Омелян Вішка ■ ПУБЛІЦИСТИКА ■ 2010-05-27
Друкуємо зі скороченням нaдісланий до редакції публіцистичний текст ініціатора відновлення Козацької могили – Омеляна Вішки. Оскільки дотримуємося принципів свободи слова, то надаємо свої сторінки для вираження поглядів усіх зацікавлених сторін. Наближається чергова урочистість для вшанування пам’яті воїнів УНР, похованих в Александрові-Куявському. Сподіваємося, що непорозуміння навколо українського меморіалу не заважатимуть примиренню і спільній молитві над могилами українських воїнів.
Перемога має багатьох батьків, невдача є сиротою.
{mosimage}
Від початку відновлення Козацької могили в Александрові-Куявському в травні 1991 р., від перших моїх контактів з представниками влади й мешканцями все ґрунтувалося на принципах консенсусу. Усі наради чи розмови приводили до спільних висновків і рішень. Так було й під час святкувань на Козацькій могилі. Проте в якийсь момент до мене почали незрозуміло ставитися, почулися навіть звинувачення з боку о. Миколая Гайдучені, православного капелана ВП Поморського округу. Я не відповідав на зачіпки, але нарешті був змушений взяти слово. Тому вперше в “Нашому слові” я описую процес відновлення цвинтаря та традицію святкувань на Козацькій могилі – а також те, що сталося пізніше.
Перший рік відновлення (від весни 1991 р. до весни 1992 р.)
Минає дев’ятнадцять років від того часу, коли я вперше став біля цвинтаря вояків армії УНР в Александрові-Куявському, відкрив для себе й багатьох інших тризуби на кількох уцілілих стовпцях огорожі. Цвинтар був у жалюгідному стані – крім згаданих стовпців, ледве виднілися сліди могилок, невиразний курган без хреста й залишок таблиці. Як одного разу я фотографував цвинтар, підійшла до мене старша жінка, пані Ольбрихтова – вона мешкала неподалік. Схваливши мій задум про відновлення цвинтаря, вона поінформувала, що ним також зацікавився поліціант на ім’я Славек. Це був повітовий комендант Славомир Монковський.
Коли я розповів про намір відновити цвинтар, Монковський пообіцяв співпрацювати. Від того часу з нас складався неформальний громадський комітет – протягом двох років ми координували заходи в місті, я займався контактами з українською стороною. На першій нараді в мера Здзіслава Насинського та голови міської ради Збіґнева Знамеровського не було питання, чи відновляти цвинтар – ставало питання, як це зробити й за які кошти. Наступив розподіл завдань. Мені випало те, без чого не можна було починати, – зібрати якнайбільше інформації, бо треба знати, як відтворити те, що було знищене. Завдання ніби прозоре – але де ж цю інформацію шукати?
Я вирішив поїхати до Львова, відвідав Львівську обласну історико- просвітницьку організацію “Меморіал”, яка займається пошуками історичної правди, представив справу голові Юліанові Павліву. Щастя мене не покидало – Павлів познайомив мене з Ігорем Гнаткевичем, головою підприємства “Некрополіс”, яке займається відновлюванням воєнних цвинтарів. У його картотеці знайшлася стисла інформація про александрівський цвинтар, а також назви табірних часописів, які зберігаються в Науковій бібліотеці ім. В. Стефаника. Протягом одного дня, проведеного в бібліотеці, я записав інформаціями майже цілий зошит. Ох, як багато роз’яснилося! Крім цього, з Гнаткевичем і Павлівим я переговорив про можливість прийняття ними завдання віднови Козацької могили.
Після мого повернення почалася серія нарад у мерії – ми розглядали питання проекту відновлення, коштів, виконання. Мер Насинський та комендант Монковський спільно з’ясовували, які можливості існують в Александрові, я відвідував підприємства в Торуні. Крім цього, я повідомив Об’єднання українців у Польщі та Комісію національної пам’яті (КНП) про наші заходи. Незабаром в Александрові відбулася нарада з участю Юрія Рейта і Степана Заброварного, які згодилися допомагати.
