Богдан Гук ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №8, 2015-02-22
Великий маляр Єпіфаній Дровняк може стати нашим ближнім, помагаючи нам думати про себе самих. Не як про наївних художників, але часто наївних громадян польської держави і членів української спільноти. Уроки від Дровняка можуть бути дуже важкі: все автентичне, що стосується його постаті і творчості гине в офіційних модифікаціях, які пропонує нам польська культура. Перше місце у змаганнях за Єпіфанові тіло і душу відіграє нині державний музей Никифора в Криниці (філія Окружного музею в Новому Санчі). Нагода поміркувати про його культурні практики випала на 31 січня 2015 р. Рівно 20 років тому тут, у віллі «Романівка», на прогулянковій «стометрівці» Польська Республіка, яку представляли чиновники з системи міністерства культури, відкрила музей.
І рівно через 20 років у цьому ж місці, відзначаючи ювілей, хранитель фондів Збіґнев Волянін сказав, що присутні тоді були Никифорів опікун Маріан Влосінський, голова міста Стефан Пулхлопек та Петро Троханівський з «Лемковиною». Чи вже тоді було видно те, що так прозоро виявлене сьогодні? То Об’єднання лемків першим побачило, що музей опікується фіктивною постаттю Никифора Криницького, а не Єпіфанієм Дровняком. З метою протидіяти фікції, ОЛ 1997 р. почало вимагати, щоб суд привернув йому справжнє ім’я та прізвище. Протягом семи років головним опонентом виявився… Музей Никифора у Криниці.
Дровнякові Польщі: «народна» і «демократична»
Видається, що маємо справу лише з заміною сторожі. Колись дослідник церковної архітектури Ришард Бриковський сказав мені, що в центральному комітеті партії була людина, відповідальна за Никифора. Після 1989 р. від імені демократичної держави її завдання виконує міністерство культури. І саме тому існування музею Никифора пов’язує титульну постать з нами усіма. Цей музей постійно має нагадувати нам державу з її механічними вреґулюваннями і тотальною владою мононаціональної культури над іншими, навіть якщо вони – митці світового масштабу. Єпіфаній у музеї, котрий «чудово» перетворив його в Никифора, який не належить самому собі, а державі і її національній культурі – це метафора долі всіх депортованих з власної культури українців, розміщених у залізній банці, подібно як твори художника і «його» музею. На погляд відповідних органів держави, ми так само заражені українським націоналізмом і Бандерою, як Дровняк вадою вимови та непольським родоводом і стилем життя.
Маю сумніви, наскільки ми спроможні бачити дійсність крізь таку призму. Коли 31 січня 2015 р. вілла «Романівка» розкрила свою постійну експозицію для гостей ювілею, мабуть, ніхто не усвідомлював, наскільки архаїчною є ця експозиція, примітивна в задумі, не кажучи вже про технологічну відсталість родом з 70-х рр. ХХ ст. Просто «живий» доказ труднощів переходу естетики комунізму до капіталізму.
Одноманітно розвішені картини й фотографії митця чи просто майже купою нагромаджені в засклених стендах артефакти не заважали у сприйманні самої події ювілею. Зустріч очолив директор Окружного музею в Новому Санчі. Він привітав гостей, якими були, зокрема, бурґомістр Криниці Даріуш Ресько, Наталія Гладик з Об’єднання лемків, дослідники проф. Петро Скрійка й Антоні Крог та Андрій Копча – голова Товариства (Стоваришіня) лемків. Історію музею розповів З. Волянін. Потім були подяки і квіти людям культури від людей адміністрації. Зрозуміло, що це не був ювілей Никифора, проте навіть ця свідомість неспроможна вплинути на те, що ювілей був не лише скромний, але й ніякий. Хоч і була ввічливість та усмішки, то все ж не було живої думки. Ніякість зовсім не пасує ані до Єпіфана, ані до Никифора…
Цікаво представив свого Никифора А. Копча. Голова Товариства лемків виявив, що старався, щоб Дровнякову роль у фільмі «Мій Никифор» заграв поет П. Троханівський, «Никифор-біс», як сказав Копча. І далі назвав його навіть «першим Никифором»… Висловлювання А. Копчі – це достоту ситуація з 1991 р., коли англійський драматург Дейвід Гер (David Hare) висловився щодо поширеної тоді ідеї, начебто «Боб Ділан це так само добрий поет, як Джон Кітс». Гера, який заперечив зрівнювання великих митців з іншими, талановитими, але ж не безмірно, зупиняли люди на вулицях Лондона й вітали з цією ясною позицією. А цього дня в Криниці «Никифор-біс» зрозумів небезпеку пошани, яка осмішує. Від місця на одному рівні з Дровняком відмовився: просто йому вклонився у поетичному поклоні.
