Розмовляла Анна Вінницька ■ РОЗМОВА ■ 2011-09-22
{mosimage}
До 80-річчя від дня народження
Ви – автор шкільних підручників: “Журавлики”, “Любіть Україну”, “Перегук віків”, “Виноградник”, також історії сіл Березка та Волі-Матіяшової. Остання Ваша книжка – спогади про український студентський рух і молодь “Без вини винуваті”, як написав у персональному листі до Вас голова ОУП Петро Тима, “заповнює прогалину, що створилася в описі нашого післявоєнного минулого; маємо зараз історичні монографії про політику держави, діяльність УСКТ, натомість бракує свідчень, спогадів очевидців (істориків) українського минулого”.
-Петро Тима відомий зі свого зацікавленя україністикою, до того ж він – знавець цієї теми, тому його думка особливо мене тішить. У моїй оцінці, це напівнаукова розповідь про моє студентське життя, яка спирається на біографічні спогади та записи призабутих подій, людей, обставини, в яких мені довелося жити, та на свідчення джерельних й архівних матеріалів, які старанно громадили таємні польські органи Служби безпеки.
У книжці описаний головним чином краківський осередок Яґелонського університету, де я був студентом та лідером стихійно створеного Гуртка молодих українців – окремої національної одиниці, організованої ще до проведення першого з’їзду Українського суспільно-культурного товариства (УСКТ). До гуртка належала студентська молодь, що пережила акцію “Вісла” і яка, користуючись деякими пільгами в здобутті освіти, подалася на навчання до різних вишів.
За моїми підрахунками, 1956 р. в Кракові навчалося близько 60 українців. Це були студенти політехніки, гірничої й медичної академій та різних факультетів Яґелонського університету. Слід додати, що після повного знищення нашої інтеліґенції під час війни та післявоєнного українсько -польського конфлікту, саме ця молодь в основному стала новим ядром нашої еліти.
У книжці “Без вини винуваті” Ви віддаєте перевагу краківському осередкові. Але український опозиційний студентський рух розвивався і в інших центрах, хоча б у Щецині чи Ґданську.
-За даними колишнього редактора “НС” Миколи Сивіцького, студентський рух охоплював понад 300 патріотично настроєних студентів із різних університетських міст, зокрема з Кракова, Ольштина (25), Вроцлава (30), Ґданська (42) чи Щецина (60). Поза межами академічних міст молодіжні групи та окремі особи, охолонувши від удару акції “Вісла”, щораз відважніше вписувалися в гурти “таких самих носіїв культурних кодів”, як окреслив їх нинішній головний редактор “НС” Ярослав Присташ. Найбільш свідомі українці, незважаючи на переслідування й утиски, вирішили протистояти тоталітарним настановам.
Першим і зразковим у цьому плані був безперечно Щецин. Ще до польського жовтня 1956 р. тут з’явилася неформальна група українських студентів і молодої інтеліґенції, яку очолив Мирослав Трухан. Ця громада почала просвітянську місію: боролася з полонізацією та розвивала українську культуру. Спочатку треба було організувати товариське життя, приєднати законспірованих друзів до свого товариства, а в дальшому – захистити їх від втрати самосвідомості.
Сьогодні можемо здивовано питати: як це сталося, що весь культурницький рух українців у Польщі по суті був створений противниками режиму, тобто селянами, депортованими з рідних земель, інтеліґенцією та студентами, схильними до заснування власної організації. Це питання підношу не лише я. На нього вказує також історик Ярослав Сирник у своїй монографії про Українське суспільно-культурне товариство, Степан Заброварний у своїх оглядах, а навіть Євген Кохан – прихильник комуністичної системи.
Становлення українського студентського руху не можна обговорювати без презентації лідера, яким був М. Трухан. Історики постійно досліджують його роль у цьому процесі. У Вас були тісні відносини з М. Труханом (який помер у квітні ц.р. в Мюнхені). Як Ви його згадуєте?
-Справді, з М. Труханом у нас зав’язалися щирі приятельські контакти. Уперше я з ним зустрівся 1954 р., тому сьогодні треба трохи більше згадати про цього першого лідера українських студентів і молодої інтеліґенції, відомого суспільного діяча, нескореного інтелектуаліста, публіциста й письменника, а також політичного в’язня. Ще перед смертю (він помер на 86-му році життя 9 квітня) я переслав йому свою книжку “Без вини винуваті”. Після її прочитання Мирослав дякував за згадки про нього.
