Анна Вінницька ■ УКРАЇНА-ПОЛЬЩА ■ 2010-08-13
Полька Ванда Рідош каже, що коли йдеться про права національних меншин, у тому числі поляків, то в Кременці, певно, не так складно, як у Станіславові (теперішньому Івано-Франківську), однак це – “завдяки” історії: “Ми знаходимося в різних історичних реґіонах, то й досвід у нас інший”, – не без жалю констатує вона. Досвід показує, що найважче домагатися виконання прав національних меншин – української та польської – на тих територіях, які в минулому разом заселяли компактно.
Там, де історична пам’ять про меншини більш жива, часто важко об’єктивно ставитися до домагань національних меншин – незалежно, у якій із країн. Ці домагання, зрештою, по обох боках кордону подібні, бо ж у їхню основу лягли історична кривда і прагнення зберегти власну самосвідомість. Подібні й огріхи місцевої влади, бо ж іґнорування та неповага до людей не знають кордонів.
З поляками з Кременця та з Івано-Франківська я зустрілася в Кошаліні. Вони приїхали сюди в рамках “Полонійного літа-2010”. Уже протягом багатьох років під час канікул тут навчаються дириґенти з польської діаспори та хористи з усього світу, серед них і з України. Цього року приїхало понад 150 поляків, які насамперед навчаються в студії для дириґентів та під час майстер- класів для хористів, а згодом – виступлять перед польською публікою. Захід організовує і повністю фінансує товариство “Спільнота польська”, діяльність якого спрямована на фінансову й методичну підтримку польської діаспори. Якщо йдеться про підтримку, яку організація надає своїй діаспорі, то Україна б могла багато чого повчитися від цього товариства.
Мене насамперед цікавили проблеми, які трапляються полякам на місцях проживання. Виявляється, проблеми подібні, як і в нас. Голова Товариства польської культури ім. Францишека Карпінського в Івано-Франківську В. Рідош каже, що протягом 20 років свого існування вони знаходяться на марґінесі зацікавлення української влади, однак це стосується не лише польської меншини, а й усіх нацменшин.
– Утім, наші постулати дуже скромні, – говорить пані Ванда, – ми тільки домагаємося приміщення, решту забезпечимо собі самі, – але навіть цього ми не можемо досягти.
Вона вважає, що поляки в Івано-Франківську покривджені: за австрійської влади тут побудували свої споруди український та польський “Соколи”. Місцевим українцям будинок повернуто вже кільканадцять років тому (у ньому тепер примістилася “Просвіта”), натомість поляки надалі борються за свій будинок: – А це обмежує нашу діяльність, – заявляє В. Рідош, зазначаючи, що останнім часом місцева влада запропонувала дати полякам інший об’єкт, однак вони на це не погоджуються: – Не можна витягати рук по те, що до тебе не належало, адже з часом колишні власники також можуть нагадати про себе, – категорично стверджує голова польського товариства. Вони хочуть приміщення, побудованого за гроші польської громади. І тут не втекти нам від порівняння з Народним домом у Перемишлі.
– Влада нас просто не помічає. Іноді задумуюся, чи місцеві чиновники вірять у те, що Україна ввійде до ЄС: бо якщо так, то треба трохи звертати увагу на тих, хто є громадянином України, але не є українцем, – продовжує думку розмовниця.
Проте, на жаль, вхід до ЄС нічого ще не вирішує. Приклад Польщі, у тому числі неґативне ставлення до українців, особливо на Перемищині, показує, що можна бути в ЄС і водночас нехтувати правами національних меншин.
Подібно як українці в Польщі, поляки також критично ставляться до різних комісій, які не враховують інтересів нацменшин:
– Справді, у структурах влади існують певні підрозділи, наприклад, Управління у справах нацменшин і релігії, що займається національними меншинами, однак у згаданій структурі повинна працювати людина, яка знає проблеми національних меншин, оскільки в українця, поляка чи росіянина буде різне ставлення до одної і тої ж справи, – переконує В. Рідош. – Тому нацменшин не цікавить створення дорадчого органу, до якого входять політичні партії, оскільки в нас є розходження: якщо національно культурні товариства займаються відродженням освіти та культури, то в політичних партій мета одна, тобто влада, – не залишає жодних сумнівів голова польського товариства. – До того ж, представників меншин найчастіше не запрошують до участі в роботі створених рад. Нас запрошують виступати тоді, коли приїжджає офіційна делеґація, оскільки це добре виглядає. Але спочатку треба дати, щоб потім вимагати, – каже пані Ванда і розповідає, що хор з яким вона приїхала до Кошаліна, не мав де проводити репетиції, тому вони звернулися до “Просвіти”, яка виділила їм приміщення, однак за кожну репетицію вносять оплату (хористи платять зі своєї кишені).
Проте є також і позитивне. В Івано-Франківську вдалося відродити польську школу, а вчителів, які приїжджають з Польщі, щоб навчати в початковій школі, оплачують з міського бюджету. В. Рідош підкреслює вагомість цього факту: тим більше, що існує чимало інших організацій, які мають свої хори і танцювальні ансамблі, але їм досі не вдалося відродити польське шкільництво на рівні шкіл (навчання відбувається лише в суботньо-недільних або прикостельних школах). Згідно з неофіційними даними, в Івано-Франківську живе близько 3 тис. поляків, однак під час останнього перепису 2001 р., як стверджує В. Рідош, польську національність задекларувало тут небагато людей. Після того як прийнято закон про т.зв. “карту поляка”, збільшується кількість людей, які заявляють, що вони – поляки. Однак В. Рідош не впевнена в тому, що це – якісні зміни. Усе з’ясує новий перепис населення, який буде за рік. Колись вона не дуже хотіла переїжджати до Польщі, але з огляду на те, що в Україну так довго і так повільно приходять зміни, то нині щораз частіше задумується над такою можливістю.
Інакше виглядає ситуація в Кременці, де проживає всього 60 польських родин (а точніше, мішаних родин). Тут також існує Товариство відродження польської культури. У місті немає польської школи, однак на заняття з польської мови, які веде вчителька з Польщі (яку й оплачує польська держава), приходить навіть до 70 осіб (біля 30 з них – це діти польської національності, решта – української). Представник місцевого польського товариства Марія Камінська твердить, що в Кременці полякам живеться непогано – тут нікого не принижують та не переслідують. Натомість місцева влада, якщо навіть дуже не допомагає, то також не заважає:
– Ми звикли жити в себе, в Україні: там вважаємо себе за поляків, натомість якби я переїхала сюди, мене б трактували як українку або росіянку. Народна приказка каже, що добре там, де нас немає… – тепло усміхається М. Камінська.
“Наше слово” №33, 15 серпня 2010 року {moscomment}