{mosimage}
Після виконання кошторису з’ясувалося, що ми не потягнемо таких витрат. У цій ситуації ідея про запрошення команди Гнаткевича зі Львова (спочатку лише теоретична) здобула визнання. З того часу я вів із ним інтенсивне листування, дзвонив до нього. Гнаткевич з Павлівим отримали фінансову підтримку мера Львова. Запропоновані ціни за виконання робіт були набагато нижчі, ніж у Польщі. Ми прийняли цю пропозицію і, як виявилося, це було добре рішення. Гнаткевич взяв на себе і проект, і виконання. Кореспонденція між нами продовжувалася, я посилав різні дані, світлини, тексти до інформаційної таблиці.
Внаслідок серпневої поїздки до Львова мої знання про інтернованих вояків та александрівський цвинтар поповнилися і я почав переказувати цю інформацію до відома української громади в Польщі та місцевого польського суспільства. Перші публікації з’явилися наприкінці того ж року в “Нашому слові” та в щомісячнику “Zdrój Сiechociński”. Незабаром тексти на цю тему опублікувала реґіональна “Газета виборча” й торунська газета “Nowości”.
Другий рік відновлення (від весни 1992 р. до весни 1993 р.)
На запрошення мера до Александрова у квітні 1992 р. приїхали з проектом відбудови Гнаткевич і Павлів. Проект був схвалений і вирішено, що намогильні плити з хрестами, хрест і таблиці на кургані, а також огорожа будуть виготовлені з допомогою міста Львова. Проживання, харчування, електроенергію та щебінь забезпечить місто Александрів, а виконання робіт оплачуватиме Комісія національної пам’яті з грошей, зібраних серед українців у Польщі.
Група Гнаткевича приїхала до Александрова в листопаді 1992 р., привізши елементи на перший етап відбудови. Крім проблем з розмитненням у Влоцлавку, все інше пройшло більш менш добре. Стовпці огорожі виготовлено на місці, а ті, що вціліли (з тризубами), ми вирішили поставити від сторони вулиці. Другий етап відбудови реалізувався наприкінці квітня 1993 р. Проблем не бракувало – і я знову майже постійно був поруч з виконавцями. На закінчення приїхав зі Щецина скарбник КНП Йосиф Дорох і розплатився з працівниками.
Тут згадаю про покійного Шимона Сметану. Десь на початку всіх заходів, тобто підготовляючись до відновлення, я запросив його до співпраці, бо хотів мати якусь підмогу. Він з’явився раз в Александрові, потім прийняв проф. Заброварного, але далі не проявляв великого бажання до співпраці. Пишу про це, бо його особа стане пізніше приводом для звинувачень на мою адресу. Натомість о. Гайдученя раз випадково супроводжував Монковського й мене в травні 1993 р. під час візиту в друкарні – і це протягом двох років усе.
Гарячий травень. Урочисте відкриття
Для всіх, хто був причетним до справи, у травні 1993 р. настав гарячий час. Того місяця в Александрові не випала ані краплина дощу. Після завершення основної роботи молодь з Аґрарного технікуму посадила кущі й посіяла траву, та оскільки трава не сходила, довелося просити пожежників, щоб поливали. Крім того, треба було підготовити урочистість відкриття, скласти програму свята, що теж вимагало чималих зусиль: численні зустрічі, десятки телефонних дзвінків, узгоджень. Постало питання: хто й кого має запрошувати на відкриття. Вирішено, що зробить це Громадський комітет відновлення, який ми створили щойно тоді – раніше він діяв неформально. Почесними співголовами обрано заступника воєводи Анджея Нап’юрковського та голову ОУП Юрія Рейта. Усі подробиці були узгоджені на нараді робочої групи комітету і влади міста, а термін відкриття визначено на 12 червня.
Учні та пожежники – це не єдиний приклад допомоги. Підтримували нас усі, кого комітет відновлення про це просив. Друкарня “Polfa” безкоштовно надрукувала листівки й бланки запрошень, військо та гарцери підготували палатки й харчування, власники сусідніх ділянок відкрили свої двері для прийому високих гостей, розміщена поруч фабрика надала своє подвір’я для автостоянки. Працівники Будинку культури в Александрові подбали про озвучення, а поліція – про охорону порядку й безпеку. Вдалося також переконати воєвідську владу у Влоцлавку, щоб вона виділила кошти на перебудову останнього відрізка вул. Нарутовича, що веде до цвинтаря.
