Розмовляла Анастасія Канарська ■ РОЗМОВА ■ №48, 2012-11-25
Розмова з головою Конференції українських молодечих організацій (КУМО) Світового конґресу українців Мирославом ГОЧАКОМ
Прошу розповісти про ідею виникнення КУМО. Як вона функціонує?
Конференція українських молодечих організацій була створена Світовим конґресом українців і об’єднує молодіжні, дитячі та студентські організації з усього світу. Попередній рік був завершальним в етапі консолідації праці КУМО діаспори. Однак молодіжні організації українців діаспори ще не засновані всюди, де це потрібно, тож хотілося б це змінити. Вони є приблизно в половині країн Європи. У Центральній Азії таких організацій взагалі нема. Наймолодші організації за останні декілька років постали в Австрії, Сербії, Латвії, Данії, Вірменії та Росії. У трьох останніх державах – цього року.
Фактично проблема не в тому, щоб заснувати українську молодіжну організацію, а в тому, щоб її офіційно зареєструвати. Найближчим часом, надіємося, будуть зареєстровані молодіжні організації українців у Болгарії, Румунії, Угорщині, Азербайджані, Чехії, Португалії, Іспанії. Наступний після етапу консолідації – етап співпраці організацій молоді діаспори з молодіжними громадськими організаціями (МГО) з України та українським третім сектором загалом.
В чому така співпраця має проявлятися? Наприклад, Європейська програма «Молодь у дії», яку започатковано 2007 р. й вона триватиме до 2013 р. До цього року громадські організації України, оскільки вона не є членом ЄС, не могли самостійно долучатися до цієї програми. Для участі їм потрібно було знайти партнера-заявника серед якихось країн ЄС. Таким чином, українські МГО могли подавати спільні проекти з організаціями молоді діаспори, причому ці проекти дозволялося реалізовувати саме в Україні. Та з 2012 р. українські громадські організації вже можуть самостійно подавати проекти в цій програмі.
Інша цікава можливість – це ґранти Європейського молодіжного фонду. Вони розраховані на країни, які є членами Ради Європи, отже тут учасники від України можуть вільно реєструватися. Хочеться, щоб ця співпраця поглиблювалася і якомога більше розвивалася.
Цього літа у Львові організовано Форум української молоді діаспори «Львів 2012», який відбувався в Україні вже вдруге. Як, на Вашу думку, пройшов форум, чи Ви задоволені, що вдалося зробити? З якими труднощами довелося зіткнутися та чи є вже якісь плани на наступний рік? Загалом, наскільки великою є потреба в таких зустрічах? Чого не вистачає, що хотілося б змінити чи поліпшити?
Я задоволений. Під час праці Форуму української молоді діаспори «Львів 2012» юні люди мали офіційні й неформальні зустрічі з депутатами Львівської обласної та міської рад, представниками Львівської обласної державної адміністрації, лідерами МГО. На зустрічах учасники Форуму обговорювали можливості та формат співпраці молоді діаспори з державними й громадськими інституціями, напрацьовано ряд проектів, які будуть реалізовані наступного року. Відомо, що наступний Форум української молоді діаспори відбудеться в Тернополі, вже почалася його підготовка. Такі зустрічі потрібні, і з боку України є розуміння цього.
Тобто, можна сказати, є діалог і можна продовжувати працю в такому напрямку?
Треба продовжувати. Необхідно більш оживити українське суспільство. Спростовувати стереотипи про діаспору, більше розказати. Взагалі українська адміністрація є всюди однаковою, в усіх реґіонах України. Багато треба змінювати, але є вже дуже багато молодих і розумних людей. З цією частиною українського суспільства власне й існує співпраця. Можна сказати, що вона є досить плідною. Треба далі рухатися в напрямку громадського сектору. Бо з владою, державою – конкретної співпраці взагалі нема.
Ви говорили, що Канада і гроші – це стереотипи про діаспору. Зрозуміло, що це – процес взаємопізнання. Який образ діаспори мав би функціонувати? Як би Ви сказали, якими Ви є?
Треба, щоб приїжджали в гості до нас і бачили, якими ми є (сміється). Дивилися, що діаспора зуміла розбудуватися, адже неможливо переоцінити працю, яку виконує українська діаспора. Посольства, їхні службовці часто не можуть зробити того, що робить українська діаспора своїм лобіюванням інтересів України, адже українська влада сьогодні не є українською, тому вона не може відстоювати якісь загальноукраїнські справи. Діаспора є адвокатом України. Майже в усіх країнах світу живуть українці. В Україні часто питають: «Чи ви будете повертатися?» Такі запитання може ставити людина, яка не має поняття в цій проблематиці. Це не так просто. Дуже багато українців будують свою Україну на чужині. Все це взаємопов’язане – Україна та її діти поза межами країни. Це – неможливо розділяти.
