Юрій Гаврилюк ■ РЕПОРТАЖ ■ №46, 2013-11-17
У Холмі 1907 р. побачила світ невелика книжечка з російським заголовком «Заветы родной старины», яка, коли ближче приглянутися, є міні-антологією поезії місцевих українців, переважно рідною мовою, хоча, з огляду на тодішню ситуацію, одягненою в личину загальноросійського патріотизму. Більшість віршів стосується давньої історії Холмщини та постаті засновника Холма – Данила Романовича. Мені з тієї книжечки найбільш у пам’ять запали рядки з вірша Васька Ткача (Василя Остапчука – народного вчителя родом зі Славатичів), який написав: «Князь Данило робив щиро своє руське діло, що замислив, то відразу в роботі кипіло».
Особливий пієтет холмщан до Данила Романовича цілком зрозумілий, адже, якби не цей володар, не було б і самої Холмщини, принаймні ми не знали б положеної на лівому березі Бугу частки колишньої Волині під цією назвою. Її перетворення в окремий історичний реґіон – спочатку князівство у складі Галицько-Волинської Русі, згодом одну з земель Руського воєвідства, пізніше Холмську губернію – стало наслідком діяльності Данила, який звів тут у 1230-х роках град Холм, а потім, зробивши своєю стольною резиденцією, постійно його розбудовував. Те, що його «руські діла», в тому числі й холмські, відомі нам, є заслугою холмських книжників-літописців, напевно, з ініціативи самого короля.
Звісно, першим градом, згаданим у літописах, на території, котру нині називаємо Холмщиною, був Червен, залишком якого, на думку істориків та археологів, є городище у Чермні – селі, що лежить поміж Томашевом-Люблинським та Грубешевом. Уперше його згадано в короткій статті про похід київського князя Володимира Святославича «к Ляхомъ» 981 р., а вислів літописця про «городи червенські», вжитий при описі подій 1018 і 1031 р., спонукав багатьох істориків надати Червену значення важливого територіального центру. Однак у подальших згадках, які з’являються в описах княжих усобиць кінця ХІ – початку ХІІ ст., Червен не має такого статусу – це лише своєрідні ворота до набагато значнішого Володимира на східному березі Бугу. У свою чергу, форпостом Червена був Сутійськ, що лежить ще далі на захід, над однією з лівобережних приток Вепра, тобто на самій межі з «Ляхами». Саме сюди влітку 1074 р. прибув син великого князя київського Всеволода Ярославича Володимир Мономах, щоб «мир учиняти з Ляхами». Для прикладу, в літописі під 1162 р. записано, що «пустошили ляхи навколо Червена». Князівською резиденцією Червен стає лише в другій половині ХІІ ст., та ненадовго – 1171 р. тут знайшли захисток Володимирко, син могутнього галицького князя Ярослава Осмомисла, і його матір Ольга, які втекли з Галича у зв’язку з конфліктом у князівському подружжі. У 1207–1209 роках сидів у Червені Всеволод, один з представників волинської гілки князівського роду (родич тоді ще малолітнього Данила).
Після 1280-х років Червен зникає з історичної карти реґіону. Раніше така сама доля зустріла город Волинь (був там, де Гучва впадає до Бугу), після якого також залишилося тільки городище – гора Замчисько на окраїні села Городка неподалік Грубешева. З історичного обрію швидко зникла й більшість міст, збудованих переважно на території сучасного Холмського повіту, які зафіксував літописець в описі подій першої половини ХІІІ ст. Оце під 1207 р. згадані Угровськ, Верещин, Стовп’я, Комов. А в описі тодішнього «воювання литовського і ятвязького», внаслідок якого постраждали місцевості «навколо Комова, і аж до Червена», згадано про город Ухані. А 1221 р. на сторінках літопису з’являється згадка про Щекарів, город на пограниччі з польською Судомирською землею (пізніше на цьому місці виріс сучасний Красностав). Інше прикордонне місто, Андріїв, надибуємо в описі війни Данила та Василька з краківським князем Болеславом Стидливим узимку і навесні 1244 р. Данило і Василько Романовичі «пустошили» в Польщі, «а коли ж минуло трохи часу, то ляхи, приїхавши, пустошили довкола Андрієва…». Романовичі, щоб помститися полякам, вирушили під Люблин «із Холма зо всіма воями та пращами». Два інші городи – Охожа і Бусовно, згадані в описі чергового наїзду ятвягів, датованого 1248 р., але насправді ці події відбулися раніше, мабуть, восени 1234 р.: «Пустошили ятвяги довкола Охожі і Бусовна і всю землю ту пограбували, – бо іще ж Холм не був поставлений Данилом».
