Ярослав Присташ ■ ІСТОРІЯ ■ №12, 2016-03-20
Починаючи від 2005 р., Україна бачить потребу створити власну виставку, присвячену українцям, які були в’язнями колишнього концтабору Аушвіц-Біркенау. Як проходять праці, розповідає Вікторія Яременко, кандидат історичних наук, працівник наукового відділу Українського інституту національної пам’яті (УІНП).
Ярослав Присташ: Пані Вікторіє, чим Ви займаєтеся в УІНП?
Вікторія Яременко: Основний мій напрямок – це виставка в польському Державному музеї Аушвіц-Біркенау. Це повинна бути українська національна експозиція, а не поділ українців, як раніше. Зараз жертви це росіяни і поляки. Крім цього, частина угорської експозиції, оскільки дуже велика частина євреїв з Закарпатської України 1944 р. була вивезена в Аушвіц. Вони опиняються також у нашому полі зору. Коли ми говоримо «українці», у це поняття не вкладаємо лише етнічних українців, а залучаємо якнайширше всіх тих, хто тоді проживав на території сучасної України.
А про українців, які проживали поза межами сучасної України, ви думали?
Так, звичайно. Укладання цього списку є складною справою. Українців, позначених у документах концтабору, близько 650 осіб. На сайті музею і в їхніх довідниках подається саме така кількість жертв з України. Окрему групу становлять радянські військовополонені, серед яких велика частина українців. Інакше їх не ідентифікують, так само, як і українців, які були вивезені, наприклад з радянської території, ідентифікують як радянських громадян. Сьогодні це росіяни. Росія цілком перейняла створену Радянським Союзом виставку. Позначені в музеї українці – це ті, хто відстояв своє право у концтаборі називатися українцем і бути помаркованим (позначеним – ред.), так би мовити, як українець. Наше завдання полягає в тому, щоб відновити списки. Нам потрібно ще опрацювати масу документів.
Ця виставка буде присвячена не тільки українцям, а всій окупації. У Європі дуже мало знають про те, як Україна постраждала. Наскільки це була дійсно трагедія українців, розділених між іншими державами. Європа нічого не знає про Карпатську Україну, яка намагалася постати. Для українців війна почалася значно раніше, тому кількість жертв була значно більшою.
Музей – це все-таки важливе поле. Через нього проходять мільйони туристів. Сюди їдуть, бо бачать в ньому символ Голокосту. В цьому музеї відвідувачі не бачать українців, не бачать вихідців з цієї території. Дуже часто складається враження, що у свідомості європейців українці присутні, як ті, хто співпрацював з нацистами. Повна картина цієї трагедії просто не існує, тому дуже важливо вшанувати пам’ять тих, хто тоді загинув. Разом з тим, сьогодні Україна мусить якомога більше розповісти про себе світові.
Як раніше проходила праця над виставкою?
Коли 2005 р., під час річниці звільнення Аушвіц, у Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту (27 січня) тодішній президент України Віктор Ющенко заявив, що українці хочуть мати свою експозицію, почався процес перемовин. Україні виділено окремий барак для того, щоб вона могла створити свою експозицію. До Міжнародної ради Аушвіцу ввійшов проф. Олександр Лисенко, який очолює відділ ІІ Світової війни в Інституті історії Академії наук України. Він відбув свій термін, але фактично не зроблено жодних подальших кроків, крім того, що в Україні в колишньому музеї Великої Вітчизняної війни (сьогодні це Музей історії України у ІІ Світовій війні) була створена тимчасова виставка «Українці в Освенцимі». Вона мандрувала Україною. Постала також міжвідомча комісія для створення концепції виставки в музеї Аушвіц-Біркенау. Вони щось напрацювали, та насправді це були дуже загальні речі, які стосувалися в цілому загальновідомих фактів про окупацію, але дуже мало було про українців в Аушвіц. Спиралися на деякі моменти радянських військовополонених, трохи говорилося про українських політичних в’язнів «Bandera-Gruppe» (німецьке найменування ОУН(Б) – ред.). Про цю частину були якісь спорадичні матеріали, і вони їх використали.
Усієї концепції та бачення якогось дизайнерського рішення, якою має бути ця експозиція, не було. Все зупинилося на рівні різних відомств, які між собою листувалися. Цей процес тягнувся до моменту, коли до влади прийшов Віктор Янукович. Кошти й розмови припинилися. До 2014 р. це питання не піднімалося.
Дуже дивно, що УІНП взагалі не долучався. Я тоді також працювала в інституті. Ми абсолютно не були залучені в цей процес. Ці папери 2014 р. потрапили в інститут. Світова ліґа українських політичних в’язнів цією справою дуже переймалася. Вони написали лист. До цього листа була долучена міжвідомча документація, включно з листуванням. Це й надійшло до нас в інститут. Я свого часу захищала дисертацію, тема якої була пов’язана з окупацією нацистів, тому прислана документація однозначно потрапила до мене. Я дуже зацікавилася цим, звернула також увагу на те, що наближається 70-та річниця звільнення табору. Вирішила, що це саме той момент, коли можемо це все підняти. Ми написали лист до Музею історії України у ІІ Світовій війні з проханням організувати виставку. Виставка відбулася. Ми її координували. Вони дійсно зробили дуже велику роботу. Єдине, то це, що їхнє експозиційне рішення базується виключно на артефактах (ориґінальні речі – ред.). Вони не бачать якихось інших можливостей та емоційних речей, які можна зробити, не маючи артефактів, а лише копії документів.
Чи є взагалі можливість здобути такі артефакти?