А що Ви знаєте про Україну? Чим для Вас є Україна?
Я можу казати про українську діаспору в Сербії. У нас фактично нема останньої хвилі еміґрації, трудових міґрантів. Два роки тому було 120-річчя переселення з західноукраїнських земель. Можна сказати, що до 1988 р. взагалі не було жодних контактів з Україною. Батьки виховували нас в українському дусі, були суто українські села. Церква відіграла велику роль у збереженні національних традицій, культури, мови. Можу сказати, що наші батьки, а ще більше наші діди, уявляли Україну так, як їм розповідали про неї їхні предки. Це була радше омріяна, романтизована, якась казкова країна. Був присутній національний романтизм. Після того, як Україна стала незалежною, ситуація змінилася, тепер є нові технології, Інтернет. Молоді люди мають ширші знання. Цікавляться сучасною музикою, всім, що з’являється нового. Родинні зв’язки вже втрачені, бо це ж – четверте покоління, але почали більше їздити, щось побачили на свої очі. А серед старших людей і далі існує якийсь міф про Україну, якої насправді вже нема.
Що для Вас означає Ваша діяльність? Що значить бути українцем, чи це – спосіб якось себе зберегти, самоідентифікуватися у ґлобалізованому світі?
Я просто є українцем від народження. Може, комусь в Україні це здаватиметься невірогідним, але в нас українці мають внутрішній стрижень, не зрікаються свого. Моя мама наполягала на тому, щоб я говорив удома тільки українською. Я народився в Німеччині, мої батьки там працювали. Коли ми повернулися з родиною в Сербію, то не знав сербської, розмовляв українською. Звісно, як кожна мала дитина, я швидко все вловлював і вже за півроку навчився й сербської. Знання української мені дало потім нові знайомства, контакти, я міг зустрічатися з різними делеґаціями в Сербії, в Україні та інших країнах.
Наша родина завжди була активною в громадському житті ще в Боснії, де жили мої діди. Можна сказати, що я генетично увібрав це.
З боку української держави немає жодної підтримки українців за кордоном, а, можна сказати, що українська діаспора є другою, після єврейської, серед найкраще організованих діаспор у світі. Моя перша поїздка в Україну мала на мене великий вплив. Відтоді почалася моя активна участь у громадському, культурному і політичному житті української громади. Тепер уже є нагода вивчати українську мову на факультативах, в українських осередках у Сербії. Я також стараюся вдосконалювати свої знання.
Яким є життя української діаспори в Сербії? Які є контакти з українською діаспорою в Польщі?
Історично так склалося, що багато українців спочатку оселилося на території сучасної Боснії і Герцеґовини. А потім звідти виїхали здебільшого до Сербії, Австралії, Канади, Хорватії і США. Наприклад відомо, що до такого міста, як Джилонґ в Австралії, прибуло дуже багато українців з Боснії. Тобто є багато родинних зв’язків, бо якщо не кум, то сват або колишній сусід. За часів Радянського Союзу не було можливості установлювати контакти з Україною. Були контакти з діаспорою у США, Австралії, Канаді, Німеччині. З Польщею не такі міцні, але були, також зі Словаччиною, а десь у 60–80-ті рр. вже було вільніше. Українську музику, літературу – нам усе привозили зі США, Канади. Таким чином вони нам допомагали. У 80-ті рр., як ставало трохи вільніше, почалися контакти з організаціями в Україні, з певними інституціями. Бо до цього діаспора якось співпрацювала тільки між собою. Найбільше наших людей було в Канаді та Австралії. Це – місто Джилонґ, про яке я вже згадував, Едмонтон, Торонто в Канаді. Наші повиїжджали на заробітки. Нема української родини, в якій би хтось не їздив працювати до Німеччини, Австрії, Франції, Швейцарії, Швеції, меншою мірою – до Бельгії. Багато дівчат вийшло заміж за колишніх вояків УПА у Великобританії. Я три роки тому був у Лондоні та розмовляв з тамтешнім священиком, який мені сказав, що біля 150 дівчат виїхало. Ми тішимося, що ми на один рік старші від української діаспори в Канаді та Бразилії. Багато є цікавих фактів, пов’язаних з українською діаспорою в колишній Югославії, хоч нині ми розділені кордонами новоутворених держав, але більшменш знаємо один одного.
Дякую Вам за розмову. ■