Від Єпіфанія до Nikofora і назад
Тверезість міркувань проявила Наталія Гладик з Об’єднання лемків. Саме її шляхом хочу піти в дальшій частині статті, бо пані Гладик нагадала: якби не ОЛ, то в Никифора й далі не було б свого прізвища. Будучи може аж надто тактовною, вона не продовжила думки, але варто констатувати, що криницький музей – це такий простір життя Никифора Криницького, де нема місця для Єпіфанія Дровняка, який не може мати свого дому. Історія бездомності Єпіфанія – це метафора долі всієї Лемківщини у складі польської держави, де вона не може мати свого дому так довго, доки не перестане бути Лемківщиною і не перетвориться на Мазовше чи Куяви, котрийсь з черги етнографічний реґіон Польщі. Під цим кутом музей – це форпост полонізації, видний знак того, куди втягає лемків міністерство культури РП. Саме в музейних мурах процес перетворення лемків на поляків став незворотним, і тому про Никифора так легко всі польські видання пишуть, що він лемко чи лемко за походженням.
Н. Гладик, на щастя, згадала про те, що завдяки Об’єднанню лемків Никифор став Єпіфанієм. Мало хто нині зацікавлений у глибшому розумінні ваги цього факту й такого типу заяв. Тимчасом, поява Єпіфанія спричиняє музеєві біль. Музей нерадо сприймає появу не так двійника чи близнюка Никифора, тому що уявляє собі це як самоліквідацію, неможливість функціонувати в культурній системі держави. І саме тому музей не є домом для художника, не є опікунським духом, тут живуть Никифорові лари і пенати, але цури й пеки Єпіфана блукають світовими ярами.
Продовжуючи думку Н. Гладик, можна додати, що музей не стоїть на одному місці. Він також не закінчує руху й не ставить крапки над «і». Він – депортаційний потяг, що везе людину в нікуди. Музей – це велика рухома медична амбулаторія, де відбувається применшення великана Єпіфанія до «Nikifora». Команда амбулаторії, здається, віддана своєму ділу, а державні дотації призначаються на те, щоб операція була безперервна. Справді, труп художника не відчуває болю, але чому якийсь державний медик припустився погляду, що в митця нема родичів? Отож, якщо музей зберігає трупа, то руснаки – навпаки. Їх Єпіфан – живий. І тому існує питання болю як явища, що супроводить знущання мононаціональної концепції культури над Дровняком також після його відходу з-поміж живих людей.
Музей – це спроба відсунути в тінь Акцію «Вісла», звільнення Криниці від тіні, яку кидала відсутність цієї людини. Імовірно, що це єдиний в історії епізод, коли відсутній залишив по собі тінь настільки значущу, що її бояться. Страшну неприсутність Єпіфана в 1947–1948 рр. тепер працьовито вимазує з історії музей, міське самоврядування, міністерство культури РП. А це тому. що музей Никифора – то місце зустрічі руснака і поляка з участю держави. Місце державне, але сама зустріч уже ні, вона в кожну хвилину може стати багатозначною. І тому місце хоче наглядати над зустріччю так, щоб руснак погодився бути лемком і не бути українцем, а поляк – погодився на те, щоб лемко міг стати поляком. Так музей становить простір спершу сегреґації, відтак пацифікації і трансформації. Він унеможливлює розвиток русинства в українство, завдяки чому виплекане на русинстві лемківство можна спрямовувати у польськість. Музей, наче рибальський невід, залучає лемків, які не є руснаками/українцями, у польську культурну стихію, де нема місця для різноманітності.
Цей музей не плекає величі – він плекає комплекси. Адже формула «польський маляр лемківського роду» принижує лемківську суспільність (навіть якщо вона була б етнографічною групою польської нації), тому що проштовхує погляд, що серед лемків велике мистецтво не може існувати. І саме тому, щоб це не стало явним і не присоромило лемків, відбувається акт культурного злодійства. Лемки можуть бути задоволені з того, що їх обікрала культурніша нація, бо їх земляк переходить з суспільності нижчої до вищої. Разом з тим розвиток лемківської (української) суспільності є настільки добре блокований культурою мононаціональної держави, що ця суспільність не може й мріяти про національний музей Єпіфана Дровняка. Отож Дровняк/Криницький – це формула неможливості рівноправного співіснування лемків (українців) та поляків.
Дивує факт, що працівники Окружного музею в Новому Санчі та міністерства культури РП не хочуть розуміти, що їх праця стосується індивіда і твору настільки великого, що дальша практика культурного злодійства може принести шкоду державі. Що Никифор може «помститися» за насильство з 1947–1968 рр. На мою думку, порятунок міністерству вказує сам митець тією картиною, де на двох високих вежах видно два прапори: синьо-жовтий і біло-червоний. ■
