{mosimage} Різдвяні свята. Теплі, сімейні, повні надії та спокою. Про такі кожен з нас мріє, а їхня атмосфера залежить тільки від нас. Це ми своєю мудрістю, вірою і звичаями, винесеними з батьківського порога, творимо магічну мить. Кожна хата є неповторною – і з плином часу мимоволі дещо модифікуємо, не все переносимо у власний дім, а все-таки…

Був далекий 1967 р., дуже сніжна і морозна зима. Наше перше Різдво з місячним дитятком, далеко від рідних домів. Чужу хатинку під Варшавою на той час ми прикрасили скромно, але святково. Горіло багато свічок і гасова лампа.

Кімнаточка, яку отеплювали електрикою, охолола, бо сильний мороз зірвав в околиці електричні дроти. Температура в приміщенні – близько нуля. Пелюшки немовляті міняли під периною й одягали так, як на вихід на вулицю. Наша молодість не нарікала. Мали багато сили й радісно нам билися серця у грудях. Малятко спало, а ми рвалися до співу…
Неслися колядки, а ми зігрівалися споминами про батьківські хати на Ольштинщині й Ельблонжчині. У мене, у виселеній з Лемківщини сім’ї, перед Святою вечерею всі обмивалися крижаною водою, яку батько приносив з прорубу в озері. Потім разом молилися й за столом ділилися маминим хлібцем (замість просфори, бо не було церкви і священика), мачали зубці часнику в меді, їли борщ, пироги й мачанку та киселицю, – яку ми, діти не любили, – а також компот зі сушенини. Наостанок на стіл мама вносили ще тепленькі пампухи, на які дітвора найдовше чекала. Під обрусом шелестіло сіно, в кутку стояв сніп збіжжя, а на шибках вікон мороз малював чарівні квіти.
По вечері батько-господар брав одну дитину і йшов з нею з хлібом до худоби. Темна ніч, тиша, скрипучий сніг під ногами, зорі над нами, а ми протертою стежиною подавалися до стайні. Там батько лампою мені підсвічував, а я по куску хлібця давала скотині. Яка ж це була для дитини містерія, неймовірне переживання!..
У чоловіка, що родом із Сокальщини, не було часнику, меду та пампушок: зате були голубці, риба й кутя.
Спогади, які ми снували за столом, зближували нас із нашими рідними, бо телефонів ніяких не було, щоб почути їхні голоси і поздоровити. Дитя в колисці, ми в хатині, де блимала свічка, – то все здавалося нам гарним сном…
Христове народження наступного року ми вже зустрічали у власному домі. Вечеря зі стравами з двох домів (чоловік учив мене робити кутю) була більш урочистою, бо доня вже робила перші крочки. У хаті тепленько, під вікном велика ялинка. Після півночі, зморені сном, ми лягали спати. Розбудив нас міцний стукіт у двері. Перелякані, зриваємося на ноги, а там чуємо: “Міліція, відчиняти!”. Не знаємо, що сталося, чоловік швидко побіг до дверей, відчинив, а на порозі – ніби сон – стоїть міліціонер з мамою чоловіка. Виявляється, що мама вибралися до нас на свята. Перед тим батько послали телеграму з повідомленням, коли і яким потягом мама до нас завітають. Мама доїхали до Варшави, а тут ніхто з нас їх не зустрічав. Знали вони тільки, у якій місцевості живемо. Добрі люди порадили, в яку “електричку” сісти і де висісти. Польська ніч проти Різдва, вулички опустіли, ні в кого розпитати. Мама сіли на лавочці і просять Бога, щоб дожити ранку, а тут зупиняється міліцейська машина “Варшава”: і міліціонер питає, що сталося. Дуже швидко у списку знайшов він наше прізвище і вулицю проживання. І так привіз неочікувану гостю далеко по півночі до нашої хати. Засіли за стіл, поставили пляшку: і міліціонер прямо нам сказав, хто ми (ніби ми не знали!), бо вже з перших маминих слів узнав, що не можемо бути поляками. Сказав нам, що в Прушківському повіті живе багато українців – тільки думають, що ніхто про них не знає… Телеграма прийшла, аякже, але по святах…
По десятках прожитих Святвечорів і Різдвяних свят удома та в церкві з дітьми, а тепер й онуками, можу сказати: завжди думки наші вертаються в батьківську оселю, оживають спогади свят з батьками, а вони вже на мазурському і на рідному мицівському цвинтарях спочили. Миців – пустеньке село, усе довкола затихло і, може, їм тільки сниться казка про радість сімейну Різдва.
Вважаю, що це велике багатство, коли можемо берегти в душі картини, які пережили в дитинстві й молодості з рідними. Згадки про них – це нова сила, що вливається в наші серця: тож ще більш зворушливо вітаємо великий день народження Христа. Ой, як хочеться співати: “Бог Предвічний”. Найважливіша-бо колядка, в ній велич і сила, бо новину в хату приносить.
Щороку дім прикрашений, як святиня, ми в ній – урочисті, у святковому вбранні, сідаємо за довгим заставленим столом, що накритий білим обрусом, під ним – сіно (символічно), свічки і ялинка… З проскуркою-бажанням встає батько роду і близьким усім підносить по частинці з добрим словом: щоб наступних свят щасливо і багато діждався кожен! А всі ми у відповідь, за звичаєм прадавнім, віншуємо: Дай Боже, нам усім! Я ще в глибоких думках додаю: щасливої долі дітям та онукам, а нам спокійної старості.
Настрій піднесений, внучата споглядають на подарунки під ялинкою. Споживаємо страви, які підсилюють сімейний зв’язок, і вчимо малят скуштувати їх, щоб вони понесли в життя смак неповторної вечері: бо у стравах доля і щастя, сила і життя.
А зі старих і золотом сяючих ікон на нас у кімнаті дивляться очі пресвятих, немовби нашіптуючи про найбільшу тайну, найбільше з див: Месія йде!

“Наше слово” №2, 8 січня 2012 року {moscomment}