Іза Хруслінська ■ ПОДІЇ ■ №11, 2014-03-16
Яцек Куронь називав Євгена Стахова своїм другом, а також уважав його подвижником польсько-українського примирення. Фактів з життя Є. Стахова, який помер 26 січня ц.р. на 96-у році земного шляху, вистачило би для біографій кількох осіб.
Найбільше на формування свідомості Євгена Стахова вплинуло родинне коло. Він був сином офіцера австроугорської армії (а під час польсько-української боротьби за Галичину – Української галицької армії) і виховувався в традиційній українській патріотичній родині. Його старший брат Володимир був близьким соратником Степана Бандери, у червні 1941 р. його призначили міністром закордонних справ в уряді Ярослава Стецька. Німці ув’язнили його разом зі Стецьком та Бандерою в концтаборі Заксенгаузен (де він зустрівся зі Стефаном «Ґротом» Ровецьким). Старшу сестру Стахова Ольгу розстріляв НКВС на Житомирщині 1943 р. Другу сестру ув’язнили нацисти в Освенцимі, а після виходу вона воювала в підрозділах УПА, потім зникла безвісти. Євгенова мати померла 1952 р. у в’язниці у Фордоні, засуджена за участь в українському підпіллі.
Крім родинного кола, дуже важливим чинником, який вплинув на вибір і погляди Стахова, було те, що він виріс у Перемишлі 20–30 років. Його розповіді про атмосферу, яка панувала в Галичині, про невідомі сторінки польсько-українських відносин у Перемишлі та перемиському реґіоні тих років дозволяють зрозуміти вибір українців покоління Стахова. Він говорив про це в інтер’ю з Петром Тимою 2000 р., яке згодом увійшло до книжки «Багато облич України».
Коли 1926 р. його батьки повернулися з Чехословаччини до Перемишля, Євгенові було 8 років, але, за його словами, його світогляд уже був сформований. Він 1934 р. став членом Юнацтва ОУН, 1938 р. виїхав у Закарпатську Україну, щоб боротися в лавах збройних формувань Українських січових стрільців. Попав в угорський полон, звідки втік, повернувшись уже до окупованого німцями Перемишля. На початку 40-х років його відправили на Донбас із завданням організувати підпільну мережу ОУН на сході України. Антинімецьку діяльність створеної ним групи Олександр Фадєєв поклав в основу роману «Молода гвардія» – події, які розгортаються в романі, стосуються не долі червоних партизанів, а власне історії донбаського підрозділу повстанської армії під командуванням Стахова, що билася і з німцями, і з «совєтами».
Час, прожитий на Донбасі, боротьба в підрозділі УПА та зв’язки з українцями з радянської України Стахів уважав визначальними чинниками, які змінили його погляд на ідеологію ОУН. Під час котроїсь наради штабу він почув, що майбутня незалежна Україна повинна бути для всіх, не лише для етнічних українців, а націоналізм, замість демократії, заведе у глухий кут. Він умів слухати, робити висновки. Після Донбасу потрапив до Дніпропетровська й у Крим.
На західну Україну Є. Стахів повернувся наприкінці літа 1943 р., за кілька тижнів після апогею антипольської етнічної чистки на Волині. Він їхав потягом з Рівного до Львова, удавав, що спить, а поряд з ним їхали польки. Він розповідав історію цієї подорожі Павлові Смоленському (див. «Наш брат з УПА», GW, 1–2.02.2014), стверджуючи, що вона стала чи не найважливішим досвідом у його житті. Польки в потязі розмовляли про різню, вчинену воїнами УПА. Щоки, за словами Стахова, горіли від сорому, коли він чув ці розповіді. Його ставлення до ідеології націоналізму повністю змінилося на з’їзді ОУН у серпні 1943 р., він не боявся критикувати курсу ОУН, казати, що націоналізм не має сенсу. Однак не покинув лав ОУН та отримав завдання налагодити контакти з союзниками на Заході. Ця місія – окремий період у його житті, який заслуговує на повний розділ у майбутній біографії Є. Стахова. З місії він ненадовго повернувся до Кракова. Його знову відправляють на Захід, де він встановлює зв’язки з італійськими антифашистськими партизанами. Та йшов уже 1944 р., «совєти» зайняли території західної частини України і Польщі, тому Є. Стахів залишився в еміґрації. Поселився у США, але й там бунтарський дух змушує його іти проти течії.
У вигнанні він брав участь у формуванні демократичної програми за незалежність українських біженців. Є. Стахів був пов’язаний з демократичним крилом ОУН та середовищем Української Головної Визвольної Ради (УГВР). Також змінилося його ставлення до поляків під впливом відвідання Польщі 1959 р. Він зустрівся з батьком і сім’єю, які змушені були через нього змінити прізвище. Але його очі й вуха були на сторожі, він бачив польську реальність, польське ставлення до СРСР, до трагічної історії недавніх часів. У інтерв’ю з П. Тимою він говорив про те, яке враження справило на нього емоційне ставлення поляків, наприклад, до Варшавського повстання (Стахів пішов на цвинтар Повонзки, щоб покласти квіти на могилах повстанців), або ж до комунізму. За його словами, це «довело, що можна бути патріотами і в радянському полоні».
