(гс) ■ ПОГЛЯДИ ■ №17, 2016-04-24
Дуже невеликий відсоток суспільства професійно зацікавлений минулим. Ці люди досліджують, пишуть книжки, обговорюють історичні проблеми на конференціях тощо. Більшість образів щодо минулого спирається, наприклад, на кінематографії. Саме до фільмів, замість підручників, особливо охоче сягають учні. Водночас масова і професійна історія радикально відрізняється одна від одної.
Важливо, щоб розповіді в обох випадках були максимально чесними і висвітлювали різні погляди. Напевно важко цього дотримуватись, інформуючи про злочини. В цьому випадкові дуже легко піти спрощеним шляхом епатування жорстокістю. Цьому служать промовисті фотографії, а в музеях ще додатково звукові ефекти чи навіть музика.
Історик Рафал Внук з Люблинського католицького університету переконаний, що інформування про минуле повинно відбуватись у стислих професійних рамках. А це означає акцентування не на тому, що відбувалось, а на тому, чому це відбувалося: «Треба показати ідеологічне підґрунтя того, що відбувалось». Розповідь про злочин повинна, перш за все, показувати людину як жертву. Разом з тим, переказ потрібно індивідуалізувати. Кілька десятків чи кілька сотень тисяч жертв – це розповідь про цифри. Вона стане промовистою, коли виберемо з цієї цифри один конкретний людський приклад. Історик Іван Патриляк з Київського університету ім. Т. Шевченка переконує, що в Україні ті розповіді додатково ускладнюються. Тут історична пам’ять дуже міцно залежить від реґіону держави чи приналежності людей до якоїсь суспільної верстви: іншою буде пам’ять міста, села, інтеліґенції, сільського населення сходу чи заходу держави. Історик вважає, що в Україні розповідь про минуле слід будувати так, щоб всі однаково відчували трагедію Голодомору, Голокосту, депортації кримських татар чи розстрілу інтеліґенції. «Треба говорити так, щоб пам’ять про жертви об’єднувала суспільство і зашивала рани, які появилися внаслідок злочинного тоталітаризму», – говорить І. Патриляк.
Агнешка Кухцинська-Курч з Центру діалогу «Пшеломи» у Щецинці переконує, що молоде покоління сприймає події воєнної доби приблизно так, як розповіді про епоху Ренесансу. До них промовляє сучасний мультимедійний зміст. Тому Центр діалогу, розповідаючи про тоталітаризм, презентує архівні фільми, пісні з епохи, ориґінальні промови, фотографії, документи тощо. Важливе місце займають спогади очевидців. Вони дуже часто характеризуються суб’єктивізмом, проте дуже динамічні, а тому й привабливі.
У розповіді про історію головним є показати події з різних точок зору. Це об’єктивізує інформацію. Але в такій моделі треба уникати фальшивої симетрії між історією в’язня Аушвіц і розповіддю представника адміністрації концтабору.
Сучасні засоби презентації історії з метою розбудження уяви дуже важливі. Та якщо якийсь музей ІІ Світової війни створить інсталяцію газової камери і дасть можливість туди заходити глядачам, це, на думку експертів, уже буде кроком задалеко. Справжньою історією не буде також і та, у якій одна нація представлена виключно в ролі невинної жертви. Експерти переконані, що про тоталітаризм, зокрема, з представниками молодого покоління, слід говорити так, щоб вони зрозуміли, що кожний може бути жертвою такої системи і кожний може протиставитися їй.
Дискусія про способи представлення минулого проходила в рамках міжнародної конференції «Радянські репресії 1943 – 1946 рр. Нові факти та інтерпретації», що відбувалася в березні цього року у Варшаві.