“Добре, – писав він, – що залишиться по мені твоя тепла згадка, бо йду на складну операцію, яка, на мою думку, не зможе повернути мені здоров’я”. Він знав, що його земне буття завершується, але відчував внутрішнє задоволення, бо “попри всі труднощі вдалося дещо в житті зробити”. Отже, відходив з почуттям добре виконаного обов’язку, але й з усвідомленням важких обставин, у яких довелося жити його поколінню.
Розкриваючи матеріали про життя і творчість М. Трухана, я був дещо здивований скупими матеріалами з його біографії. Він неохоче розповідав про себе. Для тих, хто цікавиться творчістю М. Трухана, нагадаю, що в 90-х рр. у Львові були видані дві його збірки: “Фейлетони” (1993), “Оповідання. Фейлетони” (1995). З десятків інших оповідань, нагадаю лиш одне – “Письменник і хлопець”, яке покійний написав у Польщі. Оповідання мало публікуватися в тижневику “НС”, однак редакція погодилася помістити скорочену версію, від якої автор відмовився. Тому остаточно оповідання вийшло друком уже на еміґрації.
У книжці “Без вини винуваті” Ви не обходите також болісних для Вас тем, як хоча б справу донощика під псевдонімом “Zając” – до речі, Вашого приятеля.
-Справді, “чорною ниткою” в моїй книжці проходять справи сексотів, донощиків, таємних співпрацівників Служби безпеки (СБ). Роман Іваничук, відомий український письменник, змальовуючи своє академічне життя, називає свого ворога видуманим прізвищем “Панчишин”. Попри те, що я волів би цю тему обминути, однак мовчати про неї не можу.
Моїм “Панчишином” виявився близький приятель, тобто таємний співпрацівник “Zając”. Він розсекретив наш краківський список студентів, передав CБ звіт з нашої зустрічі з проф. Олексою Горбачем з Німеччини, який до Кракова прибув на запрошення Польської академії наук (приїхав на стаж до бібліотеки), а також виявив всі мої місця, де я мав намір працювати, щоб почати в Кракові вчитися в аспірантурі. У своїх рапортах “Zając” вичерпно інформував про “Секцію студентів”, давав дані про наші контакти з діаспорою. Він передав функціонерам навіть звіт з мого весілля, а також мої спроби пошуку забороненої літератури та листи (в ориґіналі) від проф. О. Горбача.
Згаданий конфідент діяв і в інших активних українських осередках – у Щецині, Вроцлаві, Ґданську, а навіть в Україні. “Zając” займався теж лемківським питанням, поміг польській СБ встановити кілька еміґрантських осередків у Німеччині, Канаді та США, які організували благодійну допомогу для студентів. Тому не дивуймося, що в такій ситуації активність української молоді погіршується, а діяльність УСКТ, за словами Я. Сирника, – зазнає застою, причому не лише в Кракові.
У книжці “Без вини винуваті” багато місця Ви віддаєте благодійній допомозі з боку західної діаспори. Поміччю користувалася незліченна кількість тогочасних українських студентів. Часто це – маловідомі факти.
-У цьому питанні головну роль відіграв проф. О. Горбач та д -р Ярослав Ганилевич, який очолював Українську благодійну службу в Мюнхені. Явно допомагали їм у цьому З’єднаний українсько-американський допомоговий комітет і низка організацій з Канади та США. Користуючись лібералізацією в Польщі, українська еміґрація вирішила допомогти студентській молоді. Офіційно УСКТ не підтримало цієї акції, як це робила, скажімо, “Polonia”.
Була це допомога і матеріальна (у формі пакунків, грошей), і практична (передусім наукова література). Наприклад, в університетські та шкільні бібліотеки передавали тоді твори М. Грушевського, Д. Чижевського, антології, енциклопедії, “Записки НТШ-у” та інші книжки.
Співпрацю з еміґрацією, коли йдеться про матеріальну підтримку, взяли на себе студенти. Перша допомога надійшла ще в лютому 1957 р. до Кракова та Щецина. З більшим або меншим успіхом ця акція тривала понад чотири роки. За звітом канадського представника Василя Волицького, тільки в лютому-квітні 1958 р. до Польщі для дітей українських шкіл та студентів відправлено понад 600 пакунків.