Ці дві останні звістки вказують, що Холм був заснований поміж 1234 та 1244 роками, орієнтовно 1237 р., а завдяки другому холмському літописцю, очевидцеві подій, який залишив своєрідний репортаж з будівельного майданчика, відомі нам окремі етапи виникнення нової князівської столиці. Літописець підкреслює, що відбулося це «за Божим велінням» незабаром після того, як Данило, закріпившись у Володимирі (Волинському), спорудив город Угровськ і поставив у ньому єпископа. В історичній літературі прийнято ототожнювати цей город із сучасним селом Угруськом (на лівому березі Бугу за двадцять кілометрів від Холма), де й сьогодні діє православна церква Успіння Пресвятої Богородиці (філія парафії у Володаві). Проте проведені в 1990-х роках археологічні дослідження показали, що «Данилів Угровськ» справді був у цій околиці, однак на східному березі Бугу, а його залишком є городище на території села Новоугрузького в Любомльському районі (до речі, аж до 1795 р. Холмська земля охоплювала чималу територію, включно з Любомлем).
Недалеко звідси було «гарне і лісисте місце», що називалося Холмом (гора, узгір’я), яке князь побачив під час полювання і настільки його уподобав, що надумав поставити «невеликий городок», незабаром розбудований та такий неприступний, «що його татари не змогли взяти, коли Батий всю землю Руську захопив». Цей надійний захист, який 1241 р. мав город на вершині Холмської гори, спонукав Данила до розбудови міста і перетворення його в постійну, добре укріплену резиденцію та економічний і церковний центр. Сюди була переведена єпископська кафедра з Угровська (першим холмським єпископом став Іоанн «iз клiру великої церкви Святої Богородицi володимирської»).
Головний етап князівської розбудови міста таким чином випав на 40-ві і, можливо, на початок 50-х років ХІІІ ст., коли Данило «став прикликати приходнів – німців і русів, іноплемінників і ляхів. Ішли вони день у день. І юнаки, і майстри всякі утікали сюди од татар – сідельники, і лучники, і сагайдачники, і ковалі заліза, і міді, і срібла. І настало пожвавлення, і наповнили вони дворами навколо города поле і села». Для захисту нової князівської столиці зведено міцні фортифікації, зокрема могутні вежі. Одна з них стояла «посеред города висока, щоб бити з неї довкола города. Знизу зведена з каменю п’ятнадцять ліктів у висоту, а сама зроблена з тесаного дерева і вибілена, як сир, сяяла вона на всі сторони. Близь неї був студенець, тобто колодязь, що мав тридцять і п’ять сажнів». Друга – «башта кам’яна, і на ній – орел кам’яний вирізьблений; висота ж каменя – десять ліктів, а з верхівками і з підніжжями – дванадцять ліктів» – стояла «за поприще од города». Ця відстань приблизно в 2 км вказує на те, що йшлося про вежу біля села Білавина (сьогодні це вулиця в адміністративних межах міста), яка частково збереглася аж до 1940-х років, коли її зруйнували нацисти.
