Віталій Тельвак ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №46, 2012-11-11

З а м і т к и   з   п р и в о д у   в и д а н н я

Łukasz Adamski, Nacjonalista postępowy. Mychajło Hruszewski i jego poglądy na Polskę i Polaków, Warszawa, Wydawnictwo Naukowe PWN 2011, 369 s.

Ім’я Михайла Грушевського – мало знане сучасному польському читачеві. Значно частіше в поле зору польського інтеліґента потрапляють постаті «батьків» українського націоналізму чи знакові фіґури польсько-українського протистояння 1920–40-х років. Зовсім по-іншому було на зламі ХІХ і ХХ ст., коли М. Грушевський стійко асоціювався не тільки з українським інтелектуальним рухом, але й був загальновизнаним символом українства того часу. Саме про нього чи не найбільше писали польські публіцисти, саме з ним та представниками його школи найзавзятіше полемізували польські гуманітарії. Певним «поверненням» М. Грушевського до польської історичної культури стала книжка варшавського вченого Лукаша Адамського. Своїм завданням автор визначив з’ясувати, «що саме Грушевський думав про Польщу та поляків; який образ Польщі та поляків пропаґував серед українців; як дивився на ідею союзу з поляками, котру пізніше неефективно старався втілити Петлюра; звідки в Грушевського бралося таке, а не інше ставлення до західних сусідів України?».
У фокусі авторської уваги перебуває галицьке двадцятиліття життя М. Грушевського. Це – цілком слушно, адже саме тоді учений активно контактував з польськими елітами і написав більшість історіографічних студій та публіцистичних статей, у яких піддав усебічному осмисленню українсько-польські взаємини. Насамперед Л. Адамський розглянув працю молодого професора в університеті та в українських культурно-освітніх і наукових інституціях. Надзвичайно активна діяльність М. Грушевського, слушно твердить автор, за короткий час принесла йому популярність серед українців Галичини та зробила його голос впливовим у вирішенні багатьох проблем краю, у тім і при обговоренні українсько-польських взаємин.
Аналізуючи еволюцію стосунків М. Грушевського з польськими елітами, Л. Адамський вказує, що «радикальна» постава українського вченого в багатьох питаннях швидко призвела до їхнього погіршення. При цьому практично всю вину за такий стан речей – цілком у дусі польських публіцистів того часу, – автор покладає одноосібно на українського вченого. Так є, наприклад, у випадку конфлікту М. Грушевського з деканом Казимиром Твардовським, коли український історик на факультетських засіданнях використовував рідну мову. Л. Адамський засудив поведінку «упертого в радикалізмі українського колеґи».
Відтворюючи особливості погляду львівського історика на український народ і його територію, Л. Адамський стверджує, що «всі публіцистичні тексти Грушевського, незалежно від ужитого в них стилю й цільової аудиторії,
є неприязні полякам». Це, на його думку, проявляється в однобічності інтерпретації українсько-польського минулого, одновимірності погляду на тодішній стан взаємин двох народів у Галичині, скептичному ставленні до все нових спроб українсько-польського порозуміння тощо. Щоправда, в самому тексті, фактично заперечуючи собі, автор наводить численні приклади зичливого ставлення М. Грушевського до західного сусіда українців, його спроби переконати польську еліту відмовитися від імперських амбіцій відновлення польської держави в кордонах старої Речі Посполитої. Утім, оскільки більшість представників польських політичних угруповань сповідували саме таку неоімперську ідеологію, створювалося враження безоглядного критицизму українського діяча.
