Богдан Гук ■ КУЛЬТУРА ■ №6, 2015-02-08
Спочатку тут мав бути «Хутір Гораєць» – аґротуристичне господарство. Проте автор ідеї Мартин Пйотровський та його брати Мацей і Матвій Матеуш до господарства швидко приєднали культурно-розважальну складову. Так виникло «Фольковисько» – фестиваль культури пограниччя, що його організовує наступний «клон» – товариство «Фольковисько». Читачеві «Нашого слова», історично вихованому на трохи іншому ґрунті, ніж ідея мирного співжиття, слід нагадати, що йдеться про наш сумнозвісний Гораєць Любачівського повіту, місце трагедії понад 150 українців, убитих вояками Республіки Польщі на початку 1945 р.
Від «Хутора Гораєць» до цвинтаря, де похоронені жертви та предки депортованих на схід і захід горайчан, треба йти трохи колом, якби податися прямо, то це було б 300 метрів. Шкода, що під час заходів, організованих «Фольковиськом», ці жертви випадають з культурного обрію. Видається, що це не є свідома дія товариства, а достосування до сучасної норми на «пограниччі»: культурно є тоді, коли поляки не згадують убитих українців (а ще більш культурно, якщо згадувати можна лише вбитих поляків). Тимчасом, пограниччя від 1947 р. не є пограниччям. Залишилося дуже динамічне на сьогодні слово-витрих, яке допомагає національно освоїти територію, заселену поляками, але суцільно вкриту знаками української культури. Формула «пограниччя» нагадує радянський інтернаціоналізм, який був згодою на панівну позицію російської стихії. У польському «запуску» інтернаціоналізм означав підпорядкування радянському варіантові задля забезпечення панівної позиції польської стихії навіть там, де її не було. Як-от у Горайці.
Пишу про це для того, щоб застерегтися перед забуттям та поверховими культурними концептами: важко було б приїхати 27 грудня 2014 р. до Горайя на захід «Єдина Галичина» («Wspólna Galicja») та обминути давні події і способи їх сучасного трактування/нетрактування. Тим більше, що «Фольковисько» мала б супроводжувати ідея не лише вільної художньої діяльності, але й вільної пам’яті. Адже це товариство минулого року чи не перше в усій Польщі створило фільм «Непам’ять». Фільм про панщину!
Світлом суботнього грудневого дня мала бути Галичина. За довгим дискусійним столом бесіду відкрив Даян Галицький з Тернополя. Він сказав, що 100 років тому в давній Галичині всі розуміли один одного, вміли мирно співіснувати. Завдяки цьому ця країна Австро-Угорщини вміла стримувати «дику орду» – Росію та Радянський Союз. На жаль, згодом історія була для Галичина неласкава. Д. Галицький поставив питання: чи від Галичини залишилося щось таке, що нас об’єднує, якась, наприклад, галицька ідентичність.
Її існування підтримав Тарас Прохасько. На думку письменника, принаймні в нинішній українській частині давньої провінції існує галицька ідентичність. Вона ґрунтується на подібності суспільного ладу і матеріальної культури. Проте вже пам’ять буде різна. «Ми не пам’ятаємо австрійської Галичини, а лише її чергові окупації…», – казав Прохасько, заперечуючи, як мені здається, можливість створення, на пропозицію Даяна, ідеальної галицької нації. Тим більше, що якраз у цій провінції зустрілися лобами український та польський націоналізми, а й жидівський не пас задніх. Отже Галичина, як сказав один учасник дискусії, нагадувала також пронизані конфліктами Балкани початку ХХ століття.
«Похороном Галичини» був голос із залу на адресу сказаного Д. Галицьким, якого жартівливо порівняли з секретарем КПРС, комуністичної партії, котра хоч не існує, то залишила пам’ять про постульований мир між націями. Даян не може пам’ятати Галичини, а навіть якби її пам’ятав, то його виступ нагадував би позицію писаря Галицького намісництва, зобов’язаного представляти стан справ від імені цісаря Франца-Йосифа. Отож, обидві позиції представляють владу, а не суспільство. Тимчасом, Галичина була не лише раєм, але й пеклом для всіх її мешканців: польська шляхта раділа привілеями/страждала від демократичних положень конституції, жиди мали рівні права/були культурно та суспільно упосліджені, а русинів Австрія звільнила з панщини/залишила під суспільно-економічною владою шляхти. «Як говорити про нову ідентичність, коли наші теперішні, успадковані ідентичності – конфліктні й не дають нам спокою?» – «Конструктивно» поставив питання Дарій Туркевич з Перемишля.
Присутні врешті-решт погодилися, що в Центральносхідній Європі сьогодні нової/старої галицької нації нема потреби творити. Чи можна її замінити партнерською співпрацею, напр., між містами та самоврядуваннями? – запитав Галицький. Теорія миттю поступилася практиці. Представник міста і ґміни Чесанів розповів про співпрацю з партнерами в Україні. Директор чесанівської бібліотеки Урсула КопецьЗаборняк два роки тому встановила тісні контакти понад кордоном та резюмувала: «Потрібні нові проекти, саме міжнаціональні, тому що дотеперішні вичерпали свою формулу і засоби».
Під час перерви перед літературною та музичною частинами гості «Хутора Гораєць», а їх зібралося не менше як сто, могли відвідати гораєцьку церкву. Подався туди й Андрій Стасюк, який прибув, імовірно, задля зустрічі зі своїм другом Прохаськом. У храмі взяв слово Ґжеґож Цєцька, палкий прихильник збереження місцевих камінних хрестів. Розповів про зміни в брилі церкви, її датування, відновлення іконостасу.
Пізній вечір узяла поезія Юлії Іванчук, Урсули Копець-Заборняк та фраґменти Прохаськової прози, яку він читав хрипаво-шелестким голосом, розповідаючи про гуцула, котрий шукав у Львові філармонії. Більше часу взяв концерт польських та українських коляд у виконанні хору з Замостя «Не той день». Зіркою вечора був тернопільський гурт «Nameless», коли можна було також потанцювати.
Таким чином, «Фольковисько» закрило свій культурний 2014 р. Справді, завдяки ньому немало діялося в селі, яке ще кілька років тому було тільки ехом від трагедії. Брати Пйотровські, їхня справді невтомна мати і друзі зуміли перетворити Гораєць на малий культурний центр. Поки що тут щастить, насамперед, музичній програмі. В міру поважні інтелектуальні дискусії, як показала остання, ще попереду. Дотеперішні ідеї, як-от питання панщини, Галичини, суспільної ситуації жіноцтва чи охорони камінних хрестів, видається, будуть мати продовження і наступні варіанти. Запорукою є дуже гарна атмосфера на гораєцькому хуторі та щира привітність господарів. ■
