{mosimage} Коли ми відзначаємо чергову річницю Акції “Вісла”, то – як би не хотіли, – у польському громадському просторі ця подія вирине в контексті етнічної чистки на Волині в 1943-44 рр., круглу дату 70-ліття якої вся Польща широко відзначатиме, на відміну від роковин Акції “Вісла”, уже наступного року.
Що тоді нам робити? Чи каятися за чужі гріхи? – про що пише o. Богдан Панчак у 23 числі “НС”. Іґнорувати напади на нас та окопатися у своїх траншеях болю?

Поки відповімо на цей виклик, візьмімо до уваги, що вшанування жертв будь-якого лиха потрібне не мертвим, а живим. Мертві потребують лише пам’яті. Живі на мартирології будують свою леґітимність, тривалість і утвердження себе. Вони потребують не правди, а леґенди, у якій священною є жертва крові. Усі народи, – і ми не виняток, – будують свій міф на гарній казці про добробут і мир, який загарбав страшний ворог, а вони лише відбивалися.
Згадайте позицію кресових середовищ і згадайте позицію нашої громади! Видно наше дзеркальне відбиття. Вони не сприймають нашої ідеології чи арґументації, а ми – їхньої…
Що ж, виявляється, ми не унікальні у своїй поведінці. Польський історик ідеї Єжи Єдлицький точно визначив сприйняття історичної пам’яті. Перше – визнання незручного факту (найрідше); друге, найпоширеніше – байдуже визнання типу “що було, то було, але нас при тому не було”, пов’язане з почуттям ослаблення зв’язків у групі; третє – відторгнення історичних знань про вину народу зі свідомості, а засобом є фальшування підручників, цензура, брехня, виправдання важкої правди, оминання теми. Остання згадана постава характерна для людей, сильно пов’язаних з національною спільнотою, – вони не здатні прийняти моральний тягар. І нарешті є четверте сприйняття – добровільна відкрита постава членів спільноти, які хочуть дізнатися правду про минуле. “Свою частку незавиненої відповідальності вони приймають добровільно, без “торгування”, приписують собі і всьому народові або установі обов’язок морального відшкодування”. Цю елітарну позицію гостро критикують і закидають “горду самозвану узурпацію влади, биття в чужі груди, наклепи на власний народ та манію збірної вини”.
Стільки Єдлицького. Тепер відповімо – де ми? Питання до другої сторони нехай вона сама поставить. Від минулого нікому не втекти – ані нам, ані полякам.
Як же тоді бути? Що робити? Далі взаємно один в одного стрілятимемо… словами? Я б запропонував інший шлях. Звернімося до універсальних людських цінностей, замість того, щоб вбирати загиблих у нинішню політику. Якщо нас болить наше горе, то тим паче ми повинні зрозуміти біль польської сторони. І навпаки.
Хоч ми в Польщі ніяк не причетні до антипольської акції на Волині, то знайдеться в державі кілька місць, де жертвами стали мирні поляки, яких убили українці, наприклад, у Балигороді. При нагоді круглих роковин варто вшанувати такі жертви спільно з польською стороною – так само, як і під час урочистостей, присвячених Акції “Вісла”, крім наших могил, варто відвідати польські. Теж при відзначенні воєнного злочину на Волині поляки могли б відвідати разом з українцями українські могили, наприклад, у Сагрині.
Від історії не втечемо, але, думаю, шлях гуманних цінностей є найпростішим і найкращим. Котра сторона першою відважиться зламати патову схему? Сама Україна на владному рівні не думає взагалі такими категоріями, не бачить проблеми. Українська громада в Польщі не рівняється польським державним чиновникам, які щораз більше культивують лише національну (не громадянську!) позицію. Питання залишається до відповіді.

“Наше слово” №24, 10 червня 2012 року