Однак найбільше захоплення викликали величаві храми, зокрема «красна і гожа» церква Св. Іоана Золотоустого, якого Данило вважав своїм «підпомагачем»: «І споруда її була така: склепінь чотири; з кожного вугла – склепіння, і стояли вони на чотирьох головах людських, вирізьблених одним умільцем; троє вікон прикрашені були склом римським (вітражами – Ю.Г.); при вході в олтар стояли два стовпи з цілого каменя, і на них − склепіння; а верх же вгорі прикрашений був зорями золотими на лазурі; внутрішній же поміст її був вилитий з міді і з чистого олова, так що блищав він, як дзеркало. Дверей же її двоє були прикрашені каменем тесаним – галицьким білим і зеленим холмським; різьблені одним умільцем Авдієм горорізьби їх були всяких барв і золоті; спереду ж їх на західних дверях був зроблений Спас, а на північних – святий Іоанн Златоустий, так що всі, хто дивився на них, дивувалися. Прикрасив Данило камінням дорогим, бісером і золотом також ікони, які він приніс із Києва, і образ Спаса і пресвятої Богородиці, що їх йому сестра Федора дала з київського монастиря святого Феодора; приніс він також ікону Стрітення з города Вручого од отця його (йдеться про Данилового тестя Мстислава Удатного – Ю.Г.). Диву подібні були образи сі, що погоріли в церкві святого Іоанна; один архангел Михаїл зостався з чудових тих ікон. І дзвони Данило приніс із Києва, а інші тут вилив. (…) Посадив він також сад гарний і спорудив церкву на честь святих безмездників Кузьми і Дем’яна; має вона чотири стовпи, витесані з цілого каменя, що держать верх; з таких же каменів витесані і другі стовпи; а в олтарі перед бічними дверима стоїть також гарний образ пресвятого Дмитрія Солунського, принесений здалеку».
Ці споруди не простояли довго: на сторінках, де літописець з гордістю описував велич холмських оборонних споруд і храмів, є сумна згадка про те, що «все це вогонь спалив» і «мідь од вогню повзла, як смола». Згідно з літописом, пожежа в Холмі, коли «полум’я було таке, що зо всеї землі заграву було видіти; навіть і зо Львова дивлячись, було видно її по белзьких полях», сталася в листопаді 1257 р., тобто в період, коли у володіння Романовичів черговий раз прийшов зі своїм військом монгольський полководець Куремса, щоб примусити Данила й Василька визнати зверхність Золотої Орди. Але й цього разу він не досягнув успіху, адже головні сили ординців не змогли перейти Стиру. Проте зашкодило вже саме його наближення, бо коли «прилучилось ото за гріхи наші загорітися Холмові через окаянну бабу», «люди, бачачи це, думали, що город був запалений татарами, і повтікали в лісові місця, і тому вони не могли зібратися». Отже пожежа, якої не було кому гасити, знищила як городські укріплення, так і храми.
«Побачивши ж таку пагубу городу, Данило, – як сповіщає літописець, – вельми пожалкував». Однак швидко «помолившись Богу, він спорудив город Холм кріпшим і вищим, але вежі такої не зміг зробити, бо інші городи він ставив проти безбожних татар». Відбудовані городські фортифікації здавалися настільки неприступними, що, коли восени 1259 р. прибув сюди «безбожний, лютий, з безліччю полків татарських» Бурундай (за його наказом Данилів брат князь Василько був змушений знищити укріплення Володимира і Луцька), ординський воєвода відмовився від штурму Холма та відійшов «пустошити Ляцьку землю».
Відбудована була також церква Св. Іоанна, а 1260 р. на Холмській горі став найбільший храм міста – «превелика церква на честь Пресвятої Приснодіви Марії, величиною і красою не менша від цих, що були раніш». Данило «прикрасив її пречудовими іконами; приніс він також чашу з землі Угорської з багряного мармуру, вирізьблену з дивовижним умінням, – навіть змієві голови були навкруг неї, – і поставив її перед дверима церковними, що їх називають царськими. Зробив він також у ній хрещальню – хрестити воду на святе Богоявлення, а блаженний єпископ Іоанн зробив у ній вирізаний з гарного дерева і позолочений усередині та ззовні ківорій, диву подобен».
