Омелян Вішка ■ ІСТОРІЯ ■ 2011-06-04
{mosimage}
У численних публікаціях і висловах (зокрема, у польських путівниках, на веб-сторінках) аж роїться від стверджень про шістсотлітню “польськість” Львова чи тенденційних пояснень обставин захоплення польськими володарями Червоної Русі. Неправдива інформація стосується різних історичних періодів. А як усе було насправді?
Почати треба від того, що в середині XI ст. володар потужної тоді Київської Русі Ярослав Мудрий поділив її територію між своїми синами. Це був початок розпаду держави на удільні князівства (землі). У південно-західній частині Русі лежало Галицьке князівство зі столицею Галичем, а поряд – Волинське, центр якого був у Володимирі.
В обох володарювали князі з династії Рюриковичів, обидві землі поділялися на дрібніші території. У XII ст. лінія галицьких Рюриковичів вимерла і на трон запросили Романа – сина володимирського князя Мстислава ІІ. Йому вдалося об’єднати обидві землі в Галицько-Волинське князівство (1199 р.). Коли син Романа Данило скріпив роздрібнені досі князівства, коли почав мати вплив у Києві – уся Русь пережила монгольсько-татарську навалу зі сходу.
Після відходу загарбників Данило зручно укладав угоди з сусідами. Уклав навіть договір з Римом, результатом чого було вручення йому корони, яку прислав папа Іннокентій IV. Данила коронували 1253 (1254) р. в Дорогичині на короля Русі. Данило І Галицький – син Романа Мстиславовича, правнук Володимира Мономаха – своєю столицею учинив заснований ним Холм (1237 р.). Він був також засновником іншого міста, яке на честь сина назвав Львовом (прибл. 1250 р.).
Після смерті Данила (1264 р.) престол успадкував його син Лев І, який переніс столицю держави до Львова (1272 р.). На початку XIV ст. княжий стілець перейняв син Льва Юрій І. Обидва вони утримували добрі відносини з сусідами, держава була стабільна, досить заможна. Також Юрієві сини, його наступники приблизно від 1308 р. – Андрій та Лев ІІ – утримували приязні стосунки з сусідами, зокрема з Мазовією. Свідоцтвом цього було видання сестри Марії заміж за Тройдена І, князя черського (а далі – також плоцького). Приблизно 1323 р. брати Лев ІІ та Андрій загинули в битві з татарами (за іншими даними – були отруєні), не залишивши по собі синів. Таким чином, чоловіча лінія Рюриковичів у цій землі вимерла. Тоді галицькі бояри покликали на престол найстаршого сина Марії і мазовецького князя Тройдена – Болеслава Тройденовича. Не відбулося це, однак, як пишуть деякі польські автори, згідно з правом автоматичного успадкування (“prawem naturalnego spadku”), бо князь Андрій мав ще й дочку. Зрештою, Болеславне мав достатньої сили, щоб узяти трон без згоди, без запрошення зі Львова.
Ще перед тим, як Болеслав, Рюрикович “по куделі” (тобто по жіночій лінії – ред.), став галицько-волинським князем, він охрестився на православний обряд та прийняв ім’я Юрій ІІ. Однак невдовзі галицькі бояри перестали толерувати Юрія ІІ Тройденовича, коли той намагався зламати їхню перевагу, 1340 р. отруїли його. Можливо, одним з приводів цього кроку було те, що він сприяв мазовецькій,
а також чеській і німецькій колонізації. І знов – у деяких польських публікаціях говориться, що Юрій помер.
Право на спадщину Юрія Тройденовича мала його найближча рідня – брати Семовит ІІІ і Казимир І, їхній батько Тройден І, мати Марія та литовський князь з Луцька Любарт, чоловік дочки князя Андрія. Проте мазовецькі князі вже до того зреклися права на спадщину – віддали його далекому родичеві Юрія ІІ Тройденовича, польському королю Казимирові ІІІ (Великому) за відповідну багаторічну платню. Ця далека спорідненість – Юрій ІІ і Казимир ІІІ були між собою “переддвоюрідними” братами, як онуки рідних братів, – була в Польщі піднесена до ранґу основного арґументу, який має підтвердити право Казимира на спадщину.
