Роман Кабачій ■ ПУБЛІЦИСТИКА ■ 2010-05-27
{mosimage}
Із цими словами, позиченими в Леніна, до влади в Україні повернулися антиукраїнські сили
“Ми всі чудово пам’ятаємо, з якого політичного середовища вийшов міністр юстиції. Протягом багатьох років він був одним із керівників Народного руху України, політичної сили, котра здійснила свою чорну справу в розвалі Радянського Союзу, звеличуванні злочинної організації ОУН-УПА”, – такою була реакція народного депутата від комуністів Олексія Бабуріна на протест міністра юстиції Олександра Лавриновича щодо ідеї встановлення пам’ятника Сталіну в Запоріжжі.
Те, що пам’ятник буде встановлений, важко сумніватися після того, як ще за президентства Віктора Ющенка в центрі української столиці відреставровано пошкоджений націоналістами пам’ятник Леніну. Тільки тепер повернення до цінностей радянської доби відбувається не спорадично, а організовано, і відповідає за це політична сила, котру представляє міністр Лавринович – Партія реґіонів.
Створена у Верховній Раді антиконституційним методом парламентська коаліція “тушок”, що складається з партійних фракцій реґіоналів, комуністів, литвинівців та кількох перекуплених поштучно нашоукраїнців та тимошенківців, є політичним запліччям однієї людини – президента Януковича. Щойно вона була створена, розпочалася глобальна заміна вертикалі влади в Україні. За її наслідками можна констатувати повернення кучмізму в адміністрації та комунофашизму в гуманітарній сфері. Ера президента Кучми повернулася у вигляді першого уряду президента Януковича (названого урядом мастодонтів), як також призначених ним керівників областей, а привид комунізму явився через цілісну антиукраїнську кампанію, що розгорнулася з допомогою влади й охочих їй допомогти ностальгійних організацій: і всередині країни, і з -за кордону, – прикметно, як з Росії, так і з Польщі.
Усе це виглядає на одну велику гру, скопійовану, зрештою, з комуністичної практики. Йдеться про “прекрасний” метод доведення цілого суспільного життя до крайньої точки, щоб потім дати слабинку, виправити ситуацію, явитися “рятівником нації”. Щось подібне намагався продемонструвати президент Ющенко, спихаючи перші невдачі на прем’єра Тимошенко у вересні 2005 р., проте не зміг закінчити розпочатого, оскільки особливість його характеру не дозволяла залучати на тривалий час спеціалістів, готових на масштабні реформи.
В Януковича запаси таких спеціа лістів є, тому він сміло витягнув з якнайдальших запасників найчорніше, що мав: на міністра освіти україножера Табачника, на віце-прем’єра з гуманітарних питань старого партократа Семиноженка, на міністра економіки солдафона та колишнього директора одеського радгоспу Цушка (Тигипко на посаду віце-прем’єра з економіки прийшов сам – чудова нагода позбавитися конкурента ефективним способом звинувачення в недієздатності), на губернатора Харківщини – матюкливого мера Харкова Добкіна. Те, що Янукович гратиме роль рефері між своїх же партійців та “сваритиме поганих хлопців”, показав скандал навколо заяв Семиноженка з приводу можливого союзу між Росією, Україною та Білоруссю, якого нібито “прагнуть люди”: Семиноженка викликав президент і “роз’яснив”, вочевидь у притаманній Януковичу манері, що таких вибриків він не потерпить (спротив міністра Лавриновича щодо встановлення пам’ятника Сталіну також слід віднести до цієї тенденції).
Проте, спершу треба опустити українців “нижче плінтуса”, щоб знали, кому мають завдячувати реабілітацію, що наступить по тому. Тож віце-прем’єр Семиноженко, нічтоже сумяшеся, розпочав кампанію “знешкодження” діяльності Українського інституту національної пам’яті, який і так ледве жеврів. План синьо- білих полягає в тому, щоб перевести УІНП на баланс державного комітету з питань архівів, очолюваного комуністкою Ольгою Гінзбург. Свого часу “Дзеркало тижня” оприлюднило “послужний список” цієї пані. Цитую: люди Гінзбург пустили під ніж некролог пам’яті Надії Світличної, вилучили матеріал, присвячений покійному Омелянові Пріцаку – першому закордонному членові НАН України, засновникові Інституту українських досліджень Гарвардського університету, і добірку документів, що розповідають про трагічну долю відомого українського письменника, актора, режисера і мистецтвознавця Гната Хоткевича. Цензурі був підданий офіційний веб- портал Держкомархіву. З нього вилучили інтернет виставку “Окупація. 1941-1944: Невідома війна. Невідоме життя”. Тому ідея фактичного знищення УІНП цілком близька до реалізації, оскільки за правління Ющенка так і не прийнято закону про ІНП.