Для гостей урочистості була надрукована листівка, на якій поміщено мій текст про польсько-український союз 1920 р. та останній шлях армії УНР. До відкриття цвинтаря вийшла також моя брошурка, надрукована у Львові, під заголовком “Козацька могила на Куявах”. Роль ведучого взяв на себе Монковський.[…] ебе Монковський.
На свято прибули високопоставлені представники України: посол Геннадій Удовенко, заступник міністра оборони України ген. Володимир Мулява, мер Львова Юрій Зима. З польського боку у святі взяли участь міністр Єжи Мілевський з Канцелярії Президента РП, віце -міністр культури Міхал Яґелло, ген. Б. Ґрудзинський з Міністерства оборони та влоцлавський воєвода Сильвестер Сміґель.
Прибуло також багато українців з Польщі, приїхали вчителі з учнями, прийшли жителі Александрова. На свято вдалося привезти духовий оркестр Збройних сил України, зі Львова приїхав хор “Боян”, а з усієї Польщі “злетілися” “Журавлі”, прибув оркестр місцевих пожежників. Почесну варту виставив Поморський округ Війська польського. Після виконання національних гімнів урочистість відкрив та привітав усіх новий мер міста Станіслав Крисинський.
Після офіційної частини правилася екуменічна панахида з участю ієрархів церков: Православної (архі єпископ Сава), Римо католицької (єпископ Б. Дембовський), Греко- католицької (єпископ Іван Мартиняк) та Лютеранської (о. Є. Молін). До відправи включилися хори, а після богослужіння виконано соло “Коли ви вмирали”. Потім покладено вінки й квіти.
Гірке задоволення
Довівши справу до кінця, ми всі, що були причетними до неї, відчули полегшення, задоволення від того, що два роки праці дали результати. Не приховую – я також доклав немало зусиль, наполегливості, часу й трохи коштів, тому абсолютно не сподівався прикрощів. Отож, під час відкриття Козацької могили було декілька неприємних моментів (зокрема, невдалий переклад промови ген. В. Муляви, бо генерал запізнився і “зловив” перекладача щойно в ході урочистості). Декілька тижнів пізніше (під час фестивалю в Сопоті) я почув докір, що у вітальній промові мера міста не названо єп. І. Мартиняка. Я відчув гіркоту. Написав навіть тоді листа до “НС”, де описав усе – скільки праці вимагало відновлення, перепросив за промахи (хоч той з привітанням єпископа стався не через мене особисто, а з нашої спільної вини – вини організаторів). Проте досада минула і я цього листа до редакції не послав.
Два роки пізніше я написав інший текст до місцевого місячника (“Gazeta Аleksandrowska”, 1995,
№ 11 12; 1996, № 1), де описав шлях українських вояків до таборів у Польщі, дав стислі відомості про хід відбудови й перерахував усіх заслужених. Ніхто до цього списку ніколи не вносив застережень. За мною цих самих людей назвав 2003 р. на сесії, організованій з нагоди 10 ої річниці відновлення, Анджей Цесля.Тих самих людей п’ять років пізніше я подав у списку для Посольства України.
Відновлення традиції
Коли ми 1993 р. відкривали Козацьку могилу, не задумувалися, що буде далі. Але навесні наступного року я вирішив продовжувати зустрічі на Козацькій могилі. Як і раніше, я все обговорив із Монковським та подзвонив до мера міста з пропозицією, яку він прийняв. Ми уточнили дату й скромну програму. Відтак я запросив до участі о. Гайдученю з торунської православної парафії та пароха греко католицької церкви в Ілаві о. Кузьм’яка, пароха місцевої римо -католицької парафії о. Мельчарека запрошував мер міста. Крім цього, я подзвонив до консульства України в Ґданську, а також до всіх знайомих. До “Нашого слова” вислав повідомлення, у якому запрошував до Александрова від імені місцевої “української громади”. Під час самого свята відправлено панахиду, а після того я коротко представив історію УНР та її армії. До справи підключився місцевий Механічний заклад (BIN), власники якого запросили присутніх на почастунок (і роблять це й досі). Так було протягом кількох років.
