Формувати польську уяву про події, на думку Тими, треба через представлення контексту політики ІІ Речі Посполитої стосовно української нацменшини. Те, що в польській історіографії “відплатними” називаються всі операції часів війни проти українців – також викривлює справжній образ, бо в багатьох випадках, зокрема, на території теперішньої Польщі частина злочинів проти українців не була спричинена жодною антипольською дією: “Найкращим варіантом є тут триматися фактографічної дисципліни та відповідальності за слово”, – наголошував Тима.
Інший з диспутантів, голова осередку “Karta” Збіґнєв Ґлюза, відзначав: вивчення волинських подій за умов нинішнього рівня знань може бути дуже кволим. На погляд експерта, від початку не зроблено фундаментальних речей – достатньо не досліджено питання, особливо, з українського боку. В оцінці Ґлюзи, погано, що врочистості липня 2013 р. ніяким чином не підготовляються на державному рівні: а це буде остання кругла річниця трагедії, коли ще живуть досить численні свідки подій. За умов державної байдужості до цих роковин жертви Волині “сильно викричать свій біль, маючи почуття, що їх залишили”, – вважає Ґлюза, а це напевно призведе до погіршення польсько-українських відносин.
Історик Ґжеґож Мотика (перед тим, як перейти до пропозиції змісту потенційного підручника) назвав основні розбіжності істориків стосовно трагедії на Волині, умовно поділяючи їх на польсько-польські та українсько-польські.
Щодо перших: польські історики здебільшого погоджуються в тому, що був це геноцид, на фоні якого не можна порівнювати діяльності польського та українського підпілля; однак вони сперечаються щодо підходу до “ідентичності” землі, на якій ці події мали місце. Одні виразно хочуть заявити про її польський характер, а інші бачать її як територію, де жило багато різних націй. Польсько-польський науковий конфлікт проявляється в оцінці відплатних операцій проти українців – для одних вони були марґінальними, а для інших, які знов-таки не погоджуються на порівняння УПА і АК, ці операції є воєнними злочинами: “Вони перевищили межі того, що можна визнати виправданим”, – говорив Мотика, згадуючи про Сагринь та Павлокому як приклади місць, де від польських рук гинули українські села. Польсько-український конфлікт пам’яті, в оцінці дослідника, – це те, що українська сторона тепер намагається довести, що тоді воєнні злочини вчиняли обидві сторони, у зв’язку з тим їхні дії знаходяться на “однаковому етичному рівні”. Мотика відзначав, що відомості про Волинь – досить розлогі, проте їх треба упорядкувати. “Зразковий” підручник про волинські події, на його погляд, повинен називати конфлікт одним з найкривавіших моментів польської історії ІІ Світової війни. В ньому варто помістити дані про погану політику тодішньої польської держави щодо нацменшин і те, що саме вона вплинула на підтримку націоналістів населенням. В такому підручнику також не слід приховувати випадків кривавих польських відплатних акцій: “Проблема така, що ця дискусія міцно ідеологізована по обидва боки, а закиди не конче мають дослідницький характер”, – підсумував історик.
* * *
Апогей подій, пов’язаних з роковинами трагедії на Волині, – ще перед нами. Зрозуміло, що до цього часу жодного спеціального підручника не буде, тим більше спільного. Не менш очевидним є і той факт, що посиляться спроби перекинути провину за весь конфлікт на один бік – український. Єдина надія – на такі осередки, які, говорячи про взаємні кривди, намагаються зі зрозумінням підходити до другої сторони, не ображаючи її гідності. Мабуть, в цьому є й відповідь на поставлене в дискусії запитання…

“Наше слово” №30, 22 липня 2012 року