Антін Борковський ■ УКРАЇНА ■ №52, 2014-12-28
Хоч минув рік від початку Революції гідності, питання внутрішньої інтеґрації українських Церков, на жаль, з місця не зрушилося. І хоч імпульс Майдану мав би стати ментальним цементом для єднання українських Церков, але це не сталося. Ідеться не лише про інституційний момент, який би передбачав конкретні кроки щодо створення Української помісної церкви, бракує й ментальної спільності серед духівництва.
Зрештою, Україна попри перемогу над диктатурою Януковича й гуртування перед російською загрозою, лишилася ментально порізненою країною. Та сама патріотична Західна Україна на Волині і в Галичині має різні реґіональні преференції, скажімо на Волині це Українська православна церква Московського патріархату, а в Галичині – це Українська греко-католицька церква. І хоч, коли Майдан стояв, і УГКЦ, і УПЦ МП, і УПЦ КП були вкрай помітним чинником: вони виступали, промовляли, гуртували. Найпарадоксальніше, коли зникла інерція Майдану, вщухли натяки на появу предметного діалогу. І справа навіть не у побоюванні кліру, що церковні посади в єдиній Церкві будуть «зле поділені».
Слід розуміти, що УГКЦ має добрі церковні інституції, університети, монастирі, вишколене духівництво і вона канонічно визнана, але не має розбудованої структури на Сході і Півдні України. І досі має доволі високий рівень недовіри серед мешканців Сходу через системну пропаґанду російських мас-медіа. Водночас Греко-католицька церква наразі не набула впливу всеукраїнського формату, досі лишаючись потужним, але реґіональним чинником.
УПЦ КП не має відповідного канонічного визнання, яке могло би стати фундаментом церковного об’єднання, а УАПЦ переживає затяжну структурну кризу, відтак могла би радше долучитися до інтеґраційних процесів, аніж витримати організаційний тягар. Водночас саме УПЦ КП зберігає надзвичайно потужні постмайданні моральні дивіденди і готовність розширятися, також коштом парафій УПЦ МП. Чимало західноукраїнських священиків УПЦ МП виявили готовність приєднатися до патріарха Філарета, і не останню роль у цьому відіграли парафіяни, що ставили ультиматум своїм панотцям. Причини цього у сприйнятті війни з Росією. Скажімо, парафіяни, які стикнулися з проросійською позицією свого пароха під час похорону односельчанина, загиблого в АТО, поставили гострий ультиматум щодо переходу під омофор Філарета. І цей ультиматум був прийнятий. Для значної частини громадян України, що сприймають церковну проблематику крізь призму війни, розв’язаної Кремлем, УПЦ МП стала виглядати підозріло архаїчною. Покійний владика Сабодан був лідером, який мав необхідний авторитет і готовність брати участь у релігійному діалозі між Московським і Київським патріархатами в Україні. Натомість нині його наступники прагнуть радше «замовчати» проблему. По смерті Сабодана УПЦ МП не виявляє готовності до співпраці, ані з УГКЦ, ані з УПЦ КП. Московський патріархат в Україні зараз радше зачаївся й готовий хіба реаґувати на виклики оновленої країни. І страх перед оновленням там найбільший серед усіх українських Церков.
Водночас у Церков бракує спільного знаменника для об’єднання, не лише еклезіологічного (сутності, устрою Церкви – ред.), але й політичного. Досі українська влада не зробила чітких і зрозумілих кроків щодо творення єдиної церковної структури. Українська влада не подала чітких сиґналів, демонструючи, яку ж займає позицію в єднанні українських Церков. Звісно, справу годі не вирішити «у наказовий спосіб», але за інформацією, отриманою з конфіденційних джерел, процес досі не зрушив з місця. Українська держава немовби і не знає, як єднати українські Церкви. Якщо порівнювати два постмайданні періоди, сьогодні бракує навіть показової готовності Ющенка приділяти цьому питанню належну увагу, хоч і Віктор Андрійович був занадто далекий від розуміння справи церковного єднання.
Зрештою, питання складне не лише через «інтриги ворогів». Однією з фундаментальних є проблема помісності. Скажімо, концепція УПЦ МП вбачає суть помісної української Церкви не в автокефалії, а в канонічності, мовляв, ми є визнані нехай і через Москву, але всім світом. Подібною є позиція УГКЦ, котра, будучи однією зі східних Церков, пов’язана зі світом через Ватикан. Натомість УПЦ КП прагне реалізувати ідею помісності через ідею автокефалії та відділення від Московського патріархату, що вкрай утруднює комунікацію з православним світом. В інституційному аспекті чимало проблем має УАПЦ, якій бракує внутрішньої єдності і яка радше нагадує церковну конфедерацію єпископів.
Досі слабо артикульованою лишається потреба в церковній люстрації, нехай і не прописаною в законодавстві. Можна лише здогадуватися, скільки «відкриттів» могло би міститись у церковних папках. Так виглядає, що цю проблему свідомо не хоче бачити ані церковна ієрархія, ані політики. Адже навіть наявних матеріалів, які є у відкритому доступі, було б цілком достатньо як для суспільної кампанії, так і для державного розслідування. Але досі «недоторканними» лишаються навіть персони на кшталт єпископа Агафангела, одного з лідерів проросійського крила УПЦ МП. Як повідомило джерело в церковних колах, «на кар’єру Агафангела не вплинуло ніщо, навіть його українофобія. Він очолював літургію на синоді. Отже про яку люстрацію можна говорити – Церква просто погрузла у формалізмі».
І те, що досі нема ані державної волі, ані внутрішньоцерковного імпульсу в самій Україні, не дозволяє Константинопольському патріархатові стати ініціатором інтеґраційних процесів у державі, на яку Російська Федерація зазіхає не лише в політичному вимірі, але й у церковному. Бо ж концепція Третього Риму зазнає остаточного краху в разі відродження помісної Церкви в Україні. Можна лише здогадуватися, наскільки багато ресурсів Кремль скеровує на збереження статус-кво. Бо ж поява єдиної української Церкви означатиме крах міфу «русского мира», – без історії України в Росії десакралізуються її підвалини, які виводяться з Київської Русі.
Прискорювати питання надання патріархії не поспішають й у Ватикані, адже якби УГКЦ отримала «карт-бланш», діставши статус патріархії, то можна було б уважати, що крига скресла. ■
