Петро Андрусечко ■ УКРАЇНА ■ №27, 2013-07-07
«Найважча проблема сьогодні у влади й у президента – треба ухвалювати стратегічне рішення, тому що сьогодні між молотом і ковадлом не можна далі жити, кудись потрібно притулитися, до якогось берега», – так прокоментував колишній президент Леонід Кучма ситуацію, пов’язану зі спробами нинішньої української влади грати на «двох фронтах», з Євросоюзом та Митним Союзом (МС).
При цьому екс-президент зауважив, що сьогодні нема жодної ґарантії щодо нормальної праці МС, і українська сторона повинна взяти до уваги всі аспекти змін, перш ніж прийме рішення про співпрацю з цим об’єднанням. Кучма підкреслив одночасно, що Україна та Росія вже не раз підписували різного роду угоди про економічне співробітництво, і жодна з них нормально не працює.
Л. Кучма має досвід у лавіруванні між Сходом і Заходом. За його часів це називалося «політикою багатовекторності». Сьогодні складається враження, що влада хоче повторити цю гру, не враховуючи, що часи змінилися. Як зауважив київський політолог Володимир Фесенко, «простір для цієї складної гри в Януковича набагато менший, ніж свого часу в Кучми».
Офіційно головною метою української політики залишається європейська інтеґрація, записана в законі «Про основи зовнішньої та внутрішньої політики». На теперішньому етапі – це введення в дію Угоди про асоціацію з ЄС, яку парафовано минулого року, а сьогодні триває гра щодо її підписання на саміті Східного партнерства у Вільнюсі. Водночас останнім часом в Україні можна помітити пропаґандистську кампанію, націлену на вихваляння позитивних наслідків приєднання до МС. Проте ще більше здивування викликають останні дії української влади в напрямку МС.
Наприкінці травня стала помітною раптова інтенсифікація в російсько-українських відносинах – 26 травня в Сочі президент Віктор Янукович зустрівся з російським президентом Владіміром Путіним. Через три дні, 29 травня, відбулася зустріч Януковича з лідерами держав МС в Астані, у рамках засідання Вищої євразійської економічної ради (ВЄЕР). А ще через два дні, 31 травня, український прем’єр Микола Азаров підписав у Мінську на засіданні ради голів урядів СНД меморандум про поглиблення взаємодії між Євроазійською економічною комісією та Україною. Зміст документа узгодили під час зустрічі в Астані.
Меморандум містить п’ять пунктів. Документ передбачає участь українського представника у відкритих засіданнях комісії. Однак із застереженням: це може відбуватися на запрошення голови ВЄЕР, за згодою всіх його членів. При цьому Україна не матиме права голосу. Українська сторона зможе отримувати копії документації комісії, якщо вона не буде конфіденційною. Меморандум не передбачає надання Україні офіційного статусу спостерігача при МС, а лише можливість отримання Україною статусу спостерігача в Євразійському Економічному Союзі після того, як він почне функціонувати з 2015 р.
Найбільше емоцій серед коментаторів викликав пункт 3 Меморандуму – «Україна декларує наміри дотримуватися засад, зафіксованих у документах, що формують договірноправову базу Митного Союзу та Єдиного економічного простору, й утримується від дій і заяв, спрямованих проти інтересів Митного Союзу та Єдиного економічного простору». В коментарях до цього пункту зазначено, що підписання Угоди про асоціацію з ЄС можна інтерпретувати як дії, скеровані проти інтересів МС. Вочевидь коментарі цього типу вказують швидше на потенційну небезпеку, яка виникає з інтеґрації у євразійському напрямку: оскільки в пункті 5 мінського документа йдеться, що «даний Меморандум не є міжнародною угодою і не створює прав та обов’язків, які реґулюються міжнародним правом».
То навіщо взагалі було підписувати документ такого типу, який де-факто не має правової сили; які ж тоді були цілі російської та української сторін? Як вказують автори аналізу з варшавського Центру східних студій, «Україна вже два роки намагається зав’язати відносини з ЄС, але без формального членства. Це прагнення базується на мінімізації втрат української економіки, до яких може призвести спільна митна політика МС. Сьогодні участь Росії, Білорусі та Казахстану в торговельному балансі України становить майже 40% – і можливі проблеми в доступі українських товарів на ці ринки могли би виявитися катастрофічними для залежної від експорту української економіки».
Проте, як польські аналітики, так і українські експерти вказують, що за підписанням згаданого меморандуму стоять виразні політичні цілі. З одного боку, Київ хотів таким чином здійснити на Брюссель тиск. Очевидно, ідеться про пом’якшення вимог, які висуває ЄС та від яких залежить підписання Угоди про асоціацію на вільнюському саміті. Однак у підсумку дії офіційного Києва лише підсилили зменшення довіри до українського партнера серед європейських гравців. Зрозуміло, що перед обличчям переговорів стосовно підписання такого масштабного документа з ЄС, як Угода про асоціацію, подібні ініціативи української влади в напрямку МС повинні координуватися з ЄС. На жаль, усе вказує на те, що Київ навіть не попередив про це своїх європейських партнерів. І лише після візиту Януковича до Астани українська влада почала завіряти представників ЄС в тому, що меморандум жодним чином не ставить під сумнів політичний вибір України.
З іншого боку, дії Києва були кроком назустріч російській стороні, тобто українська гра вписувалася б у згадувану «політику на двох стільцях». Натомість російській стороні ймовірно було важливо підписати «будь-що», що дає «будь-яку» можливість як мінімум погіршити імідж України в очах Євросоюзу, а як максимум – заблокувати підписання Україною Угоди про асоціацію та втягнути її до МС. Не таємниця, що Москва, як і раніше у випадку НАТО, сприймає Угоду про асоціацію як безпосередню загрозу її інтересам на пострадянському просторі. А отже, є імовірність, що до осені Кремль і далі пробуватиме заблокувати цей процес, особливо через політичний тиск на Київ, через дальші спроби дискредитації України в очах ЄС, а також шляхом антиєвропейської кампанії в Україні. Рекламою МС вже тривалий час займається колишній шеф адміністрації президента Кучми Віктор Медведчук. Подібну роль виконують окремі політики Партії реґіонів. Та як показують останні соціологічні дослідження, проведені Центром Разумкова, їхня діяльність не приносить результату, бо більшість громадян підтримує інтеґрацію з ЄС (41,7% за євроінтеґрацію, 32,1% за МС). Залишається однак відкритим питання: як далі буде вести себе українська влада, котра постійно демонструє свою непередбачуваність? І чи задекларований проєвропейський курс буде підтриманий, насамперед через виконання вимог, які висунув ЄС? Тим більше, що до саміту у Вільнюсі залишилося мало часу. ■
