До села Мишина Коломийського району на Івано-Франківщині веде не дуже впорядкована дорога. Але тепер шлях взялися ремонтувати громадою за гроші, зароблені в Києві, не чекаючи допомоги від держави, з району чи області. Крім підсипання дороги, в Мишині спільно перекривають місцевий Народний дім. Зробили й бетонований місток між двома кутками. Власними силами побудували кладку для сільського кутка.

– Усе робимо власним коштом, – розповідає голова місцевої сільради Василь Мельник. – Складаємося, хто скільки може. У середньому по 50, по 100 гривень від господарства. Оскільки ґазди в Мишині добрі, працьовиті й гонорові, то ті, хто на заробітках, дають більше.
Словам мудрого й працьовитого ґазди хочеться вірити, адже люди з Мишина ніколи не пускають слів на вітер. Таких старанних і навіть надміру працьовитих господарів, які ще й не звикли надовго покидати свої родини, годі шукати. А що вже подвір’я в мишинців гарні й охайні! Хоч нині в карпатських селах уже нікого не здивуєш заможністю, жителям цього села, мешканці якого заробляють у Києві, можуть позаздрити як українські товстосуми, так і європейські багачі. Але все нажите добро коштує каторжної праці людей. Не один місцевий ґазда втратив здоров’я на “рідних” заробітках, але бажання мати великий будинок, ще більше подвір’я перед тим “палацом”, щасливу родину, вивчити дітей і забезпечувати внуків і правнуків – у мишинців, напевно, у крові.
Їдучи селом, оглядаю справжні витвори архітектурного мистецтва. Сказати, що ці будинки належать звичайним селянам, – язик не повертається. Заходимо в гості до одного з заробітчан – Миколи Сорича. Він лише кілька годин тому повернувся з Києва. Статечний ґазда закінчив столичну академію міліції. Одинадцять з половиною років працював у сусідньому містечку Косові в пожежній охороні, дослужився до звання капітана, проте змінити уніформу та будівельні інструменти змусило безгрошів’я. Вітчим пана Миколи – добрий майстер, уміє робити верхи. Довго працював у різних містах України та Росії. Засвоїв цю професію і Микола – та 2004 р. подався до столиці. Працює на будівництві приватних будинків і дач. З посередниками не хоче мати справи. Каже, що забирають частину грошей. У середньому з бригади посередники мають до чотирьох тисяч доларів. При тому, що середня місячна зарплата будівельника – дві тисячі доларів. У бригаді – від трьох до десяти людей.
Оплата залежить від рівня складності роботи і щедрості господаря. Про неякісну роботу, лінощі, крадіжки й алкоголь на столичних заробітках треба забути. Любителів оковитої і нечистих на руку вмить виганяють з бригади. Дозволити собі відпочити можна хіба що в неділю. І то не завжди. “Будуємо переважно в багатіїв, – розповідає майстер-капітан. – Маємо вже добре знайомих людей, а ті нам і знаходять роботу. Ми телефонуємо, домовляємося за ціну та вирушаємо на роботу. Щоправда, колись бувало, що роботу зробили, а нам й не платили. Слава Богу, минули ці часи”.
Робота в будівельників з Мишина – нелегка. За словами М. Сорича, встають о п’ятій ранку та працюють до одинадцятої вечора влітку і до дев’ятої взимку. Умови проживання бувають різними і залежать від замовника. Як правило, живуть по кілька осіб у вагончиках або в недобудованих хатах, без будь-яких умов, миються в тазиках. У туалет ходять – де прийдеться. Часто й газу не мають. Їжу також готують самі. Зрідка трапляється такий господар, щоб обідами забезпечив, проте так живуть не всі, а лише початківці-заробітчани. Хто розумніший, хитріший і ще й майстер добрий, тому всі умови. Ще й премія. “Звісно, що за кордоном кращі умови, – зітхає мишинський майстер, – але й тут можна зробити все для себе гідно. Тут ти на рідній землі, почуваєшся добре, безпечно. У будь-який момент додому поїхати можеш, рідних побачити”.
Тому й не хочуть за кордон. Особливо допекли українцям російські заробітки. Кажуть, що хоч і платили нормально, але образ та знущань у північних сусідів можна зазнати понадміру. На заробітках у столиці мишинці перебувають від двох тижнів до місяця. За цей час до них можуть приїхати рідні, а що вже за телефонні розмови: то й говорити нема про що. “Неначе би ти за кілька кілометрів у сусідньому місті був, – сміється М. Сорич. – І жодних годинних чекань та принижень на кордоні. Увечері сів у потяг – і вранці ти вже вдома. Квиток на потяг у плацкарті коштує 147 гривень, на автобус – 160 гривень. Із собою завжди традиційно київський торт для родини та гроші. Більше подарунків не треба, все можна вдома купити, було би лише за що”. Проте важким періодом для столичних заробітчан з Мишина є зима. Буває, що по два-три місяці немає роботи.
Мишинці працюють переважно на будівництві. Але є й такі, що працюють садівниками, прибиральниками. Жінки, як добрий виняток у Західній Україні, майже не їздять на заробітки. Сидять вдома, виховують дітей і чекають на повернення рідних. Лише кілька жінок з Мишина покинуло село в пошуках щастя за кордоном. Але… Повертаються. Вигідніше, щоб чоловіки працювали. Зрідка їдуть зі своїми чоловіками до Києва або працюють у райцентрі та в сусідніх районах. Їздять селяни не лише до Києва. Добрих майстрів знають у Донецьку, Дніпропетровську, в Одесі та в Криму. Проте завжди всі повертаються до рідних осель. Розбудовують їх, дбають про село. На таких, як вони (і без жодного пафосу), тримається змучена заробітчанством Україна.

“Наше слово” №11, 11 березня 2012 року {moscomment}