Григорій Сподарик ■ КУЛЬТУРА ■ №49, 2015-12-06
Голова Ольштинського відділу Об’єднання українців у Польщі (ОУП) Степан Мігус розповідає про ювілейні – Х «Загальнопольські дні українського театру». На Вармії та Мазурах цей захід відбувається раз на два роки, починаючи від 1995 р.
Григорій Сподарик: Як публіка сприйняла цьогорічне свято українського театру в Ольштині?
Степан Мігус: На цей подвійний ювілей я запросив театральний колектив, який 20 років тому відкривав захід, тобто Львівський національний академічний драматичний театр ім. Марії Заньковецької. Зацікавлення було чи не найбільше за всі роки. На виставі «Сватання на Гончарівці» був аншлаг, але «Назар Стодоля» чомусь не заповнив зали. «Катерину» на основі твору Тараса Шевченка ми презентували на малій сцені, де могло поміститися біля ста чоловік. І тут глядачі виповнили зал, хоч це була усучаснена вистава, елементами якої стали віднесення до відвічного українського ворога – Росії. Виставу ставив режисер Богдан Ревкевич. Хочу відзначити, що найбільше зацікавлення проявляли ті міста і містечка, у яких активно діє ОУП, українські школи і пункти навчання української мови. Зокрема, це Бартошиці, Ґурово-Ілавецьке, Ґіжицько, Венґожево, Бані-Мазурські, Кентшин.
Ольштиняни, як завжди, прийшли в останню хвилину, тому для декого не вистачило квитків, тим більше, що ми запросили багато офіційних гостей. Я задоволений ювілейними «днями». Відчувається, що в нашій громаді справді є потреба контакту з театральним мистецтвом. Добре пам’ятаємо, що театральні гуртки діяли на рідних землях при «Просвіті», світлицях чи школах. Вистави наважилися організувати й тут, на Вармії та Мазурах, після насильного переселення, де протягом перших 10-ти років заборонялася будь-яка активність. Варто згадати хоча б село Асуни і покійного вже Миколу Ґбура, який займався театральним ділом, чи театральні гуртки в Банях-Мазурських та околиці. «Загальнопольські дні українського театру» в Ольштині необхідні і з інших міркувань. Коли ми починали 20 років тому, про український театр у Польщі поляки нічогісінько не знали. Тодішній директор театру ім. Стефана Ярача, у приміщенні якого від початку ми проводимо цей захід, дивувався, що таке українське мистецтво взагалі існує і що воно має якийсь рівень. Так думали вихованці театральних шкіл тодішнього Ленінграда чи Москви, а Радянський Союз робив усе, щоб показати, що є радянський, тобто російський театр, а нема українського. Це не було згідне з правдою. Я придумав цей захід, щоб презентувати український театр не лише українцям, але й полякам. І гамаю, що до деякої міри мені вдалося зацікавити цим мистецтвом також поляків. Не без нашої участі львів’яни розпочали співпрацю з відомим режисером, нині вже покійним Адамом Ганушкевичем, і тепер мають зв’язки з варшавськими і краківськими театрами. Волиняни ж після Ольштина бували в Люблині і Білостоці, тернопільчани – в Ельблонзі.
На що Ви звертаєте увагу, готуючи репертуар чергових «днів»?