Реконструюючи національну парадигму М. Грушевського, польський дослідник пропонує називати її «проґресивним націоналізмом», використовуючи уривок з цитати самого українського дослідника. Щоправда, як переконуємося далі на численних прикладах, львівський професор ототожнював цей проґресивний націоналізм із патріотизмом; цілком можна було саме так окреслити національну модель автора «Історії України-Руси« (попри зрозумілі змістові відмінності між цими поняттями), але сучасному дослідникові вочевидь симпатичніша саме така дефініція. Шкода, що автор не завдає собі праці з’ясувати, хто ще серед відомих сучасників М. Грушевського (хоча би й представників польської інтеліґенції) був «проґресивним націоналістом». На мою думку, таких виявилося б немало. Цікаво, що у висновках дослідник пише про «вільних від націоналізму представників польської інтеліґенції», на жаль, не називаючи жодного імені.
Відтворюючи оцінки, які М. Грушевський дає тогочасним українсько-польським взаєминам у Галичині, Л. Адамський вказує, що український діяч дедалі більше «радикалізувався». Останнє проявлялося, зокрема, у «ґвалтовності» його боротьби з польською домінацією в краї. При цьому автор не пише нічого про діяльність польських політиків, адже ця «радикалізація» була реакцією на ускладнення національного діалогу в передвоєнні роки. Намагаючись показати М. Грушевського переконаним радикалом, Л. Адамський абсолютно безпідставно стверджує, що «історик, як переконаний православний, мав досить недовірливе ставлення до католицизму східного обряду». Нам немає потреби арґументовано заперечувати авторові (нагадавши хоча б факт, що греко-католиками були дружина й донька вченого, врешті уніатами були його предки по материній лінії), оскільки він згодом сам собі суперечить, нюансуючи ставлення М. Грушевського до унії в контексті різних історичних епох. Зауважмо, що до такого прийому – ставлення необґрунтованих закидів М. Грушевському і дальшої їх нівеляції – Л. Адамський з незрозумілих причин неодноразово вдається у своїй публікації.
Далі автор відтворює реакцію польської еліти на громадську діяльність М. Грушевського в краї. Очікувалося, що вона була надзвичайно гострою. При цьому Л. Адамський доволі спокійно характеризує епітети, якими супроводжувався аналіз публіцистики українського вченого. Хоча, звісно, польські оглядачі українського життя не відрізнялися підкресленою толерантністю до своїх опонентів і, як пише на адресу М. Грушевського його біограф, «злістю» та «неприязню» далеко не поступалися їм.
Оповідаючи про останнє двадцятиліття життя і творчості М. Грушевського, Л. Адамський найбільше уваги присвячує добі політичного злету вченого на чолі Центральної Ради. Цей час був знаковим у плані переформатування українсько-польських взаємин з огляду на нову ситуацію в реґіоні. Утім, надії на покращення взаємного сприйняття сусідніх народів не справдилися. На Наддніпрянщині поступове «полівіння» політики першого українського парламенту, наслідком якого став закон про землю, відвернуло від нього польську спільноту краю. По інший бік Збруча дійшло до збройного конфлікту за Східну Галичину й подальшого жорстокого «упокорення» українців. У цій ситуації обидва боки безоглядно звинувачували один одного. Не винятком був М. Грушевський і його польські опоненти. Мрія вченого про соборну Україну руйнувалася на очах, що також визначило його вкрай неґативне ставлення до угоди Симона Петлюри з Юзефом Пілсудським, адже тим самим підкорене де-факто становище західноукраїнських земель леґітимізувала українська сторона. Оцінюючи М. Грушевського як політика, автор вказує на поступову втрату ним здатності реально оцінювати поточний момент і приєднується до поширеної в наш час думки, що перший голова відродженої України був поганим політиком, бо в підсумку програв. Поза сумнівом, такий погляд є значним спрощенням, а деякі тогочасні передбачення М. Грушевського щодо розвитку національних і політичних процесів у східноєвропейському реґіоні виглядають напрочуд проникливими.
