на сході захищають Україну. Вони мені всі, як рідні.
У мене в хаті постійний склад, щотижня збираю і відсилаю посилки. Мене питають, чи я не втомилася за ці два роки. Багато хто дорікає, що не роблю якихось інших справ. Але я чітко усвідомлюю, що в моїй країні йде війна, і я своїми діями мушу підтримувати бійців, щоб вони могли захищати наш мир і спокій. І це є в пріоритеті!
А нещодавно я нарешті вперше сама поїхала в зону АТО. Раніше мої підопічні бійці не пускали, казали, що мені там не місце… Тепер вони там, на сході, співають мої пісні, чекають приїзду й обіцяють мене оберігати. І там на передовій, на самому «нулі», де починаються блокпости окупантів, знову стає чітким усвідомлення того, що зараз треба перемагати у війні. А для цього треба, з одного боку, підтримувати наших бійців, ґарантувати їм надійний тил, з другого боку, протистояти внутрішньому ворогові – корупції, зраді, розкраданню, байдужості на мирних територіях.
Розкажіть про виступи на яворівському полігоні для солдатів строкової служби зі всієї України.
За час війни навіть важко підрахувати, скільки я відспівала концертів для бійців у шпиталях, військових частинах і на полігоні. Я люблю співати для воїнів. У моєму репертуарі є багато пісень нашої боротьби. Зараз я працюю над своїм п’ятим альбомом «А я живий». У ньому пісні про бійців, для бійців, а деякі з них навіть написані у співавторстві з бійцями. Пісні, породжені новітньою війною, я пишу для того, щоб дати хлопцям більше сили і наснаги вистояти в боротьбі. Головне, бути з бійцями максимально щирою, тоді вони чують і, як губка, вбирають в себе пісні, розповіді, спілкування. Тоді й самі відкривають душу… В мене тепер десь півтори тисячі шанувальників серед строковиків. Це чудові хлопці, з яких можна викувати справжніх воїнів-захисників.
А нещодавно мені випала честь взяти участь у святковій церемонії присяги 1049 солдатів строкової служби. Я вітала їх, співала для них, а також передавала їм Святе Письмо. Це було щось неймовірне, коли перед тобою стоять молоді воїни і одним голосом присягають «Ніколи не зрадити Україну!».
У 69-ту річницю антиукраїнської депортаційної операції «Вісла» у Львові ще раз підтверджено намір до наступного року створити затишний сквер і поставити пам’ятник депортованим українцям. Що вже здійснено і що планується зробити до 70-річчя?
Це питання ми в останні кілька років намагаємося проштовхнути вперед. У Львові є лише меморіальний камінь, на якому написано, що «До 70-ї річниці виселення тут буде зведено пам’ятник депортованим». Насправді ж 70-та річниця депортації минула 2011 р., а 70-річниця Акції «Вісла» буде наступного року. Пам’ятника до сих пір немає, хоч проект уже давно розроблений. Одна з проблем була в тому, що раніше стояло питання про зміну місця. Сьогодні, після реконструкції площі, питань щодо локації нема. Цього року ми спільними зусиллями волонтерів, бійців-десантників, студентів ЛНУ ім. І. Франка та членів «Молодої Лемківщини» впорядкували територію коло меморіального знаку, з допомогою депутатів обласної ради посадили квіти і поклали плитку, отже тепер можна нормально підійти до каменя, прочитати напис і покласти квіти. Коли ж була річниця Акції «Вісла», на цьому місці ґубернатор Львівщини Олег Синютка (який має лемківське коріння) підтвердив своє сприяння тому, щоб до 70-ї річниці був споруджений пам’ятник. На разі вирішуємо паперові питання з автором проекту.
Ви брали участь у проекті «Діти за мир у всьому світі». У чому його унікальність?
Це дуже цікава ініціатива почесного консула Угорщини в Івано-Франківську Василя Вишиванюка, до якої долучилося багато посольств, консульств, а також Асоціація ветеранів АТО у Львові. Суть програми полягає в тому, що українські діти, а передусім діти бійців АТО і переселенців зі сходу, передають вістку миру для найвищих інституцій європейських країн. Спочатку діти виготовляють голубів миру, які у лапках тримають жовто-блакитну стрічку, потім їх спільно з послами і консулами наклеюють на карту тої чи іншої країни, опісля цю карту передають у парламенти чи посольства. Мене до цього проекту залучив Валерій Середа, один з комбатів батальйону «Львів», і мені випала честь разом з дітьми бійців поїхати на зустрічі і передачу карт до Парламентської асамблеї Ради Європи, Європейського парламенту і НАТО. Там у нас була нагода зустрітися з найвищими урядовцями, розповідати про ситуацію в Україні і ще раз нагадувати їм про потребу підтримувати Україну в її боротьбі з московським окупантом. Сам проект тривав з грудня 2015 р., і за цей час діти встигли об’їхати понад 30 країн Європи. А нещодавно діти передали мапу на аудієнції Папі римському. На жаль, саме до цієї поїздки я не змогла долучитися, оскільки перебувала тоді з делеґацією в Литві на запрошення литовського міністерства оборони.
Ви пересвідчились, що Литва – один із найбільших союзників України в боротьбі з окупантом.
Наша поїздка стала першою ластівкою налагодження персональної комунікації поміж військовими та волонтерами України і Литви. Наша делеґація була невеличка, але дуже цікава: директор Львівського будинку офіцерів Віталій Провозін, керівник Західного реґіонального медіа-центру Міністерства оборони України Олександр Поронюк, народний артист України Олег Лихач, волонтер Ірина Дзьоба і я. У Литву ми привезли виставку «Час війни» зі світлинами із зони АТО. Одним з основних завдань було відвідати наших поранених бійців, які перебувають у Литві на лікуванні та реабілітації. Звісно, ми давали концерти українських народних пісень і пісень, народжених війною. Ми зустрічалися також з українською громадою.
Сказати, що Литва прихильна до України, занадто мало. Там відчуваєш такий дух розуміння і підтримки, що усвідомлюєш, який надійний тил у нас є. Я мала честь зустрітися з офіцерами штабу Литовського війська. Вони дуже свідомі того, що Україна, прийнявши війну, таким чином захищає Литву. І тому вони спрямовують великі зусилля на підвищення боєздатності українського війська. Через тренування інструкторів і навчання сержантів вони беруть безпосередньо участь у реформуванні військової сфери в Україні.
Коли я готувалася до поїздки, спеціально з думкою про концерти я вивчила литовську пісню про повстанців… Я навіть не сподівалася такої бурхливої і позитивної реакції литовців. На кожному концерті після пісні «Брати» зал аплодував стоячи. Справа в тому, що у Литві неймовірно шанують своїх повстанців – «Лісових братів», які боролися з комуністичним режимом. Це якраз та частина історії, яка дуже нагадує Україну в національно-визвольних змаганнях часів ІІ Світової війни і, певним чином, дає литовцям можливість нині розуміти ситуацію в Україні. ■
