Іринa Колодійчик ■ ПОГЛЯДИ ■ 2011-03-16
ЩОДЕННИК стипендистки або Культурний шок
Цикл есеїв про враження молодої української журналістки Ірини Колодійчик від перебування на стипендії в Польщі
У перші дні мого перебування у Варшаві – не як досі бувало: у друзів чи проїздом, а з гордим статусом стипендистки програми “Gaude Polonia” Міністра культури і національної спадщини Польщі – мимоволі постало завдання знайти своє місце в “Атосі”. Це не філософська сентенція, на яку може скидатись через мовний каламбур, а приземлене бажання поселитися, віднайтись у новому колективі і обжитись у варшавському готелі під назвою “Атос”.
Потреба “вписатися” туди – цілком фізична, а ще більш духовна. Музиканти, художники, мистецтвознавці, літератори, реставратори, кінорежисери, оператори й колеґи -стипендисти з інших “галузей” не так часто перебувають у мистецькому діапазоні, співзвучному твоєму власному. Спільний діапазон знайти таки треба, бо співіснувати з ними пліч -о -пліч треба буде півроку.
Наступне завдання: зрозуміти місце “Атосу” у Варшаві, географічне. І тут душа того, хто пожив, в Україні чи в інших країнах колишньої Радянської імперії, у містах -мільйонниках, – радіє. Варшава – столиця, де немає натовпів, не відчутна година пік. А те, що варшав’яни називають “пробками”, за київськими мірками називається “недовгим рутинним простоєм”. Суть – у продуманій організації інфраструктури польської столиці: старе місто, середмістя, околиці, приміська зона, поділ на зони, кільцева побудова. Можна закинути, що в Києві, мовляв, удвічі більше людей живе, тому й проблем більше. Причина – не в кількості мешканців, а в продуманих і прорахованих діях мі ських структур, які цими мешканцями управляють. Справа навіть не в коштовних проектах будівництва нових автомаґістралей. Ця продуманість починається зі стовпчиків із напрямками та назвами вулиць, із погодинно розписаним графіком руху автобусів, розміщеним на кожній зупинці, із великими і місткими автобусами з трьома дверима і кнопками для їх відчинення, які при цьому завжди працюють. Деяким українцям, звиклим вимагати у водія міського автобусу “зупиніть, будь ласка, тут за рогом” – тобто за сто метрів від офіційної зупинки, – варто було б приїхати до Польщі, щоб побачити, як повинен функціонувати міський транспорт. За два дні, завдяки інформаційній стрічці в автобусі і чітко пронумерованим зупинкам, можна цілком освоїтися у польській столиці.
У Варшаві є вулиця Трускавецька. У таку банальну фразу можна вмістити мої враження від першого вікенду в столиці Польщі. Хто небудь інший може й складатиме описи Старого міста, Замкової площі, проте для мене вагомим є існування вулиці Трускавецької, – назви з моїх рідних сторін, факту того, що мій рідний реґіон внесений у топоніміку Варшави.
Їдучи в просторому автобусі по вулиці Трускавецькій, можна випадково опинитися місцем поруч із паном Вадимом, родом з Червонограда, у минулому – донбаським шахтарем, який живе у Варшаві вже 11 років. Він має знайомого поляка, що працює в піцерії і, який, власне, зараз телефонує, бо переживає, що поки Вадим доїде, при нагоді говорячи зі мною про радощі і біди українських трудових міґрантів, свіжоспечена піца захолоне. Цілком людське бажання – з’їсти теплої піци, так само, як і на звуки рідної української мови в автобусі, – відкритися, заговорити, добрим словом розвеселити.
“Наше слово” №11, 13 березня 2011 року {moscomment}