Після повернення у США він читав лекції в кількох містах, ділячись своїми спостереженнями, з чого народилася ідея створення Клубу круглого столу – місця зустрічей та обговорень найскладніших питань. До клубу входили люди з різних верств суспільства, серед них представники УГВР, довоєнні члени УНДО (Українське національно-демократичне об’єднання – ред.), соціалісти, петлюрівці. Клуб запрошував на свої засідання поляків, єврейських діячів, чехів, російських переселенців. У певний момент члени клубу вирішили зустрічатися з людьми з радянської України, що викликало непорозуміння з консервативними націоналістами, які не могли, як стверджував Є. Стахів, зробити висновку з того, що сталося після 1945 р. Людей, які формували клуб, називали «реалітетниками», тому що часто в дискусіях і полеміці вони підкреслювали необхідність рахуватися з реаліями радянської України. Для Стахова, як і для його соратників з клубу, дуже важливим було питання українсько-єврейських стосунків. Звідси й близькі зв’язки з єврейською громадою у США, яка була відкрита для діалогу. Клуб спільно з цим середовищем та з Українським інститутом у США організував три українсько-єврейські конференції: 1961-го, 1962-го i 1964-го року. Стахів до останніх днів життя був прихильником українсько-єврейського діалогу. Стверджував, що величезну роль у розповсюдженні стереотипу немовбито українці народжуються антисемітами, грала радянська пропаґанда, а сьогодні продовжує відігравати – російська.
Коли ми спільно з Петром Тимою працювали над книжкою, присвяченою українсько-польським стосункам («Діалоги порозуміння», Київ, 2011), для нас було очевидним, що розмова з Євгеном Стаховим має бути опублікована в ній поруч з висловами іншого речника українсько-єврейського діалогу, проф. Петра Потічного. Значна частина цих розмов – присвячена розв’язанню саме цього питання. І особливо сьогодні, в контексті здійснених з великою потужністю спроб російської пропаґанди перетворити Майдан та соціальний протест в Україні в нібито антисемітський рух, складно не замислитися, наскільки Стахів був правий.
Після 1991 р. Є. Стахів багатократно бував в Україні, жив українською буденністю, зустрічався з комбатантами УПА, всіляко сприяв польсько-українському порозумінню. Він пояснював обом сторонам – польській та українській, – наскільки є важливим уреґулювання наших взаємовідносин, що потрібно відійти від ворожості з обох сторін, дивитися в майбутнє. Він казав: «Без сильної Польщі не буде України. Сподіваюсь також, що поляки розуміють, що без незалежної, справедливої, демократичної України їх Батьківщина матиме серйозні неприємності».
Які це мудрі слова і як сильно вони звучать сьогодні, коли українське суспільство виборює ту Батьківщину, про яку говорив Стахів. І значна частина польського суспільства розуміє (але, на жаль, не всі!), що підтримка Майдану в Україні є життєво важливим рішенням (вибором) для нашого реґіону, і Польщі зокрема.
В родині Стахова традиції працювати на польсько-українське зближення передавалися й молодим поколінням. Євгенів племінник, хірург Юрій Стабішевський, який походив з тієї частини родини, що залишилася в Польщі, «в малому масштабі в Перемишлі у 80-ті роки минулого століття в несприятливих умовах проводив політику зближення», як говорив Стахів. Стабішевський був членом «Солідарності», спочатку леґальної, а потім підпільної, під час військового стану був інтернований. Після 1989 р. активно працював у Громадянському комітеті, також був радником міської ради. Євген розповідав про Юрія: «Мав нелегке життя. Мені здається, йому вдалося змінити ставлення до українців серед частини поляків і встановити високу планку для українців із Польщі».
* * *
Невипадково Яцек Куронь настільки цінував Євгена Стахова, що присвятив йому рецензію до книжки Павла Смоленського «Похорон для різуна». Вони були ніби з одного тіста зліплені, стільки всього їх об’єднувало: чутливість, відкритість, цікавість до людей, уміння слухати й робити висновки, уроджена потреба в боротьбі, в дії, а також мудрий патріотизм. Євген Стахів помер за кілька місяців до десятої річниці смерті Яцека Куроня. Яцекові Куроню, серце якого билося в ритм із Україною, так і не судилося дочекатись ані Помаранчевої революції, ані Євромайдану. Євген Стахів, для якого Україна була сенсом життя, хоч здалеку, та все ж побачив обидва ці великі спалахи соціального протесту, які розкрили найгарніше обличчя її синів і дочок!
Вічна Йому пам’ять! ■
