Валерій Майданюк ■ УКРАЇНА ■ №24, 2013-06-16
Проблема української національної гідності та самоповаги набуває особливої гостроти в період утвердження української державності. Ніхто не міг звинуватити українців у їхній малоросійськості в той час, коли вони юридично жили в Малоросії і були колоніально залежними та не мали свідомої національної еліти. Проте малоросійство в незалежній Україні – це залишки репресивного дискурсу, якого в цивілізованих демократичних державах сьогодні просто не зрозуміють. В цьому й полягає ментальна різниця між українцями та європейцями – у Європі нема колоніальної свідомості.
Один мій знайомий громадянин Ніґерії вивчив українську мову і приїхав на навчання в Україну. Добре володіючи мовами іґбо і йоруба, англійською та українською, він не бачив жодної потреби вчити російську мову, як мову сусідньої щодо України держави. І це було логічним рішенням, адже, погодьтеся, якщо ви збираєтеся їхати на навчання в Іспанію, – то вчити французьку мову видається зайвим.
Однак виявилося, що й за тисячу кілометрів від російського кордону, в патріотичному українському місті Львові, без знання російської ніяк не обійтися. Коли мій знайомий ніґерієць щирою українською солов’їною мовою питав перехожих, як пройти до потрібної вулиці чи корпусу університету, практично всі львів’яни йому відповідали… російською. А якщо ваша рідна мова – йоруба, і навіть якщо ви чудово вивчили українську, мовна єдність і подібність слов’янських мов, а особливо російської, відчувається дуже слабо. У результаті моєму другові, на величезний подив запитуваних, доводилося просити відповідати йому саме українською мовою, що чомусь не вкладалося в голові у львів’ян та гостей міста. Адже коли ви бачите темношкірого африканця в Україні, то безумовно звернетеся як мінімум російською мовою, вважаючи, що української він знати апріорі не може. Це є ще одним прикладом малоросійськості і комплексу неповноцінності українців, які в розмові з іноземцем вважають російську «мовою міжнаціонального спілкування».
Та якщо об’єктивно проаналізувати ситуацію на міжнародній арені, то кому потрібна сьогодні російська мова в Африці чи в арабських країнах, не кажучи вже про Європу? Росія для цих країн виглядає типовою державою третього світу, мова якої нікому не потрібна поза межами СНД. Однак підсвідомий комплекс меншовартості й залишки радянської міфології про вплив СРСР в Африці змушує навіть затятого українського націоналіста переходити на російську у спілкуванні з іноземцем, адже побутує міф, що «так їм зрозуміліше». І виходить, що іноземцеві для проживання в Україні потрібно вчити дві мови – і українську, і російську, бо без останньої, виявляється, ніяк не обійтися. Або взагалі вчити лише російську – і так тут нею з вами всі розмовлятимуть.
Крім того, російська мова міцно пустила своє коріння навіть в українській Галичині. Багато навчальної літератури, наповнення Інтернету, фільмів та музики, які виконують роль культурної головної течії серед галицької молоді, також переважно російські. Тож моєму другові довелося навчитись розуміти російську, хоч розмовляти нею так і не вдавалося. Але йому ніяк не вкладалося в голові, чому мова, яка має достатньо велику кількість носіїв і не перебуває на межі вимирання, як багато його африканських мов, не може самостійно бути гідним засобом комунікації українців з іноземцями?
Якось випало моєму африканському другові спілкуватися з мешканцями Східної України, які, як несподівано виявилося, живучи в Києві, не розуміють української й віддають перевагу у спілкуванні російській. Та оскільки російську він розумів на той час дуже погано і відповідав їм лише українською, довелося цим затятим русофілам українського походження й громадянства розмовляти з ніґерійцем українською мовою, чим вони були неабияк стурбовані. Склалася парадоксальна ситуація – африканець просить киян, щоб говорили з ним українською мовою, бездоганно нею володіючи, а мешканці української столиці ламаним суржиком намагаються відтворити в пам’яті українські слова. Це був апогей демонстрації віковічного гноблення й денаціоналізації українців. Заповітна мрія всіх українських колонізаторів здійснилася – рідної мови українців учив ніґерієць. Як стверджували потім самі кияни, для них було культурним шоком, що чорношкірий володів українською мовою краще за них. У цей момент пробуджувалася в них національна свідомість та гідність.
Деколи, щоб зрозуміти, хто я, треба себе побачити збоку, з абсолютно іншого, віддаленого аспекту. Можливо, тоді африканці нагадають усім українським адептам «русского міра» про їхню національну ідентичність. Ситуація, коли африканець розмовляє українською, а українці нею не вміють послуговуватися, є критичною перехідною точкою в історії нації. Точкою, яка веде або до початку національного піднесення та відродження, або до зникнення національної ідентичності й розчинення її біологічних носіїв серед інших, більш стійких націй.
Політика теперішнього керівництва України, коли гуманітарна сфера перебуває в критичному стані, коли українську мову витісняють з кінематографу, музичної сфери і навчання, коли міністром української освіти є неприхований українофоб та русофіл, а правляча партія після введення російської, як реґіональної мови, готується зробити її державною, очевидно пришвидшує реалізацію останнього варіанту.
І не видно сьогодні дієвих сил, які могли б ефективно захищати українську національну ідентичність і мову. Об’єднана парламентська опозиція, очевидно, більше переймається власними бізнес-інтересами, аніж захистом своєї нації. В історії був випадок, який найкраще характеризує поведінку депутатів «Батьківщини» під час «мовного» голосування: за часів російсько-шведської війни один російський воєвода німецького походження навіть без особливого тиску здав шведам кілька неприступних фортець з повним запасом зброї та провіанту, чим завалив усю лінію фронту, яка до цього вчинку успішно втримувалася. Прізвище його – Шваль, у народі воно перестало бути лише власним ім’ям [розм. «шваль» означає «погань», «нікчему» – ред.]. Очевидно, що фізичне існування української нації тепер лягає не на плечі держави і партійних інституцій, але є завданням народу й окремих інтеліґентів, народників та хлопоманів, як це було в період бездержавності ХІХ ст. Однак тепер будити українців з дрімучого сну взялися навіть африканці. Досить ефективно. ■