Окремий аспект – повномасштабна кампанія, спрямована на скасування указу попереднього президента щодо надання Степанові Бандері звання Героя України. У цій справі підключено кілька ліній впливу. Спершу Янукович у Москві, надіючись на зменшення ціни на поставки газу в Україну (Росія лише згодом дала до зрозуміння, що готова прийняти подібні умови), пообіцяв до 9 травня скасувати цей указ. Водночас у Донецьку розпочався процес за позовом місцевого адвоката Володимира Оленцевича, що закінчився вердиктом про неправомірність указу Ющенка, з арґументацією: не можна надавати цього звання людині, яка не мала громадянства України. Абсурдність цих мотивацій озвучив лідер партії “Свобода” Олег Тягнибок, зазначивши, що подібним чином можна було б відібрати відзнаку за геройство в рятівників пожежі на Чорнобильській АЕС, кількох червоноармійців, як і в Василя Стуса, Августина Волошина, Олекси Гірника – останній здійснив акт самоспалення на могилі Кобзаря на знак протесту проти русифікації за брежнєвських часів. В. Ющенко відреаґував одразу трьома зверненнями: опротестуванням до рішення донецького суду, листом до голови Європарламенту Єжи Бузека, в якому доводить героїчність УПА, рівну геройству Крайової армії, і до свого наступника, де намагається переконати в шкідливості дій, спрямованих на розкол України.
Польський аспект тут виринув невипадково – відомо, Європарламент без підказки поляків сам не додумався б засуджувати героїзацію Бандери. Гірше те, що бандерофобія почала працювати не лише на об’єднання зусиль праворадикалів з Польщі з їхніми побратимами в Росії, але й політики Кремля зі столицями в Центрально -Східній Європі. Путіну достатньо було сказати кілька слів про моральну відповідальність за придушення Угорського повстання 1956 р., чи Празької весни 1968 р., або ж лукаво зауважити про моральну неприйнятність пакту Молотова- Ріббентропа, щоб прем’єр- міністри з Варшави, Будапешта і Відня йому повірили й підтримали кампанію “засудження фашизму” в Латвії, Естонії, Україні, що означає заперечення визвольного руху в країнах, які Росія й далі вважає зоною своїх інтересів. Чому ж тоді російський суд відкидає позови польських родин жертв Катині? Чи хтось бачив у російських підручниках конкретні слова про вину Радянського Союзу за розстріли в Катині, придушення антирадянських виступів? Визнання вини за Голодомор тим більше годі сподіватися, якщо в європейських головах і далі все укладатиметься за кремлівським планом.
Прикладом антиукраїнської спів праці поляків, росіян і євреїв стали дві скоординовані акції: прес-конференція в аґентстві Інтерфакс-Україна 1 квітня, яка мала на меті показати “злочинний характер” ОУН та УПА, з поданням вимоги скасувати укази Ющенка в справі Бандери, Шухевича і щодо вшанування борців за українську незалежність, та “відповідна темі” фотовиставка, відкрита 8 квітня в “Українському домі” під заголовком “Волинська різня: польські та єврейські жертви ОУНУПА”. Виставку повезуть в обласні центри Заходу, Півдня і Сходу України. Серед співорганізаторів виставки – відоме в середовищі кресов’ян Товариство вшанування пам’яті жертв українських націоналістів та… рух “Русско язычная Украина”, очолюваний знаним борцем з “українізацією” в Україні, народним депутатом від Партії реґіонів севастопольцем Вадимом Колесніченком. Прес- конференцію заплановано як спільну акцію представників кількох народів і ветеранських організацій: поляків (представник кс. Тадеуш Ісакович -Залеський); євреїв – Михайло Штейман та Михайло Сидько з Асоціації в’язнів концтаборів і ґетто з Ізраїлю, та Евігдор Ескін, відомий з закликів до Януковича нагородити вбивцю Степана Бандери та Лева Ребета – аґента КДБ Богдана Сташинського; ветеранів представляв (не будучи ветераном) найодіозніший сталініст і багаторічний кадебіст Жорж Дигас, що тепер маскується під шильдом Міжнародного українського союзу учасників війни. Обидві акції пікетували українські праві з партії “Свобода”. І якщо зірвати прес-конференцію їм таки вдалося, то після пікетування відкриття виставки кілька тягнибоківців потрапили за ґрати. Міліція тепер не з українським народом.
Радикальний наступ реґіоналів на всіх фронтах нічого доброго цій владі не віщує. Якщо чимало колишніх виборців Віктора Ющенка погоджувалося з його арґументацією, що, мовляв, головне – це чисті вибори, то спостерігаючи за тим, як завойовані свободи нищаться, а права українців у цій країні не без допомоги з- за кордону зводяться до символічних, масові протести навіть на кшталт киргизьких – не виключені. Питання лише в тому, як швидко президент Янукович це зрозуміє і подасть команду “назад”.
“Наше слово” №20, 16 травня 2010 року