В останній частині видання автор аналізує погляд на українсько-польські взаємини, представлений на сторінках наукових праць М. Грушевського. Насамперед він вказує на численні факти «націоналізації» наративу вченого, що проявлялося, в першу чергу, в послідовному вживанні етноніму «українці». Далі сучасний учений відтворює розуміння істориком ключових подій українсько-польського минулого. При цьому він вказує на надмірний «негативізм» М. Грушевського, його упередженість і емоційність. Додаймо, що критикуючи погляд Грушевського на українсько­польські взаємини, Л. Адамський, не менш емоційно за героя свого дослідження, фактично оцінює його з позиції польських публіцистів столітньої давності. Хоча більш очікуваним, як здається, був би аналіз тез українського історика з погляду сучасної науки – як польської, так і української, що здійснила значний проґрес у дослідженні багатьох порушених ним питань.
Реконструює автор і погляди М. Грушевського на польську історичну науку його часу, що знайшло відображення в багатьох рецензіях українського дослідника. Свій аналіз Л. Адамський супроводжує абсолютно голослівним, на мою думку, твердженням, що «чим довше [М. Грушевський] перебував у Львові, тим більше ставав критичним не тільки стосовно „шляхетського режиму” в Галичині, а також стосовно польської історіографії». При цьому наведені автором рецензії українського дослідника радше говорять про зворотне – виваженість його ставлення до творчості польських колеґ і повагу до їхньої праці. Схвальні рецензії, як це показує і сам автор, походять не лише з кінця ХІХ ст., але й з періоду передодня війни, коли взаємини вченого з польською елітою Галичини помітно загострилися. Але і в цьому випадку Л. Адамський схильний віднотовувати «їдку іронію» та «злісні слова», котрі супроводжували критику М. Грушевського. Натомість з боку польських колеґ подібної стилістики дослідник практично не помічає, хіба що за винятком відверто вульґарних випадів Францишека Равіти-Ґавронського…
У висновках, які мають підназву «Ціна виборів», Л. Адамський укотре наголошує на «радикалізмі» та нелюбові до компромісів М. Грушевського, що змусило заплатити високу ціну і йому самому, і його народові, котрий, незважаючи на величезні втрати, так і не втримав незалежності, програвши більш організованим сусідам. Чи ціна могла бути іншою і за яких обставин – питання, звісно, риторичне. Доречно, на мою думку, в цьому контексті було б також задуматися над ціною, котру заплатило польське суспільство в першій половині ХХ ст. за відмову дослухатися до рецептів міжнаціонального порозуміння, що їх пропонував український учений.
Отже, чи змальований Л. Адамським образ М. Грушевського як переконаного полонофоба відповідає сучасному станові джерел та історіографічної літератури? Звісно, ні. Можемо впевнено сказати, що український вчений був переконаним ворогом ідеї, як він писав, «історичної Польщі», що беззастережно утверджувала польськість усіх своїх «кресів» у кордонах І Речі Посполитої; він був затятим опонентом польської еліти, яка поширювала шовіністичні тези про культурно-освітню та політико-державну меншовартість українців (котрих принципово називали «русинами»). Про це зрештою пише й сам автор, коли намагається нюансувати (хоча й робить це дуже рідко) ставлення М. Грушевського до польського народу та його провідників.
Загалом же, книжка Л. Адамського написана легко й талановито, у своєрідній авторській манері вирішує визначену проблему. Неодноразово відзначена вище емоційність грушевськознавчого дискурсу автора підтверджує актуальність багатьох висловлених М. Грушевським ідей. Вона стимулює також дальше осмислення в польському інтелектуальному середовищі спадщини видатного українця. Одним з важливих кроків на шляху такого пізнання могло би стати видання польського перекладу вибраних праць українського вченого, присвячених українсько-польським взаєминам. Це дозволило б польському читачеві безпосередньо запізнатися з творчим доробком М. Грушевського, склавши власне уявлення про виваженість, а подекуди й проникливість роздумів українського історика щодо стану та перспектив відносин сусідніх народів, котрі дозволяють краще зрозуміти їх непростий перебіг у першій половині ХХ ст. ■

Поділитися: