Анна Вінницька ■ ПОДІЇ ■ 2011-02-10
{mosimage}
Різдвяний час багатий насамперед на колядки, тому майже кожна парафія – заради інтеґрації місцевої громади – організовує спільне колядування. Є однак місця, де колядування набуло значно глибшого виміру, оскільки воно єднає українців та поляків. У Білому Борі 22 січня відбулося вже XVI Польсько-українське колядування.
Ця ідея виникла восени 1994 р., тоді, коли вже йшла підготовка до Різдва Христового. Натомість вперше заколядували ми разом у січні 1995 р., – пригадує історію спільного колядування його ініціатор, голова білобірського гуртка ОУП Володимир Філь.
Перші дві зустрічі ми влаштували в спортивному залі української школи, а виступили всього два хори, які діють у білобірських парафіях: один при римо- католицькій, а другий – при греко- католицькій. – Згодом, коли ми увійшли до своїх новозбудованих святинь, замріялося щось більше, тому і захід перенесено до храмів, – продовжує розповідь В. Філь.
Сьогодні колядування насамперед інтеґрує та активізує місцеві громади (тепер його організовують навпереміну – у греко- католицькій та римо -католицькій церквах). До того воно збагачує і польську, і українську культуру: протягом цих років колядування відбува лося також іншими мовами – англійською, іспанською, кашубською та німецькою.
– Інтеґрація середовища – це чи не найважливіша користь від спільної зустрічі. Таке торжество насамперед підкреслює єдність, – каже цьогорічний організатор проекту, парох римо- католицької парафії кс. Юзеф Баранчук. – Нинішнє колядування набуло ще додаткового виміру, воно бо проходило під час Днів християнської єдності: приємно тоді було слухати українські колядки у виконанні римо католицьких хорів. Адже ми повинні молитися саме за єдність християн, оскільки ми можемо бути разом і водночас зберігати свою ідентичність, – ділиться думкою кс. Ю. Баранчук.
– Досі я не зустрів на території єпархії такої співучої громади. А цей спів стимулювало змішання двох культур – української та польської. На мою думку, коли зустрічаються дві культури, то це може принести лише користь, – висловлює свій погляд єпископ кошалінсько колобжезький Римо -католицької церкви Едвард Дайчак. – Білий Бір – це мала батьківщина двох народів, це одна спільнота. І це чудово. Спільне колядування мене зачарувало – воно надихає та розвиває. Можу лише тішитися з такої ініціативи: ця спільна зустріч не лише стимулює обидві громади, а насамперед чудово єднає поляків та українців, – не приховує захоплення єпископ Е. Дайчак.
Подібної думки – бурґомістр Білого Бору Лех Квасневський:
– Думаю, що на території нашої ґміни українці та поляки говорять однією мовою. Ми – велика сім’я: ми не сваримося, а тоді, коли треба, єднаємося, – наголошує Л. Квасневський.
Сьогоднішні польсько- українські колядні зустрічі мають значно глибший вимір, ніж це було на початках. крім інтеґрації двох спільнот, вони активізують насамперед громади: як українські, так і польські на місцях – цього року, наприклад, уперше виступив хор, який діє при греко- католицькій парафії в Мястку. Загалом у цьогорічному проекті взяло участь аж 13 хорів та співочих колективів.
– Білобірське колядування має свою особливість, оскільки мобілізує обидві спільноти, зокрема хори, дириґентів та парохів, які діють при греко -католицькій та римо- католицькій церквах, – говорить парох греко- католицької церкви о. Петро Баран. – Усі хочуть показати себе якнайкраще і з організаційного, і з художнього боку. Таким чином з року в рік підвищується рівень окремих хорів. А завдяки цьому, до речі, можна позитивно відповісти хоча б на пропозицію мас -медіа щодо трансляції різдвяних або великодніх богослужінь у радіо і телебаченні, – продовжує думку о. П. Баран.
Цьогорічне колядування набуло ще більшої святковості, оскільки під час зустрічі за 25- літню працю на користь Римо -католицької церкви папською золотою медаллю “Benemarenti” нагороджено Ірену Ковальську, співініціаторку польсько- українського коля дування та дириґента хору, який діє при римо- католицькій парафії в Білому Борі. Удостоєна нагороди однак пояснює, що її зацікавленість така ж, як і інших, бо всі намагаються підключатись у життя місцевої спільноти: “Я, як дириґент, лише єднаю їх”, – каже скромно І. Ковальська. І саме про це єднання йдеться. Вітаємо!
“Наше слово” №7, 13 лютого 2011 року {moscomment}