З часом свято розрослося, приїжджало щораз більше українців, розсіяних по всій Польщі, у тому числі зорганізованих груп. Прибували й нащадки петлюрівських еміґрантів. На Козацьку могилу приходили не лише представники влади Александрова, але й делеґації місцевих підприємств та інститутів зі своїми прапорами, жителі міста. Були депутати сейму, сенатори, науковці. Прибували гості з України. Спочатку гарцери, а потім солдати Війська польського стояли на почесній варті. Головним організатором стало місто і з мене зняли громадський обов’язок організатора. Після того як мером Александрова обрано Анджея Цеслю, свято набрало ще більшого розмаху.
Коли організування урочистості взяла на себе влада міста, я перестав телефонувати до всіх, висилав лише повідомлення до “Нашого слова”. Проте о. Миколай почав дорікати, що я не подаю до “НС” інформації про Службу божу в александрівській каплиці, хоч він сам якось не додумався, що до мене також можна подзвонити й переказати таку інформацію. Таких безпідставних дорікань було більше.
Щось не так або Помноження заслужених
Таблиця. Три або чотири роки тому ми з мером Александрова зійшлися на думці, що біля цвинтаря треба було б помістити трохи більшу інформаційну таблицю. Виконання взяв на себе Механічний заклад (BIN), текст написав мер Анджей Цесля. Я відредаґував україномовну версію, а водночас додав вагомі історичні доповнення, відтак вислав польську версію для затвердження до А. Цеслі. Довший час з Александрова не було відповіді. Дещо пізніше мені подзвонив власник майстерні, якій доручено виготовити макет напису, запитав мене, як має розмістити тексти. Моє здивування було велике – таблиця робиться, хоча ніхто не взяв від мене україномовний варіант. Моє здивування зросло – о. Миколай подав пропозицію перекладу, хоч і знав, що цим займаюся я. А мер погодився на це, хоч ми домовилися, що я текст відредаґую, і не спромігся мене навіть повідомити. Текст не годився для вміщення на таблиці. я переказав свій текст. (…)
Ікона на цвинтарі і кого не було в списку заслужених. На святі 2008 р. передбачалося, що посол України в РП вручить почесні дипломи МЗС України за “вагомі заслуги в збереженні місць пам’яті”. Декілька місяців до того Посольство України доручило мені скласти список заслужених осіб. Я запропонував мерові міста укласти його спільно, проте він відмовився. Отож, я вмістив у списку людей, яких назвав ще 1995 р. в місцевій пресі – це особи, які присвятили багато часу відбудові.
Ще поки дійшло до суперечностей щодо нагороджених, на мене чекала інша несподіванка. Отож, у ході урочистості священики освятили ікону, яку вмістили на пам’ятній таблиці цвинтаря. Ініціатором заходу був о. Гайдученя, а офіційно – православний Польовий ординаріат ВП. Ікона на цвинтарі – річ нормальна і я нічого проти не маю, проте заперечую проти місця, де її прикріпили. Нагадаю, що Козацька могила – це пам’ятник старовини, тому всілякі зміни мають бути затверджені куратором (реставратором). Адже військові священики не є господарями об’єкту, ним є мер міста! Якщо навіть його про це не поінформовано – то значить, що вони поводилися на цвинтарі самовільно.
Поки після закінчення урочистості я придивлявся до ікони, відбулося вручення дипломів МЗС України. Тоді втрутився о. Гайдученя, мовляв, чому серед нагороджених немає покійного Шимона Сметани.
У подальшій частині, під час обіду, посол Олександр Моцик публічно назвав Ш. Сметану серед заслужених у справі віднови. Значить, він подумав (як і багато інших гостей), що Вішка або про Шимона забув, або – що гірше! – свідомо пропустив його. Ані перше, ані друге! Якби сьогодні мені доручили скласти список, він був би таким самим.