Саме Пречистенський собор став 1264 р. усипальницею свого засновника. «І положили його в церкві святої Богородиці в Холмі, що її він сам був спорудив», – так описав сумну подію літописець, додавши: «Сей же король Данило був князем добрим, хоробрим і мудрим, який спорудив городи многі, і церкви поставив, і оздобив їх різноманітними прикрасами, і братолюбством він світився був із братом своїм Васильком. Сей же Данило був другим по Соломоні».
Після смерті Данила у Холмі княжив його наймолодший син Шварно, який помер 1269 р. і також спочив «у церкві святої Богородиці поблизу отчого гробу». Пізніше мав тут свій уділ Данилів онук Юрій, син Льва Даниловича. У літописі є згадка, що взимку з 1287 на 1288 р. тут упокоївся син Юрія Львовича Михайло й був похоронений у церкві Святої Богородиці. Також згадано про поховання в холмському соборі другого з Данилових синів – Романа.
Загалом можна сказати, що Холмові, порівнюючи його з «молодшим братом» Львовом, не пощастило з історією. Свою центральну роль у патримоніумі Романовичів він почав утрачати вже після смерті Данила та Шварна, а коли 1340 р. помер князь Юрій ІІ і спалахнула багаторічна боротьба за землі Галицько-Волинської Русі поміж Великим князівством Литовським та Руським з одного боку і Польщею та Угорщиною з другого, Холм сильно постраждав і втратив політичний статус. А згодом місто опинилося в межах Польського королівства, де стало центром Холмської землі Руського воєвідства, адміністративним центром якого був саме Львів. І хоч 1392 р. Холм отримав маґдебурзьке міське право і вважали його торговельним осередком, важко було б назвати цей город великим містом, адже у XVI ст. тут було півтори-дві тисячі мешканців. Навіть пізніше, під кінець ХІХ ст., кількість мешканців не перевищувала шести тисяч, при чому серед холмських міщан українців було всього-на-всього 10% (переважали євреї та поляки).
На щастя, з періоду, коли «Данило робив своє руське діло», збереглася кам’яна архітектура, хоча це й не описані літописцем «красні і гожі» церкви. Деяке уявлення про них можемо виробити, оглядаючи храм кінця ХІІ ст., який зберігся в селі Шевченковому біля Галича. Навіть церква Богородиці, усипальниця фундатора та багатьох його нащадків, яка найдовше простояла на вершині Холмської гори, була в І пол. XVIII ст. розібрана, а на її місці збудовано інший храм, який стоїть там і донині. Данилова церква, як і її барокова наступниця – кафедра холмських православних (у 1596–1875 роках греко-уніатських) єпископів, була центральним пунктом, довкола якого протягом XVII–ХІХ ст. сформувався повністю збережений комплекс будинків. До нього увійшли єпископські палати і василіанський монастир зі школою, яка згодом стала духовною семінарією.
Однак це відносно молоді будівлі, а візуальних слідів руської давнини, яку представляють кам’яні вежі, треба шукати поза межами «літописного Холма», передусім у селі Стовп’ї, назва якого пішла від давньоукраїнського слова «столп», що означає «вежа, башта». Місцевість уперше згадано в «Галицько-Волинському літописі» під 1207 р., а практично повністю збережена вежа (19 метрів заввишки), побудована над річкою Гаркою на шляху до Люблина, постійно привертала увагу істориків та археологів. Вони встановили, що вежа була поставлена в західній частині колишнього оборонного города на майдані, вимощеному шаром каміння товщиною близько у 2 м та площею завбільшки 250 кв. метрів. Увесь комплекс виник наприкінці ХІІ або у І пол.. ХІІІ ст. і діяв приблизно до початку XIV ст., коли стовп’янський «градець» був спалений та залишений напризволяще. Сама ж вежа, виконана з кам’яних брусків, передусім пісковику, ззовні має прямокутну (5,7 на 6,3 м), а всередині – циліндричну форму (діаметр 3–3,6 м), і крім оборонно-житлового призначення виконувала, принаймні деякий час, сакральні функції. На найвищому (п’ятому) ярусі на висоті 16 метрів виявлено церкву східного типу, яка у плані повторює Василівську ротонду у Володимирі-Волинському, тому, на думку деяких істориків, у ХІІІ ст. тут міг існувати монастирський осередок. Вежа у Стовп’ї – це найстарший, збережений в такому хорошому стані, давньоукраїнський архітектурний об’єкт на захід від Бугу та справжній шедевр будівельного мистецтва, адже вона була зведена в дуже несприятливих умовах – на болотистому ґрунті та майже без застосування фундаменту.