Польська влада таку поміч оцінила як “прояв націоналізму”. Проти прихильників допомоги розпочалися репресії, а тих, хто її одержував, звинувачували в контактах з закордоном. Акцію допомоги відверто атакував партійний ідеолог Александер Слав, закликаючи всевладні служби ізолювати українців від “warcholskich nacjonalistycznych elementów”.
Чи відомі факти покарання українських студентів з боку тогочасної влади?
-Відповідь на це питання ще далеко не повна, фраґментарна – і тому воно потребує дальших досліджень засекречених матеріалів. Проте вже сьогодні можна сказати, що за свої дії ініціатори та члени руху заплатили високу ціну. Кажу так не лише тому, що ці люди не отримували паспорта на виїзд до капіталістичних країн або викликали їх на слідство: деякою мірою такі дії стосувалися більшості громадян, депортованих під час акції “Вісла”. Гіршим було те, що тодішнє всевладне Міністерство внутрішніх справ силоміць зарахувало таких людей до осіб другої категорії. Їх піддавали різним репресіям. Наприклад, фактичного творця цього руху М. Трухана покарали ув’язненням на півтора року, натомість його щецинських помічників придушили погрозами. За допомогою студента-сексота нейтралізовано краківський осередок, а мене як лідера змусили покинути Краків і виїхати на провінцію. Під широким наглядом опинилися тодішні студенти україністики вчительської студії у Щецині (філологію закрито 1963 р.), а також українська молодь, яка розпочала навчання в Київському університеті.
З засекречених джерел знаємо, що польські есбеки таємно виготовляли й передавали державним установам і кадрам оперативні, дискримінаційні думки. Саме за рішенням СБ 1964 р. мені не дозволено працювати асистентом у Люблинському університеті. Відповідне доручення про “небажаність” уведення мене до складу педагогічних кадрів секретно було передане й ректорові Вищої педагогічної школи в Слупську, де, вже після захисту 1977 р. докторської дисертації, я подав заяву про працю. Також унаслідок інтервенції СБ в Люблинському видавництві припинено друк моєї докторської дисертації.
Крім проблематики з названих вище книжок, Ви як філолог, літературо знавець та вчитель займалися питаннями з різних сфер українознавства. Ви – автор численних статей про Т. Шевченка, І. Франка чи Л. Українку. Публікуєте ще й художньо-публіцистичні праці.
-Минають роки, то й назбиралося цього чимало. Бібліографічний покажчик моїх статей, оглядів, рецензій, передмов, науково-дослідницьких праць чи просто довідкових даних був опублікований, він охоплює понад дві з половиною сотні робіт. Серед них особливе місце займають книжкові видання: чотири підручники для початкових шкіл, дві методики навчання для вчителів, монографія “Осередки української долі”, спогади “Без вини винуваті” та інші.
Був час, коли я займався школами, працював у Методичному осередку україністом: вів методичні конференції для вчителів Помор’я, організовував для них центральні курси в Слупську та Лігниці, у пресі готував огляди про шкільництво, а також писав репортажі. Наприклад, в “НС” у 1965-1968 рр. я опублікував цикл допоміжних матеріалів для вчителів. Я був ініціатором створення і довголітнім головою (1991-1999 рр.) Українського вчительського товариства.
Як філолог та літературознавець, я опрацьовував питання українсько-польських літературних відносин, окремо займався перекладами та бібліографією польської україніки. До речі, “Бібліографія польських перекладів і літературознавчої україніки” була нагороджена на Х Бібліографічному конкурсі в Гарварді, а згодом – надрукована в п’ятому томі закладу під назвою “Українська література в загальнослов’янському і світовому літературному контексті” (Київ, 1994). Варто ще згадати публікації останнього часу, як-от “Українська католицька література”, “Шевченко і Біблія”, “Драматичні твори Василя Пачовського” чи “До історії просвітницького руху в Перемишлі”.
Моя наукова праця не залишилася без уваги. Один з кіровоградських інститутів (Україна), який співпрацює з Кошаліном і з яким я маю оживлені контакти, рішенням ученої ради присвоїв мені звання почесного доктора, натомість у травні ц.р. ректор проф. Ігор Добрянський подарував мені науковий збірник, приурочений саме моїй постаті (“Життя у світлі освіти. Studia in honorem”).
“Наше слово” №39, 25 вересня 2011 року {moscomment}