“Хранитель і зберігач традиції”. Під час свята, здається 2006 р., о. Гайдученя сказав мені, що розповідав комусь про відбудову цвинтаря і що про мене також згадав добрим словом. Про подробиці я довідався набагато пізніше, коли отримав видання під назвою “Polska i Ukraina w walce o niepodległość 1918-1920” (Warszawa, 2009). У цьому збірнику один з авторів, описуючи цвинтарі вояків УНР в Польщі, презентує александрівський лише на підставі згаданої інформації від о. Гайдучені, тож не дивно, що опис відбудови надто скупий. Дійсно, о. Миколай згадав про мою участь у відбудові, але промовчав про інших: не лише про Сметану, але й Монковського, Насинського, Крисинського, Знамеровського.
Зате половина тексту стосується заслуг о. Миколая у відновленні церкви в Цехоцинку. Заслуги правдиві, але хтось запитає: що цехоцинська церква має спільного з інтернованими вояками та цвинтарем в Александрові? Отець Гайдученя твердить (а його співрозмовник переказує), що має, бо українські командири під час інтернування ходили молитися до цієї церкви. По перше, інтерновані могли вийти з табору лише за перепустками, які видавалися нечасто. По друге, по дорозі до Цехоцинка вони минали б церкву в Александрові, то чому б мали її не відвідати? По третє, протягом усього міжвоєнного періоду в усій околиці не було священика. Єдину Службу Божу в александрівській церкві відправив для інтернованих 7 січня 1921 р. капелан табору. Після того влада староства заборонила проводити богослужіння. Тоді церкву влаштували в таборі, щоб усі інтерновані мали можливість молитися. Додаймо, що про відвідування цехоцинської церкви не згадує у своїх споминах капелан табору о. Петро Білон. Ані півслова немає про це й у хроніці табірної газети. Отож, слова о. Миколая не мають джерельного підтвердження.
У тому ж тексті о. Миколай представляє себе “істинним хранителем і зберігачем традиції армії УНР”. Але як можна зберігати традицію, якої прискіпливо не вивчав і не пізнав? Бо звідки о. Гайдученя дізнався про те, що замовчувалося півстоліття? Досліджуючи проблематику УНР, долю її армії в місцях інтернування і петлюрівську еміґрацію загалом, я багаторазово відвідував архіви у Львові, Києві, Москві, Празі, чимало в Польщі – і якось не те що не зустрів там “зберігача традиції армії УНР” о. Миколая, а навіть не бачив його прізвища в метриках архівних папок. Я написав кілька десятків текстів на згадану тему, знаю праці інших авторів – немає й серед них о. Миколая.
У безпідставні твердження о. Миколая, здається, повірив і мер міста А. Цесля. У згаданому виданні він пише, що, крім мене ініціатором відновлення цвинтаря був також Ш. Сметана. Але не згадував він про це ані на сесії 2003 р., ані при встановленні інформаційної таблиці – адже ж це неправдива інформація.
Звернення “на общепонятном русском языке”. Минулого року на початку урочистості на Козацькій могилі мер міста А. Цесля представив історію боротьби армії УНР за незалежність України та її інтернування, згадав про відновлення цвинтаря та традицію святкувань на Козацькій могилі. Після панахиди о. проф. Мар’ян Бендза з Варшави виголосив свою промову. Почав від закиду на адресу влади міста, що, мовляв, представники Посольства України і Польового ординаріату ВП не отримали запрошення і тому не приїхали до Александрова. Закид несправедливий, бо запрошення до посольства було надіслане, а господар міста якраз докладає багато зусиль, щоб свято належно підготувати. (…)
До того ж, звернення о. Бендзи до українських козаків прозвучало “на общепонятном русском языке”, немовби вони не розуміли своєї мови! Пане професоре, чи почули Ви, як похоронені в Козацькій могилі захисники вільної України перевертаються в ній з болю? Бо так не годиться! Вони ж задля збереження цієї мови підняли боротьбу й задля того пішли на вигнання!
Що ж далі?
Чи міг я далі мовчати й не звертати уваги на подібні “маневри”? Звичайно, ні – тому про це написав. Що ж далі? Скажу так: панове, прошу вас, не перекручуйте історії! І давньої, і цілком свіжої. Не ображайте померлих українських вояків. Видно, що довоєнну традицію треба нам ще раз “відновити”.
“Наше слово” №22, 30 травня 2010 року {moscomment}