Старшою від холмського оборонного города була осада на території села Білавина, біля якого також стояла вежа, котру місцеві селяни називали «стовпом». До повного зруйнування німцями 1944 р. стояла майже ціла північна стіна заввишки в 16,6 м. У 90-ті роки ХХ ст., реконструюючи частину стін зі збережених обломків, знайдені фраґменти були законсервовані, але тепер їх важко знайти. Хоч формально Білавин сьогодні є частиною Холма, проте сама історична пам’ятка стоїть уже досить далеко за межею міської забудови, на невеликому підвищенні серед лугів, поміж ґрунтовою дорогою, яка є продовженням вулиць Білавин і Біла, та річкою Гучвою.
У первісному стані будівля, яка використовувалася приблизно до кінця XIV ст., мала форму прямокутника (11,8 на 12,4 м завбільшки), а товщина її стін, змурованих з різного розміру кам’яних брусків та скріплених вапном, дорівнювала 1,7 м. Споруда була п’ятиповерховою, при чому четвертий поверх завершувався хрестовидним склепінням і мав репрезентативний характер – стіни були покриті тиньком (можливо, розмальовані), одвірки й обрамування вікон прикрашено різьбою, а долівку викладено полив’яними плитками. Довкола вежі існувала ще старіша осада передміського характеру, яка займала 20 га площі.
Варто згадати, що ці дві вежі, які спонукують людську уяву до снування різноманітних роздумів про їхнє минуле, в середині XVII ст. привернули увагу холмського єпископа та історіографа Якова Суші, котрий висунув припущення, що це були «ідолопоклонні», тобто язичницькі, храми. Також він записав леґенду, звісно, книжного походження (можливо, сам Суша її вигадав), що після поділу Русі між трьома братами – Києм, Щеком та Хоривом – землі над Бугом останньому припали до душі, і саме він побудував обидва ці «стовпи» (за іншими переказами, Щек був засновником літописного города Щекарева, що лежав на захід від Холма, який згодом отримав назву Красностав).
Виявляється, побіля Холма була ще одна кам’яна вежа, про яку згадував Я. Суша. Як встановили археологи, у XIV–XV століттях її перебудовано на святилище церкви у Спасі (лежить це село дуже близько від Стовп’я). З назви села випливає, що початок йому дав Спаський монастир, який уперше згадано в документі середини XV ст., а діяв до середини XVIII ст. Отже найстаріша частина церкви Спаса (Преображення Господнього) виникла у ХІІІ ст. як оборонна вежа, при чому розмір фундаменту був такий самий, як і в білавинській. Згодом з’явився утричі ширший неф, добудований у два етапи, котрий у XVII ст. отримав бароковий фасад. Парафія у Спасі діяла до літа 1915 р., коли-то українське населення було тимчасово евакуйоване на схід. Церкву 1924 р. перейняли римо-католики, і до сьогодні, за винятком 1940-х років, коли була відновлена православна парафія, вона виконує роль римо-католицького парафіяльного храму. До речі, село Спас на карті не існує – назву його, «неправильну» через її національно-релігійне походження, замінено на «Podgórze».
На Холмську гору ми повернемося в наступних замальовках, щоб розповісти про те, що з Данилової спадщини протягом більше як сторіччя знайшли археологи (перші розкопки були проведені ще у 1910-х роках). Однак уже тепер видно, що тутешня земля «говорить про Русь» (це, звісно, моя інтерпретація «ziemi mówiącej o Piastach») дуже багато цікавого, і в наших інтересах, щоб цей голос почули всі українці. ■