Я довіряю людям, які на цьому знаються. Мені в цьому щастило і далі щастить. Передовсім прошу завжди про українську класику, тому що вона в нас, у Польщі, зовсім невідома. Ми майже не використовуємо театральних експериментів, які тепер модні в Польщі чи в Україні. Хоч на кожних «днях» я намагався показувати щось нове. Наприклад, Шевченкова «Катерина» була зроблена в дуже сучасній манері та символіці. Нам закидали, що українці лише танцюють і співають. Тому від самого початку я хотів показати, що не тільки в Україні є дуже добрі та сильні театри. І я радий, що ми починали від одного з найкращих – львівських «заньківчан». Художній керівник цього театру, лауреат премії ім. Т. Шевченка, народний артист України Федір Стригун дуже прискіпливо ставиться саме до класики і показує найбільш вартісне в українській драматургії. Це насправді варто побачити. Мене трошки засмучує, що люди, приходячи до театру, питають, чи буде весело. У театрі є і весело, і сумно, і трагічно, – як у житті. Кожна вистава по-своєму вартісна. Презентоване цього разу «Сватання на Гончарівці» є свого роду комедією, але все-таки й там знайдемо універсальну мудрість. Ф. Стригун завжди у своїй режисурі використовує, так би мовити, освітній момент, щоб людей при нагоді чогось навчити. Хочу підкреслити, що термін «класика» в цьому випадку не означає якихось закостенілих і незрозумілих для сучасного глядача форм. Навпаки, на перший план тут висуваються завжди актуальні цінності, а події перекладаються з сьогоденням. У цьому контексті, крім цьогорічних вистав, вистачить нагадати пропоновані нами в минулому «Полуботка», «Мазепу», вистави за творами Марії Матіос тощо. Жодна з них не залишила глядачів байдужими, а на спектаклі волинських артистів «Спаси і помилуй», про страхіття Голодомору, плакав увесь переповнений зал.
Театр як прояв вищої культури становить вартість. Чому його презентація відбувається лише через кожні два роки?
Це реальність наших можливостей. Ми не маємо допомоги ззовні, а знайти кошти на театр не дуже просто. Цього року заходові патронував маршалок воєвідства Ґустав-Марек Бжезин, і за тим пішли певні гроші, але далеко не ті, які треба буде заплатити за все. Трохи нам допомогло Міністерство культури України, яке обіцяло взяти на себе половину витрат за проїзд. Це два автобуси, якими приїхали 94 особи, і вантажна машина. На мій погляд, Україна, допомагаючи, завжди повинна пам’ятати про те, що майже даром має тут рекламу свого театрального мистецтва і виконавців за кордоном. Звичайно, є ще такий виклик, як триденні нічліги та харчування близько 100 осіб. Це теж немалі витрати. Деякі зобов’язання досі чекають, бо не завжди є чим платити. Ось тому такі заходи маємо не кожного року.
Я тепер задумуюсь над тим, чи ми, як Ольштинський відділ ОУП, будемо продовжувати цей задум. Метою організування «днів» було, зокрема, встановлення співпраці між польськими та українськими театрами. Може, зараз це ще не те, що я очікував, але все-таки є оптимістичні результати. «Заньківчани» підписали договір про співпрацю з театром ім. Ярача, отож маємо вже певність, що в Ольштині та Львові кожного року вони на ґастролях показуватимуть свої вистави. Є також співпраця між театрами в Ельблонзі і Тернополі, яка зав’язалася після того, як українська сторона відвідала наші «дні». Ще нічого не вийшло зі співробітництва ольштинського та рівненського театрів, хоч ці реґіони майже 20 років мають партнерські відносини. Водночас я думав над тим, щоби прямо довести до співпраці театрів, а не за посередництвом владних структур чи громадських організацій. Це вдасться значно швидше. І ми не муситимемо займатися тими заходами від «а» до «я», оскільки вони перевищують наші фінансові можливості. На мою думку, тут вартісною була б більша активність з боку України. Були часи, коли покійний уже губернатор Львівщини Петро Олійник раз нам допоміг. Робили це Волинська та Івано-Франківська обласні адміністрації, коли звідти приїжджав театр. Але ця допомога завжди була ледь часткою необхідних витрат. Мені кожного разу стає прикро, що я не можу навіть мінімальних «кишенькових» грошей виплатити артистам, щоб вони мали на якісь дрібні витрати в Польщі, бо нема з чого. Цього року львів’яни одержали на три дні по 50 злотих.
«Попри все» чи «Навпаки» – це театральні проекти авторства молодих українців у Польщі. Чи вони вписуються в ольштинське театральне свято?
Я навіть думав, щоб при нагоді «днів» запрошувати й ці колективи, наприклад, відмовляючись від однієї з вистав артистів з України. Театр «Навпаки» був у нас, їх запрошувала міська ланка ОУП приблизно півтора року тому. Тепер я не знайшов для них місця, але в майбутньому спробуємо це робити.