Продаж права на спадщину Юрія Тройденовича був першою “оборудкою” мазовшан, що стосувався Галицько-Волинського князівства – а воно дедалі частіше виступає під назвою “Червона Русь”. До цього торговельного договору належав також племінник (сестринець) польського короля Людовик, мадярський король, який мав отримати Червону Русь (і Польське королівство) після його смерті. У таких обставинах серед претендентів залишилися Казимир ІІІ і зять князя Андрія, Любарт. Їхнім опонентом місцеві бояри призначили галицького старосту Дмитра Детка. Відразу після смерті Юрія Тройденовича луцький князь Любарт захопив Белзьку землю. На Русь 1340 р. також пішов походом Казимир ІІІ – він намагався захопити Львів, але його наступ удалося відбити. Проте далі Детко не мав сили протистояти обом аґресорам. Казимир уже 1341 р. склав присягу, що у випадку зайняття Русі “zachowa go (старосту – ред) i lud ruski przy ich obrządku, prawach i zwyczajach”.
Черговий похід Казимир підготовив належно і 1349 р. остаточно захопив Червону Русь. Тепер розпочалася довголітня польсько-литовська війна за Русь. На боці поляків стояли мадярські війська. Казимир ІІІ помер бездітним 1370 р., на польського короля короновано сестринця, володаря Угорщини Людовика. Русь стала його королівщиною. Володимир і Луцьк залишилися в руках Любарта, який, однак, визнав верховенство Людовика. Таким чином закріплювався розподіл західноруських земель на литовську та угорську зони впливів.
Після смерті Людовика 1382 р. руські землі припали його дочці Марії, а друга дочка, Ядвіґа, стала володаркою Польщі. Черговою подією, яка радикально змінила ситуацію південно-західних руських земель, була польсько-литовська унія, підписана 1385 р. в містечку Креві. Великий литовський князь Яґайло за подружжя з Ядвіґою і корону Польщі приєднав до неї “ziemie swoje, Litwy i Rusi”. Отже 1387 р. розпочалося завоювання Червоної Русі польськими військами з королевою Ядвіґою на чолі. Угорські залоги сприймали її як дочку Людовика, тож військо майже без опору захопило Ярослав, Перемишль, Городок, Львів. Після недовгого опору здався Галич. Так закінчилося угорське володарювання на Червоній Русі. Багато польських авторів пом’якшує значення цього акту – пишеться про “віндикацію” земель Червоної Русі, тобто відбирання того, що нібито комусь колись належало, або про приєднання (включення) цих теренів до Польщі.
Протягом багатьох років територія Червоної Русі становила Руське воєводство. Належали до нього землі: Сяніцька, Перемиська, Львівська, Галицька і Холмська. Остання була відрізана від решти Белжчиною, котру Яґайло віддав мазовецьким князям. Такий стан продовжувався до 1772 р., коли після першого розподілу Речі Посполитої Руське воєвідство (без Холмщини і тільки до Збруча) опинилося в кордонах Австрії. Австрійці, намагаючись виправдати його захоплення давньою приналежністю Червоної Русі до Угорщини (тепер – складової держави Габсбурґів), надали провінції назву “Галичина і Володимирія” (Galizien und Lodomerien). Пізніше залишилася тільки перша частина назви, а на позначення земель давньої Червоної Русі закріпилася назва “Східна Галичина”. Її незаперечною столицею був Львів.
Так було аж до 1918 р., коли після польсько-української війни Східна Галичина опинилася в межах Польщі. Після ІІ Світової війни новий польсько-совєтський кордон відрізав на цей раз Сяніцьку, Перемиську і Холмську землі, які залишилися при Польщі. Решта земель давньої Червоної Русі – сьогодні в межах України – зберегли стару австрійську назву “Галичина”.
“Наше слово” №23, 5 червня 2011 року