Так, ці артефакти існують, наприклад, листування, черевики з Аушвіцу. На виставці мають дуже багато речей, пов’язаних з тринадцятим дитячим будинком. Це створений у Києві дитячий будинок, куди привозили дітей з Аушвіца після його звільнення. Ці діти росли там як радянські громадяни. Могло так ставатися, що їм надавали інші імена. Збереглися речі цього дитячого будинку. Є також інтерв’ю, листування, фотографії. Самі в’язні, які до Києва повернулися, передавали.
У Києві зберігається фотографічна колекція Юдінова. Коли він разом з Червоною армією прийшов у Аушвіц, усе сфотографував. Велика частина фотографій уставлені, але одначе вона показує і поховання тих в’язнів, які залишилися, і їхні речі, а також купу волосся, окуляри, тобто все те, що вони побачили, зайшовши туди.
Музей зібрав свідчення тих, що залишилися живими, зробив запити в обласних архівах, бо люди, які поверталися в Україну, проходили фільтрацію. Їхні справи спочатку зберігалися в архіві СБУ, а в 90-х роках були передані в обласні архіви. Музей уже частково зібрав документацію.
Є якісь речі, але вони потребують узагальнення, концепцій і дуже вдалого проектного рішення. Якщо подивитися на інші національні виставки, то вони беруть не стільки артефактами, а своїми рішеннями, які зачіпають людину, показують щось особливе.
Ми не повинні будувати нашу виставку на визволенні концтабору, тому що це складно назвати визволенням. Разом з тим це основна квінтесенція виставки у росіян. Окрім жертв, у них цей момент визволення показаний. Я особисто проти такого контексту, тому що відомі є факти зґвалтування тих нещасних в’язнів. Коли прийшли визволителі, це була ще одна трагічна сторінка Аушвіцу, який складався з кількох таборів і був перетворений на табори НКВД. Можемо говорити, що в’язні були врятовані, але змушені були пройти перевірку. От так складалося це визволення…
Який стан підготовки української експозиції в Освенцимі?
Стан підготовки на даний момент дуже ускладнений у зв’язку з фінансуванням. Не всі розуміють важливість цієї виставки. Коли 2015 р. президент Петро Порошенко збирався на урочистості в концтаборі, ми написали йому листа з проханням, щоб він підняв це питання. Президент наголосив, що ми не маємо права не зробити таку виставку в Аушвіц, тому що українці є жертвами цього табору. Почалося жваве листування між МЗС, Міністерством культури і УІНП. Усі вважають, що УІНП є тією установою, яка повинна повністю все зробити. Проте потрібні спільні зусилля. Наприклад, перемовини про зал, де буде експонуватися колишній барак. Це може бути простіше для України рішення, тому що є можливість експонувати цю виставку ще з кимось. Тоді це буде дещо дешевше, оскільки появляться видатки на утримання цього залу, утримання персоналу, який буде обслуговувати виставку, на ремонтні роботи і т. д. Нашу експозицію треба також виготовити, привезти і встановити. Для України це справді дорогий процес, тим більше, що в Україні йде війна. Однак це той момент, який треба використати. Коли йде війна, ми можемо розповідати про українців усьому світу, щоб вони розуміли, розкривали українців з різних боків. Ми зрозуміли, що все-таки треба робити якісь кроки, а не лише чекати, коли нам дадуть гроші. Ми скликали на громадських засадах раду, яка складається з науковців і музейників Національного музею історії України в ІІ Світовій війні. Ми вирішили, хто буде в основному генерувати всі ідеї. Буде поїздка цих людей до Аушвіцу. Важливо, щоб вони побачили не тільки на сайті експозиції, які пропонуються до уваги відвідувачів. Поїздка стосуватиметься не тільки Аушвіц, а взагалі музеїв у Польщі, тому що варто перейняти досвід. Будемо просити сценарії виставок в Аушвіц. Ми мусимо мати якийсь зразок, але маємо створити власну експозицію зі своїми акцентами і матеріалами.
Тобто на основі досвіду інших створити своє?
Так, на основі досвіду збудувати свою концепцію. Ми в інституті заклали кошти на дослідні студії у зв’язку з цим. Думаю, що наприкінці року вийдемо на якесь рішення в плані концепції, чіткого проекту остаточного вигляду.
Одна з вимог при складанні проектів – це загальна концепція музею і пристосування до неї. Просто поставити артефакти, непродумано на стендах, наклеїти листи чи ще щось, то ніхто цим не буде цікавитися. Ми не зможемо все вирішити цього року, але відступати не збираємося.
Всі повторюють, що це дуже важливо, але ще не зроблені належні кроки для того, щоб справді було видно, що це важливо. Вже раз так сталося, що МЗС домовилося про приміщення, а уяви виставки ще не було, тому вся робота пішла надаремно.
Які ваші прогнози з цього питання?
Я налаштована дуже оптимістично, керівництво в інституті теж. Головне почати робити те, що ти можеш зробити сьогодні. У нас є можливість якоюсь мірою робити дослідження.
Я знала, що більшість документів, пов’язаних з людьми, які були в концтаборах, сконцентрована в Міжнародній службі розшуку, яка знаходиться в Бад Арользені (Німеччина). Я знала, що в Польщі є така база і, спілкуючись з архівістами польського ІНП, можна не їхати до Німеччини. Сюди може приїхати кілька дослідників і опрацювати те, що є в цій базі. Це буде великий крок у напрямі опрацювання концепції та уявлення про українців в Аушвіц. Головне зараз – цю базу опрацювати. Ми хотіли б її отримати для України. Для того треба стати членом Міжнародної служби розшуку. Польща сьогодні, як одна з небагатьох країн, посідає електронні копії на понад 17 млн. осіб. Ми думаємо, що Україна повинна таку базу отримати, бо велика частина цих жертв – це українці, а ми дуже багато чого не знаємо про них і їхні долі. Такі дослідження ще попереду нас. ■