Чи театральний рух має відповідне місце в загальній діяльності ОУП?
Я вважаю, що організація все ж таки трохи замало приділяє уваги цьому мистецтву. З іншого боку, на прикладі нашого відділу видно, що без штату і силами однієї людини проводити такі заходи дуже складно. Я би був «за», щоб театральне мистецтво вписати як важливий пункт програми діяльності організації. Цього роду захід не мусив би обмежуватись до Ольштина чи Ельблонґа, але міг би стати центральним, а не організованим силами якогось одного відділу. Якимсь шансом для ширшої появи такого мистецтва є можливість працювати театрам безпосередньо з собою. Але тут є небезпека неможливості впливання на репертуар. Як правило, такі вистави розраховуватимуть на широке коло глядачів, а це означає, що не завжди українці зможуть туди попасти.
Вища культура часто залишається скраю зацікавлення. Що, крім уже сказаного, вирішило, що український театр Ви 20 років тому задумали презентувати в Ольштині?
З цим «скраєм зацікавлення» у випадку театрального мистецтва є не зовсім так. Як-бо людина може цікавитися чимось, чого не бачила? Звідти і виникла ідея нагадати про український театр українцям, відірваним від отчини і батьківщини, а також показати його полякам, передусім театральним творцям, які про нього раніше майже нічого не знали. У зв’язках з театральними середовищами в Україні допоміг мені щасливий випадок. Будучи у Львові якихось чверть віку тому, я зовсім випадково мав нагоду познайомитися з визначною людиною театру і кіно, та й загалом української культури, народним артистом України, художнім керівником «заньківчан» Ф. Стригуном. Уже тоді зажевріла мені в голові думка, що українське театральне мистецтво варто показувати в Польщі. Очевидно, Ф. Стригун не «привласнив» ініціативи тільки для львівських артистів. Він мені підказував, кого запрошувати далі. І так чи не найдовше ми співпрацювали ще й з Волинським музичнодраматичним театром ім. Т. Шевченка, коли очолював його, на жаль, уже покійний директор Богдан Береза. Мені пощастило ще на одну людину театру високого художнього рівня – директора тернопільського театру Михайла Форгеля, який теж уже, на жаль, покійний. Ці люди передчасно відходять, а вони насправді показали, чого вартий український театр. Треба відзначити, що за 20 років 3–4 рази виступали в нас «заньківчани», вистави привозили так само волинський, тернопільський та івано-франківський театри. Якщо спочатку на рівні керівництва театру ім. Ярача не було зрозуміння і бажання співпраці з українською стороною, то коли очолив його всесвітньовідомий творець Януш Кійовський, ситуація докорінно змінилася. Теперішній директор з великим серцем допомагає нам провести все на найвищому рівні і дуже радіє, що має можливість співпрацювати сьогодні з найкращим театром в Україні, тобто з театром ім. Заньковецької.
З одного боку, світ нині стає радикальним, а з другого, – люди починають боятися всього чужого. Чи театральній ініціативі в Ольштині вдається захищати ті цінності, які беруться з різноманітності та культурної відмінності?
Я радію, що еліти в нашому реґіоні розуміють потреби місцевих українців і деякою мірою знають вартість нашої культури. Звичайно, є тут і сили, які хотіли б витіснити все, що українське. При театральних виставах ми не мали ненависницьких акцій, які іноді траплялися при інших заходах. Я задоволений, бо це означає, що цінується високе мистецтво, а люди з усякими фобіями не мають відваги його зневажати. Водночас у масштабі всієї держави напевно бентежать лозунги «Польща для поляків». Сумно, що це підтримують молоді люди, які їздять по Європі і мали б бути відкритими. Видно, вони забувають, що їхні співвітчизники живуть у різних державах, також і в Україні. Одночасно з багатьох розмов, зокрема з польськими друзями, знаю, що ініційовані нами вистави і співпраця театрів розглядається як така, що викликає толерантність. Люди бачать тут силу високого мистецтва. ■
